На прощання з Іваном Купрієнком, командиром стрілецького відділення, прийшов Вадим Парфентьєв, начальник чернігівської поліції

Позивний – Льолік

11 червня у Катерининській церкві Чернігова відспівували 48-річного Івана Купрієнка ( позивний Джин), молодшого сержанта, командира стрілецького відділення 165-го батальйону 119-ої бригади.

Попрощатися зійшлося стільки людей, що не вмістилися у храмі. Багато побратимів та родичі, колишні колеги з міліції. В тому числі 47-річний полковник Вадим Парфентьєв, нинішній начальник Чернігівського райуправління поліції. Вони свого часу працювали разом на Шевченка, 13.

У 2010 році Купрієнко за вислугою років вийшов на пенсію у званні підполковника. Після працював в АТ «Чернігівобленерго» начальником підрозділу охорони. І звідти прийшло чимало колег. Важко переживали втрату Сергій Катіман, водій, та Олексій Мамулін, фахівець служби безпеки. Він після контузії. За веселість від побратимів отримав позивний Льолік. Та того дня був дуже сумний.

Плакав батько захисника і дві доньки.

— Чоловік міг би не йти до війська, у нього була бронь. Та в перший же день вторгнення пішов захищати Чернігів. — стримує сльози Вікторія Купрієнко, вдова. — Мав неабиякі знання в користуванні зброєю. Коли проводили збори резервістів, ніколи їх не пропускав. На фронт поїхав у лютому цього року. Востаннє бачилися у березні, коли на день приїздив за машинами для свого підрозділу. Ми власними зусиллями зібрали на пікап, а благодійники з Бельгії допомогли з машиною швидкої допомоги.

У нас цьогоріч мало бути срібне весілля. Думок поганих не підпускали, завжди були налаштовані на позитив. Чоловік тримав себе у хорошій фізичній формі, так що на позиціях не поступався витримкою молодим. Третього червня о 15 годині розмовляли, цікавився, як донька закінчила школу, які оцінки в табелі. Останні його слова були: «Ну все, мені пора». О 19 годині 15 хвилин його не стало. Машину, в якій вони їхали уп’ятьох, обстріляли з міномета. Сталося це під Білогорівкою Луганської області. Іван, чернігівець Олександр Реуцький, Ігор Гарбуз з Новгорода-Сіверського і ще один воїн з Василькова загинули. Вижив один. Він у лікарні в Дніпрі.

Якби не діти, певно, від горя з глузду б з’їхала. Ми пишаємося Іваном, бо він герой, як і тисячі інших воїнів, які пішли добровольцями захищати Україну.

***

За неповні два місяці це вже друга втрата в родині Купрієнків. 17 квітня під час ракетного обстрілу Чернігова загинув Юрій Грищенко (у батька Івана Купрієнка є брат, його зять).

“Голівонька побита, рученьки побиті”

10 червня в Катерининському храмі священник Микола Апанасенко та капелани Дмитро Нікітенко та Роман Хорбутий служили заупокійну літію за 50-річним Андрієм Булавіним, солдатом, чернігівцем. Похоронна команда з військкомату, десять побратимів, сусідка, сестра і ще кілька близьких людей. І все. Хтось не знав, хтось не відпросився з роботи.

— Своєї сім’ї у Андрія не було. Чи багато шукав, чи прискіпливо вибирав. Закінчив училище на столяра. Відслужив армію, там був снайпером. Після строкової служби працював у міліції. З часом перейшов в охорону, — розповідає 57-річна Віра КОРСУН, сестра. — 25 лютого 2022 року пішов добровольцем до військкомату, зачислили 26-го. Спочатку обороняв Чернігів. Згодом відправили на фронт. Розмовляли 20 травня. Сказав: «Сеструха, нас вивели на два дні. А потім знову йдемо. Дзвоню, бо ти ж переживаєш, коли не телефоную. Ну, все, давай я подзвоню». Це були його останні слова. Загинув 26 травня біля села Архангельське Покровського району Донецької області. Мені повідомили 29-го. Телефон стояв на зарядці, працювала і не чула. Так до доньки в Німеччину добилися і до мого начальства. Причину смерті вказали — «вибухова травма внаслідок військових дій». Віддали копію військового квитка, більше ніяких його документів.

Написали у лікарському свідоцтві про смерть, що місце його проживання невідоме, місто (село) невідомі. Ну, як це так? Роблять з Андрія бомжа. Хоча він же все життя проживав у батьківському приватному будинку на вулиці 1 Травня у Чернігові і прописаний там. Брат ніколи не був безхатьком. Пішла з цим папірцем до РАЦСу. Там спитали — де паспорт?, де документи? Кажу: «На війні». Він же з паспортом воювати йшов. У мене горе, а тут ще й отака проблема. Я не знаю, кого винити.

Ходила Андрія опізнавати в морг. Лежав бідненький, голівонька побита, ручечки побиті, синенький. У гробу був у целофановому пакеті, форма зверху лежить. На тілі, вже як цвіль, плями сині.

Біду мою не описати словами, ще й додалася волокита через документи. Доведеться наймати адвоката.

Андрій Педора зі Старої Подусівки загинув на Сумщині

8 червня поховали захисника 34–річного Андрія Педору, чернігівця, з мікрорайону Стара Подусівка. Загинув 4 червня на Сумщині.

Андрій — випускник школи №13. Займався волейболом у чернігівській спортивній школі олімпійського резерву. Закінчив факультет фізичного виховання Чернігівського педагогічного університету. Був членом волейбольної команди «Буревісник-ШВСМ», а у 2009 році — гравцем молодіжної збірної України. Срібний призер чемпіонату України з волейболу серед команд вищої ліги. Кандидат в майстри спорту, срібний призер чемпіонату України серед юнаків з пляжного волейболу. З початком повномасштабного вторгнення записався в ТРО. Захищав Чернігів та прикордоння, брав участь у бойових діях на Донеччині. Служив гранатометником стрілецького відділення.

Валентина ОСТЕРСЬКА