Ірина Большак з сином Богданом вилетіли з шостого поверху і вижили!

Чоловік Володимир загинув. Ще й досі не отримали компенсацію за зруйноване житло в гуртожитку на ЗАЗі

Ірина Большак

 О 4.30 13 березня 2022 року на гуртожиток у чернігівському мікрорайоні ЗАЗ росіяни скинули авіабомби. 50-річна Ірина БОЛЬШАК разом з сином, 11-річним Богданом, вилетіли з шостого поверху і вижили. Чоловік Ірини, 50-річний Володимир, загинув у кімнаті. Та сама авіабомба вбила їхніх сусідів, усю родину Манько: 33-річного Кирила, 31-річну Тетяну, чотирирічних Мілу та Матвія, двійнят, та 12-річну Софійку.

«З бетоном, шматками батареї, шаф мене крутить, лечу вниз. Здалося, що я померла»

— Гуртожиток — дев’ятиповерхівка. Наша кімната на шостому поверсі. Піднялися до себе з підвалу близько 23.00. Змерзли там. Я не спала, — згадує Ірина ніч 13 березня 2022 року. —  Завжди будила своїх і носила всюди тривожний чемоданчик. Тієї ночі було так тихо. У ногах спав наш той-тер’єр Джері. Навіть не відчув небезпеки.

О 3.50 прокинувся чоловік, запитує: «Ти чого не спиш?»  «Так тихо. І від цього моторошно», — кажу йому. Богдан вмостився на дивані, поруч зі мною. Чоловік лежав окремо. Кажуть, російський винищувач залетів з боку Масанів. Скоріш всього, хтось здав наших військових. Біля гуртожитку стояли три танки.

Авіабомба впала з того боку, де наша кімната. Почула тільки бах. Конструкція тріснула, усе почало сипатися. З оцим бетоном, камінням, шматками батарей, шаф мене  крутить, і я лечу вниз. У той момент здалося, що я померла. Лечу, як у м’ясорубці і нічого не можу зробити.

Отямилася на вулиці. Не пам’ятаю, як вибралася з-під завалу. Сиділа на землі біля під’їзду. Підіймаю голову — дерево горить, ларьки біля нас горять. На місці дитячого майданчика — вирва. Руки-ноги не рухаються. З голови на ноги капає кров. Болю в той момент не відчувала. Стан, як у кіно.

Бачу, з частиною дивану летить Богдан. З шостого поверху. Син не пам’ятає цього моменту. Чи спав, чи втратив свідомість. Я кричала, кликала на допомогу. І тут Богдан піднявся, почув мене, підбіг: «Мамо…». На вулиці мінус вісім, холодно. А він у футболці, у домашніх штанах. Кажу: «Синку, шукай ковдри, укривайся, змерзнеш». Бігає, гукає: «Мамо, це не наша ковдра». «Бери хоч щось». Сідає спиною до моєї спини, бо я не можу рухатися.  Розуміла, що чоловіка або завалило, або він помер.

І тут ідуть наші військові. Зрозуміли за пов’язками на рукавах. Потім побачила знайомі обличчя — то були хлопці, яких ми годували. Попросила врятувати дитину. Під’їхав військовий бус. Забрали сина. Намагалися мене підняти, але я не могла поворушитися. Приїхав інший бус, завантажили й мене. Куди везуть, не бачила, рахувала перехрестя. Зрозуміла — в обласну лікарню. Була при тямі.

«У наших янголів-охоронців генеральські погони»

— У Богдана був струс мозку, забої. І зараз пам’ять «хромає». Але в наших янголів-охоронців генеральські погони. Шостий поверх — це майже 18-метрова висота.

Мене відвезли в операційну. Зламана рука, розірвані сухожилля на ногах. Роздерта спина. Не було нігтів, зубів. Пів голови зашивали. Шкіра звисала зі спини клаптями.

Лікарі сказали, що внутрішні органи були здавлені. Мабуть, врятувало нас те, що ми з малим спали на животах, обличчям у подушки. Чоловік лежав на спині під стіною. Його підкинуло вибуховою хвилею. Пробило мозок сантиметровим уламком. Помер уві сні.

Пам’ятала два телефонні номери: старшого сина та матері. Ледь продиктувала лікарям, мозок слабо працював. Говорила повільно, з затримками.

Тіло чоловіка дістав Олег Масолов, батько моєї учениці. Ще не було рятувальників, він з другом пішов його шукати. Побачили, що з вікна стирчить його нога. Дістали, повезли в морг обласної лікарні. Був переповнений. Коли нас з сином оперували, Толю перевозили в морг на Пирогова. Про смерть чоловіка мені не казали кілька днів. Ховали його друзі без нас на кладовищі на Котах.

У лікарні пробули місяць. Я — в ортопедичному відділенні. Сина перевели в щелепно-лицьове. Де були вільні місця. Лікарі разом з нами лягали на підлогу і засинали від втоми.

Володимир працював слюсарем на автозаводі. Від роботи дали чи сім, чи вісім тисяч гривень. Лишилися з сином на вчительську зарплату і виплати по втраті годувальника. Старшому сину Олександру 29 років. 18-річним пройшов АТО. Комісували за станом здоров’я.

Коли росіяни відійшли від Чернігова, син вивіз нас на Івано-Франківщину. Лікарі дали з собою купу ліків. У моїй нозі стояв дренаж, постійно витікав гній. Рана не загоювалася, бо туди потрапив бетон. Права нога була, як дві, чорного кольору. Досі не працює повноцінно, — зітхає Ірина. — Присісти, стрибнути, бігати більше не можу.

