54-річний Володимир СУХОМЛИН працює на «Елеганті», чернігівській швейній фабриці. У колективі швачок він один-єдиний чоловік за швейною машинкою.
— Ви швачка?
— Швець, — поправляє Сухомлин. — Хоча спеціальної освіти не маю. В училищі вивчився на токаря. Працював наладчиком машин на камвольно- суконному комбінаті, доки той не розвалився. У 1992 році возив різні товари в Польщу. Та з часом такі заробітки закінчилися. Узяв стару батькову кепку, розпоров, зробив викройки і спробував зшити нову. Вийшло. Швейна машинка вдома є, мамина. Став шити головні убори. Продавав на базарі. Та з роками стільки всього нового і недорого почали завозити, що важко стало конкурувати. Я переключився на пошив одягу. Завдяки сарафанному радіо з’явилася своя клієнтура. Шив також паски (ремені), рюкзаки. Але замовників вставало все менше і менше. Одні померли, інші виїхали.
На П’яти кутах була галантерейна фабрика, шили форму для лісників. А я за домовленістю — кашкети до неї. Коли фабрика закрилася, я продовжував виконувати невеликі індивідуальні замовлення. Нині тканин, фурнітури величезний вибір. Але то були поодинокі підробітки.
Вирішив шукати постійну роботу. Дивився в інтернеті. На сході переважна більшість працівників на швейних фабриках — чоловіки. Вирішив: чому б і мені не спробувати. Їхати за кордон не бачив сенсу, бо там попит на молодих. Став шукати в Чернігові.
— У місті і районі чимало швейних цехів. Було з чого вибирати?
— Воно то так. Звертався за оголошеннями. Та виявлялося, в одному місці беруть без офіційного оформлення. В іншому платять мінімалку, решту — у конверті. У третьому обіцяють золоті гори — заманюють людей, а платять у рази менше. Через це велика плинність кадрів і постійна потреба у працівниках. Сходив і в «Спецназ», там усе добре, але колектив не припав до душі. А на «Елеганті» влаштувало все. Офіційне оформлення, соцпакет і недалеко від дому. Ходжу на роботу пішки, не треба витрачати гроші на проїзд.
Прийшов на фабрику 2 лютого торік. Мене майстер навчала. Давали нескладні процеси: окантовку, зашити низ. І тут війна. Я лише аванс устиг отримати. Підприємство закрилося. Та, на щастя, замовлень чимало і робота відновилася. Раніше шили костюми, штани, військову форму. Доки не увійшов у ритм, отримував 4,5 тисячі гривень. Зараз відшиваємо флісові жилетки німецького бренду
Schoffel. Це відома європейська марка.
— Скільки штук треба пошити за день?
— Аби виконати план, 130 за зміну.
— Яка зарплата?
— Якщо виконуєш план, чистими десять тисяч. Але можна заробити і більше. У нашій роботі головне — якість і темп. Ой, — раптом спохватився Володимир. — Доки з вами розмовляю, мій процес стоїть, через це затримка на всьому потоці.
— Скільки жінок на потоці.? Не обіжають?
— До 30. Ні.
— Дружина ревнує?
— Я холостяк.
— Знаючи це, колежанки намагаються вас одружити? Кажуть: «Вово, у мене є подруга (племінниця), така хазяйка. І ти не куриш, не п’єш. Вийшла б непогана пара»?
— Стараюся в особисте життя нікого не впускати. У молодості обпікся, відтоді мало кому відкриваю душу.
— Підгодовують? Пропонують пиріжки чи ще щось, аби показати, які вони господині? Може б, придивилися до якоїсь?
— Вік працівниць на нашому потоці 41, 45, 50, 52. Тримаюся незалежно. Сам добре вмію готувати. І консервацію смачну роблю. Мати навчила. Її немає вже вісім років, батька — два. На роботі є їдальня. Приходиш зі своїм обідом, розігріваєш, робиш чай. Немає такого, щоб усі разом сіли їсти. Я іноді можу частину перерви витратити на роботу, аби все встигнути.
— Бабські розмови (пліткування) дістають?
— Я вже ж працював у суто жіночому колективі на КСК. Там було простіше. П’ять цехів. Пройшов, полагодив. Та й працівниці далеко одна від одної і шум. Ні мені, ні їм не до розмов. Тут можу слухати, але не встряю. Голова забита своїм. Є плани. Хочу купити додому промислову швейну машинку. Я ж досі шию для себе. Усе, що на мені, зроблено цими руками.
