Валентина Власенко рятує сусідок. Уколами і… віршами

«Шановна редакціє газети «Весть», — надіслала листа Тамара СЕРБІН, передплатниця «Весті» з десятилітнім стажем. — Живу я в мікрорайоні ЗАЗ. Одна жіночка з нашого будинку — Валентина Власенко — написала вірш. Ми (сусідки) слухали його з хвилюванням. Дехто й плакав».

Вірш про Чернігів, про ЗАЗ. У 2022 році цей мікрорайон Чернігова дуже обстрілювали.

«На шляху своєму все нищили підряд ці нелюди прокляті — так робить тільки кат. Нікого не щадили — ні літніх, ні дітей ці покидьки, шакали, не схожі на людей», —

          написала про росіян Валентина Власенко. А ще у віршах — про надію, про перемогу й відбудову.

Збираються Любов Павелко, Ніна Дусь, Тамара Сербін

Вірші своєю душевністю рятують від безнадії сусідок. Удень збирається ціла компанія. Любов Павелко, Ніна Дусь, Тамара Сербін, інші. Кому за 70, а кому й за 80. Раніше гуляли по району, у березняк заходили. Зараз здебільшого сидять. Якщо погода хороша.

Буває, до Валентини Власенко звертаються за допомогою медичною. Проколоти, прокрапати. Бо вона медсестра. Закінчила в юності Ніжинське медичне училище.

Працювала в обласній лікарні. У неврологічному та інших відділеннях.

— Вийшла на пенсію за вислугою у 2006 році, відпрацювавши 25 років. Пенсія спочатку була дві тисячі 700 гривень. Нині три тисячі 620.

Можна було лишатися працювати, але сімейні обставини. Свекруха померла. Свекор сам лишився. У Галиці Ніжинського району. І Валентина, і чоловік Михайло (покійний) з одного села.

А тоді треба було дітям помагати.

— Син, невістка працюють, — каже Валентина ВЛАСЕНКО. — Двоє внуків. Дача на мені. Улітку скучати не доводиться.

Михайло Власенко, чоловік, помер від ускладнень «ковіду»

Узимку Валентина Власенко старається теж рухатися. Іде на Ремзавод пішки, купить продукти, пішки вертається.

Був час, коли в прогулянках складала компанію чоловіку. Михайлу Власенку. Йому ходьбу прописали лікарі. У Києві, в інституті Амосова. У 2013 році переніс там операцію на серці. Міняли аортальний клапан, аорта була розширена.

Регулярно лікувався. Таблетки пив для розрідження крові. Та в листопаді 2021 року помер. У 66 років.

Захворів на коронавірус. Поклали в лікарню. Збирався на виписку — і відірвався тромб. Це видно було — один бік посинів.

Досі журиться за чоловіком. Саме Михайло Михайлович квартиру в цьому домі отримав. Від заводу автозапчастин. Працював у Києві на заводі «Арсенал» токарем-револьверником. А як переїхали в Чернігів, на ЗАЗі.

Була 85 кілограмів, стала 60

Похорони — стрес. А через три місяці, у лютому 2022-го, війна — знову стрес.

— Я була повна, — каже Валентина Власенко, — 85 кілограмів. Було, йдемо з чоловіком, а він: «Мамко, не сопи». Зараз у мені кілограмів 60 є. Я під час війни схудла.

Від вибухів наш дім здригався. За дітей переживала. Налякані були. Тільки літак о пів на четверту загув, схоплювалися (спали вдягнені) — і в коридор.

Як затихало вдень, виходили. А тоді й ходити боялися.

— У нас третій під’їзд, — показує, — а через арку — перший. Прилетіло, у дах ударило, пробило. Арматура летіла до сусіднього цегляного будинку.

У підвалі ховалися тільки спочатку.

— Відразу пішли в наш, — згадує. — Мокро, труби гнилі. Ні лавочок, нічого. А тоді стали ходили в підвал сусіднього дому. Але його почали на ніч замикати й не випускати. Ну, ми в підвалі так жодного разу й не ночували.

Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.