Групу інвалідності Ірина Большак не отримала. Каже, що для цього  потрібно було чотири місяці без перерви лікуватися. А в неї так не вийшло.

У Франківську на два місяці оформили ВПО. Обстеження проходила власним коштом. Додому повернулися 19 травня. Друзі-військові пустили у свою квартиру.

Богдан довго відходив від стресу. Спав по дві-три години на добу. Боявся. Не хотів заводити домашніх улюбленців. Через рік у під’їзді побачили кошеня. Забрали до себе, та знайшовся власник. На сайті оголошень побачили іншого котика. Взяли.  Назвали Степаном. Прижився. Син почав краще спати. Обіймати Степана.

Через 2,5 роки помер батько Ірини. Мати залишилася одна, переїхали до неї. У квартиру на Єськова. Прописані там.

Зрадники були в підвалі

Ірина Большак працює вчителькою молодших класів у чернігівській школі №33. Богдану скоро 15, закінчує дев’ятий клас.

7 квітня Ірина вперше прийшла на місце, де ледь не загинула.

— Три роки минуло, а я не можу тут, — навертаються сльози на її очах, коли підходить до зруйнованого дому. Руїни загороджені металевим парканом. — Ще тиждень буду відходити. Від нашої квартири лишився розбитий холодильник… І руїни, — показує на шостий поверх. — Разом з нами, жителями гуртожитку, у підвалі тоді були і військові, і жителі сусідніх будинків. І зрадники, — впевнена Ірина Большак. — Наводчики. Софійка, яка загинула, впізнала одного такого. Орендував житло в сусідньому будинку. Ще одна купила в нашому будинку кімнату незадовго до вторгнення. Казала, що з Корюківки. Виявилося, теж здавала інформацію про наших військових. У сусідньому будинку жив студент. Прямо зі своєї квартири скеровував ці грьобані російські обстріли.

Біля «АТБ» був блокпост. Зрадники нашим хлопцям щось принесли, і воно вибухнуло. Двох військових убило. Росіяни почали наступати, нашим довелося відступити до гуртожитку. Коли побачила, кажу чоловіку: «Це кінець».

У підвалі сиділо нас тоді вже небагато. Була родина Манько, які загинули в своїй кімнаті на дев’ятому поверсі. У Тетяни дівоче прізвище Паляниця. Ще жартувала: «Ти справжня українка».

Коли нас почали бомбити, у неї стався мікроінсульт. Бучу, їй погано. Ліки були, накупили  того дня, коли згорів «Епіцентр». Хтось давав їй валідол. А я просила посміхнутися. Бо побачила, що не може ворушити губами.

Без житла і виплат

— У цьому гуртожитку були прописані батьки,  — продовжує Ірина. — 25 років жили ми з чоловіком і дітьми. Кімнату 27 метрів квадратних отримував батько, працював на ЗАЗі.

У суботу, 26 лютого 2022 року, ми з Володимиром планували купувати власне житло. У чоловіка 24-го, у перший день вторгнення, був ювілей, 50 років. 13 березня ми втратили всі заощадження, які збирали на квартиру, документи. Вислів: «Залишилися без трусів» — про нас, — не стримує сліз жінка. — Я знаю, як пробивати своє питання в інстанціях. 16 років тому ми перевели гуртожиток на баланс міста. Добилися. Тоді мером був Олександр Соколов. Начальником ЖКГ — Вадим Антошин. Казав: «У вас нічого не вийде».

Після смерті батька я оформила право власності на себе. Зараз намагаюся вибороти компенсацію за житло, отримати хоч якусь допомогу від держави. Деяким колишнім мешканцям гуртожитку це вдалося. Їх небагато. А в нашому блоці, — пояснює Ірина, — сім приватизованих кімнат, одна — ні. Сусід помер перед вторгненням. Нема ні документів, ні родичів. Через цю неприватизовану частку ми не «висвічуємося» в «Дії». У реєстрі нерухомості є, а в реєстрі зруйнованого житла — ні. Тому наш блок не може отримати виплати.

Руїни гуртожитку вже давно хотіли знести. Але ми, колишні мешканці,  не даємо це зробити. За законом, після демонтажу на цій ділянці не буде адреси. Нічого не докажемо. Гуртожиток блочного типу. У кожного власника була кімната чи дві. За документами — це комунальні квартири. У кожного свій особовий рахунок.

Просимо, щоб внесли зміни до законодавства, аби кожен власник отримав виплати згідно з особовими рахунками, за квадратурою. Незалежно від того, приватизовано чи ні.

Надсилали звернення до Верховної Ради. Зібрали підписи всіх мешканців.  Відправили звернення в Мінюст. Нас відправили до суду. Адвокати кажуть: «Не виграємо, бо в законі не прописано».

Писала президенту, до Верховної Ради, у Міністерство інфраструктури. До голови обласної військової адміністрації В’ячеслава Чауса. Дмитру Брижинському, голові міської військової адміністрації.  Олександру Ломако, коли був виконуючим обов’язки мера. Куди тільки можна… Відправила 20 посилок, кожна по 20 кілограмів з документами. Бус документів.

Жителі цього будинку — звичайні прості робітники. У когось і смартфона нема, щоб зареєструватися в «Дії». Пільг у нас ніяких нема. Міська рада нічого зробити не може. Написала листа Брижинському, у відповіді навіть моє прізвище неправильно вказали. Відповіли «Большаковій». Що це не їхня відповідальність.

Четвертий рік по колу ходимо. Мера нема. Ніхто на себе не хоче брати відповідальність…

* * *

Гуртожиток був розрахований на 270 родин. Більшість з них так і поневіряються без власного житла.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.