Про 59-річну Людмилу ПОТАЙЧУК із Вознесенського (колишня Улянівка) під Черніговом ходять легенди. Що під час окупації села вела виховну роботу з російськими військовими. Читала їм історію України, Чернігова.
— Ви справді таке робили? — недовірливо перепитую Людмилу Леонідівну. Бо знаю, що під час окупації орки не церемонились: убивали, грабували, катували. А тут уроки історії.
— Хоч я і працювала завклубом, але ж треба було комусь з села йти з ними на контакт. От я набралася сміливості і пішла. У сільраді орки облаштували собі житло та пункт обігріву. Бо трусило їх від холоду добряче. А світла й опалення в сільраді вже не було. Хтось з односельців, підозрюємо хто, дав їм великого чугуна для приготування їжі. До мене вийшов командир. Молодий хлопець, років до 30. У сонцезахисних окулярах, броніку, наколінниках. Набрехала, що я працівниця «Червоного Хреста». «Буду ходить тут каждый день, поэтому запомните мое лицо», — сказала йому. Командир у відповідь: «Мы приехали спасать вас от нациков».
І тут мене понесло. Що тільки я не казала. У цій країні я народилася, мої діти на чверть росіяни. Бо моя покійна свекруха з Урюпінська, рф. Які нацики? Від кого рятувати? Ми тут усі перемішані. Почала розповідати їм історію. Мені напередодні подарували книжку Сергія Леп’явка «Чернігів. Історія міста». Цитувала про події Другої світової війни. Що подібне в Улянівці та Новоселівці вже відбувалося. Німці зігнали місцевих жителів з Юркового хутора і села Яцево та спалили. У тій братській могилі потім нарахували 700 чоловік. «Ви розумієте, що творите? Вам не буде прощення десять поколінь, — кричала я. — Ваші бомби прилетіли в могили спалених живцем. Ви повторюєте за фашистами. Як у 1941 році наступали німці, так і ви прийшли, з такими самими методами, тими самими дорогами». Казала їм: «Вас посилають на м’ясо».
Зараз страшно згадувати, а тоді не могла промовчати. Росіяни тільки сиділи тихенько і слухали мене. Мовчки, не перебивали. А потім командир сказав: «Да не нервничайте так, женщина. У меня бабушка тоже украинка».
— путін більше двадцяти років при владі. Виросло ціле покоління зомбованих. Згадайте, які в них герої: Ємеля на печі, Герасим утопив Му-му, Анна Кареніна лягла на рейки. Пити, гуляти. А послухайте наше: два півники горох молотили, щось будували, «я лисичка, я сестричка не сиджу без діла», — посміхається 62-річна Надія СУХОВА, мама бійця ЗСУ, жителька Вознесенського, подруга Людмили Потайчук.
— Питали мене якось: «Почему ваши не сдаються?» Если бы вы учили историю, то знали бы, Чернигов — город военных. Там есть военное училище. Не сдастся город вам просто так. Никогда, — продовжує Людмила. — У підвалі школи в нас лежали продукти, треба було роздавати. З сусідами домовилися, де залишати ключ. Ходили туди декілька разів на добу. Командира зацікавило, що ми ховаємо. Напросився зі мною спуститися. Я навіть не боялася його тоді. Спокійно пішли. Командир поділився зі мною, що в нього троє дітей, документи забрали, і два місяці вони були на навчаннях у білорусі.
У підвалі темно. Ліхтарика і телефону, щоб підсвітити, у нього не було. Лише мій. Він ретельно передивився підвал. Усі входи і виходи з нього. Я дала йому телефон. Ще й перепитала, чи не забере. Сказав: «Нет». І, дійсно, віддав. Потім мене сильно трусило. Адже в телефоні фото сина, він служить в ЗСУ.
Підвал при рашику зачинила. Прихожу наступного дня. Відкриваю двері. А переді мною наче щитом хтось привалив з тієї сторони. Пробилась все-таки в середину, а там військові з автоматами. Облаштували собі в підвалі тир. Як потім дізналася, більшість з них навіть не проходили стрільби, не встигли.
— Така кількість народу в селі, а ви що, найсміливіша?
— Та ну. Працювали командою. У селі було близько п’яти сотень жителів, а після 24 лютого стало до трьох тисяч. Просила місцевих, щоб усі, хто має можливість, приносили кілька кілограмів картоплі, консервацію. За пів години притягли тонну картоплі, закрутки, одяг. Вирішили ховати все в підвалі школи. У селі було до десятка немовлят до року. Збирали по людях їм молоко і манку. Електрики постійно відновлювали мережі, світло майже весь час було. Олександр Левковський, хірург другої міської лікарні, оперував жінку з Новоселівки і чоловіка з Улянівки з вогнепальними пораненнями. Були в селі також гінеколог, педіатр. Денис Склярець, брат Андрія Склярця, керівника АТ «Базис» (оригінальна чернігівська піцца, продукти харчування) допоміг вивезти на лікування до Мени і назад 10-річного хлопчика. У малого розболівся зуб, стояв миш’як. У будинку Склярців рятувалося 17 людей. Найменшому всього три місяці. Чоловіки з цієї родини приходили і самі казали: «Чим ми можемо бути корисні?» Допомагали місити тісто на хліб, завозили в село ліки, продукти харчування, старі меблі для нових жителів села. А багато відомих людей у Вознесенському і носа не висовували, боялися. Плювали нам услід: «Не боитесь, что русские вас повесят?» Ні, не боялись. Зараз вас пригощу сухариками з хліба, — Людмила тягнеться до шафи за пакетом. — Досі зберігаємо списки людей, які привозили хліб у село, і ми його ділили. Доставляв Володимир Грабина, заступник сільського голови Киселівської громади, куди входить Вознесенське.
9 березня, на день народження Тараса Шевченка, узяла ляльки-мотанки, які зробила напередодні. І ходила по домівках, дарувала жінкам. Просила, щоб читали вірші поета, співали українських пісень. Щоб не забували рідну мову. Тоді ще невідомо було, наскільки довго орки сидітимуть у нашому селі.
37-річний Володимир, син Людмили Потайчук, тримав оборону біля Новоселівки.
— З 1-ї танкової біля Чернігова було дві тисячі військових. А орків лізло близько тридцяти тисяч. Підрахували за технікою, що ішла селами. Уявляєте, яку навалу стримали наші хлопці? Мій дідусь у Ворошиловградській області (тепер Луганська) був офіцером ракетної артилерії, стріляв з «Катюші». У 2015 році син так само попадає в артилерію і стає командиром, і так само в Луганській області. Зараз на війні в мене син, рідний брат, троє племінників, кум і хрещеник.
З 2015 року Людмила Потайчук активно займається волонтерською діяльністю.
— Я вже людина вільна, залишився місяць до пенсії. Ми, мами військовослужбовців, плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки. Готуємо і передаємо хлопцям сухі суміші для борщів, пиріжки, сало, тушонку, овочі тощо. Я не розумію тих людей, хто сидить і просто чекає перемоги. Ростуть їхні діти, будуть онуки. Вони колись запитають, а що ви робили, коли була війна?
