Попрощалися з Владиславом Карандашевим та Юрієм Нечаєм

Владислав Карандашев, молодший сержант, прослужив рік і один день

Близькі, друзі, сусіди, ті з ким свого часу служив в області, прийшли 29 квітня до Катерининської церкви провести в останню путь чернігівця, 33-річного Владислава Карандашева, молодшого сержанта, гранатометника стрілецького відділення. Він загинув 19 квітня поблизу Синьківки на Харківщині (куп’янський напрямок). Без батька залишилися 12-річний Даня та 4-річна Катя.

Ридала вдова 32-річна Крістіна Карандашева, мама, 54-річна Світлана Карандашева.

— Навесні минулого року Влад прийшов у нашу роту. В підрозділі був інструктром, займався допідготовкою солдат. Півроку тому його відправили на схід. Загинув від розриву ворожої міни. Пам’ять про нього збережемо в наших серцях, — сказав 55-річний Андрій КАРАСЬ, штаб-сержант роти охорони Чернігівського ТЦК та СП.

— Син закінчив школу №30, відслужив строкову і після цього вступив до Чернігівського юридичного коледжу. Після випуску отримав військове звання «лейтенант внутрішньої служби». Працював у підрозділі швидкого реагування Лук’янівського СІЗО у Києві. На початку квітня минулого року пішов добровольцем. Спочатку виконував завдання у складі роти охорони чернігівського військкомату. Потім одного вечора надійшло повідомлення, зранку звільнили з попереднього місця служби і відправили на фронт, — плаче Світлана КАРАНДАШЕВА. — Спочатку служив у 32-й бригаді, потім у 57-й. У травні  Влад планував приїхати у відпустку. Востаннє говорили 18 квітня. Три дні Крістіні було погано. Чому, сама не розуміла. Ще й чогось важко на душі. Минули ці дні, тиша. Влад не дзвонить. Зрозуміли, щось не так, стали шукати. Невістка добилася до командира. Сказав: «Сто відсотків загинув». Прослужив рік і один день. Коли привезли до моргу, ходили на впізнання. ДНК не здавали, видно і так було, що це він.

Ми ж думали, він просто у піхоті, а на другий день після похорону дізналися, що був у штурмовиках.

«Вічную пам’ять» полеглому воїну Юрію Нечаю співав філармонійний хор імені Бортнянського

29 квітня до Катерининської церкви Чернігова попрощатися з 52-річним Юрієм Нечаєм, стрільцем, помічником гранатометника механізованого відділення, прийшло більше сотні людей. Односельці, побратими, колеги з меблевої фабрики «Неман», де працював шість років до війни, з чернігівської філармонії, академічного хору імені  Бортнянського, в якому Юрій співав.

На порозі храму труну з тілом Нечая зустрічав 44-річний Роман КІНИК, настоятель храму, адже Юрій також співав у церковному хорі.

Відспівували три священники. І на крилосі були півчі (дуже рідко таке на прощаннях). Коли похоронна відправа дійшла до слів «вічная пам’ять», долучилися представники хору, які стояли внизу, диригував 39-річний Ігор НАЙДЬОН, головний диригент академічного камерного хору імені Бортнянського. Вони також співали гімн України. Його традиційно наприкінці кожного прощання з воїнами починає настоятель, а всі, хто в храмі, підхоплюють, поклавши руку на серце. У виконанні хору ще ні разу гімну не було. Принаймні, з травня 2022 року. Тремтів голос у Романа Кіника, коли він говорив: «Наш Юрчик».

— Хор імені Бортнянського, капела бандуристів прийшли попрощатися з Юрієм Нечаєм. Він знав весь репертуар напам’ять. Коли згадували його у колективі, всі зійшлися на тому, що добрішої людини не знали, — говорить Ігор Найдьон.

— Це вже четвертий захисник, колишній наш працівник, з яким прощаємося. А є ще безвісти зниклі, — зітхає 42-річний Олександр ДОВГОБРОД, керівник меблевої фабрики. — Юрій працював меблярем на процесі ковки, збирання. Відпрошувався на репетиції. Для нього мистецтво багато значило. Я його знаю багато років, ми ж ще й сусіди. До війни у нас було з адміністрацією до ста співробітників. Взяли кредити на обладнання. Нині залишилося 22 працівники…

— Сім’я Юри — це ми, старша сестра Лариса, я і мій синочок, восьмирічний Максим. Брат жив заради нас, — схлипує 37-річна Юлія НЕЧАЙ, молодша сестра. — 25 лютого 2022 року я була на роботі, коли почало бахкати. Він прийшов і попросив Ларису: «Збери мені торбу, тільки малій (тобто, мені, у нас різниця 14 років) нічого не кажи. Піду воювати». Хоча досвіду служби в армії в нього не було. Спочатку обороняв Чернігів, був нагороджений медаллю та грамотою. Після деокупації області служив на Чернігівщині. В наш будинок у Зарічному під Черніговом прилетіло, розбило фронтон, повилітали вікна. Ми вціліли, бо у підвалі сиділи. Завдяки Юрчику і його заробіткам вдалося відновити будинок.

— На відновлення пошкодженого житла мали вам виділити кошти.

— Нам відшкодували за відновлення даху і вікон. Але ж стіни «пішли», стелі попадали, довелося робити ремонт повністю.

Доки братик, наша опора, знаходився в області, нам було спокійно. Кілька місяців тому їх забрали на Краматорськ, а звідти вже на передову, в Білогорівку на Луганщині.

Ми говорили з ним за день до того, як Юри не стало. Розпитував про Максима, бо дуже того любив. А потім промовив: «Мала, мені треба на трохи від’їхати, повернуся, наберу» І дав номер побратима. Сказав: раптом що, дзвони. Минула доба — від Юри ніякої звістки. А потім о першій годині ночі дзвінок побратим: «Юля, ти мене зненавидиш…». Мені все стало зрозуміло. «Юра двохсотий». Брат загинув 13 квітня. Пряме влучання. І забрати тіла не було можливості. На п’ятий день четверо побратимів пішли в самоволку, аби забрати. Обстріли шалені. Один став двохсотий, три трьохсоті, не дістали. Через деякий час пішли інші, Юрчика витягли, а там ще лежать…

Ми з сестрою здавали ДНК. Хоча можна було ідентифікувати по татуюванню. В морзі на тіло ходила дивитися сестра, вона сильніша духом, ніж я. Тіло почало розкладатися, тому майку, кітель, берці, штани поклали зверху. Поховали у Трисвятській Слободі, де покояться мама, батько і дядько.

— Брат був опорою вашої сім’ї. Але, на жаль, 15 мільйонів гривень за його загибель сестрам не платять. Якби після першого квітня, коли дозволили військовим самим вирішувати, хто отримає одноразову допомогу в разі їх смерті, він залишив розпорядження, ви б отримали гроші.

— Ми його чекали живим. Є виплата лише на поховання, трохи більше десяти тисяч гривень.

Валентина ОСТЕРСЬКА

Фото авторки