8 травня 36-річний Павло ЄВДОКИМЕНКО, чернігівець, у Новоселівці під Черніговом китайським тракторцем оре город 48-річній Тетяні ДЕРЮЗІ. Жінка працює дитячою медсестрою у відділенні новонароджених у пологовому будинку Чернігова. Тракторист живе на Бобровиці (мікрорайон міста). 12 соток виорав менше ніж за годину.
— Островський і Койдан, — загинає два пальці на руці Тетяна Дерюга. Вона перелічує новоселівських трактористів, у яких не побило техніку. — Юра Телень — третій. І всі нарозхват. Цей трактор, — показує на синього «китайця», яким керує Павло, — нам, як постраждалим, по 65 гривень за сотку пообіцяв виорати. Принаймні, я так зрозуміла. Зараз ще перепитаю. Може, скаже, що по сто.
Городу 12 соток. У минулому році за таку саму квадратуру віддала 820 гривень. Павло їздив вулицями, пропонував свої послуги. Одній, другій зорав. Місцеві беруть по 60 гривень. Але в них великі трактори. У мене город латочками, з великим трактором багато зворотів. Якби хлопці були вдома, з лопатами б вийшли, за годину відкопали. Саджати картоплю будемо під маркер.
— Орю городи років вісім, — злазить з трактора Павло Євдокименко. — Учився в батька. Трактора свого називаю «Трудяга». У минулому році в Новоселівку не доїхав, орав на Бобровиці тим, у кого будинки були під нуль, розбиті. Орав, садив, копав безкоштовно. Ось і до жіночки приїхав перший раз, їй також — безкоштовно.
— Ви що, увесь город і безкоштовно? Не по 65 гривень і не по сто? — не вірить Тетяна, тримаючи в руках гаманець.
— У мене поки такий принцип. Перший рік знайомимося.
— Хоч на чай чи каву візьміть, — дістає Тетяна з гаманця 200 гривень.
— Хіба що так. Ціну не називаю. Якщо людина дає, значить, є що дати. Маленьким трактором оранка коштує 100-120 гривень, залежно від обсягів. Саджання — 50-60.
— А дружина у вас є? — перебиває Тетяна.
— І синок є. Сім років.
— Дам і на цукерки для синка, — наполегливо пхає в кишеню тракториста ще 200 гривень. — Або жінці на букет, за такого гарного чоловіка.
— У сім’ї чотири трактори, — розповідає Павло. — Перший купив батько 15 чи 20 років тому. Я в цей час вчився на економіста і зрозумів, що в нього краще виходить заробляти на городах, ніж мені економити, — сміється. — Батько допоміг і мені з купівлею першого трактора. А потім я заробив на новий. У мене ще є бус вантажний. Возив гуманітарку по місту, перевозив речі постраждалих. Жінка вийшла на роботу. Продавець у магазині військторгу.
— Скільком виорали городи безкоштовно?
— Шістьом точно.
— Жінка не лає?
— Вона в мене мудра, розуміє.
— Узимку чим займаєтесь?
— Як кажуть у народі: зуби на полицю. Сезонна робота, сезонні заробітки. Солярка від 44 до 53 гривень за літр коштує.
— Увечері приїдуть невістка та сусідка Світлана, поділимо город навпіл. У мене хазяйства немає, щоб земля не гуляла, поділилася сотками з сусідами, — радіє Тетяна.
9 травня о 9.00 з двору з тачкою виїжджає 51-річний Олег КОВАЛЕНКО, вулицею везе дві сітки картоплі на город Дерюг. За ним з маркером і корзинами, в яких насіння буряка і пакет із селітрою, йде 50-річна Світлана, дружина. Працює молодшою перев’язувальною медсестрою в Чернігівській райлікарні, у хірургічному відділенні.
— Сапку не забудь, — кричить чоловік. — У Тані всі хлопці на війні, попросила нагострити.
Мені сьогодні треба було на роботу, та як покинути город? Написала заяву за сімейними обставинами, — розповідає Світлана дорогою до сусідського городу. — У нас сотки на горі, — махає рукою в бік новоселівського кладовища, де були бойові дії. — Минулого року не дозволили садити. У цьому році вже пройшли сапери. Ми посадили 20 соток. На поле їздила квадроциклом. У кредит брали.
— 4 травня поблизу «Яцево» трактор підірвався на протитанковій міні. Не страшно?
— Тут добре було чути, — каже чоловік. — Як гухнуло, блін. Думали, що ракета прилетіла. Тракторист працював на полі в районі лижної бази. Казали, трактором проїхав по міні, а здетонувала, коли плугами її зачепив. Тракторист не постраждав.
— Два ряди буряка кормового, чотири картоплі, — Світлана швидко нарізає різними маркерами рядки і лунки. — Селітру підсипаю в буряк.
Буряки для кабанчика. Дві корови було, продали. А кабанчик бідний усю війну просидів у сараї. Після чергового прильоту дах побило, його шифером прибило, хребет пошкодило. Але вижив! Чотири дні не могли погодувати. Дощі йшли, вода в корито лилася. Кукурудза стояла. І декількох курок з’їв! — уточнює Світлана. — Восени закололи. Нового купили.
50-річний Валерій Дерюга, чоловік Тетяни, був заступником директора чернігівської обласної філармонії. До війни працював у комунальному підприємстві «Чернігівводоканал». 26-річний син Богдан працівник поліції, зараз військовий, навчається на мінометника у Ворзелі. 21-річний Андрій вчиться у Львові, хоче стати травматологом. Під час воєнних дій будинок Дерюг був пошкоджений. Під нуль розбитий сусідній, мамин дім. Навпроти неприбрані руїни будинку Ніни Дерюги, свекрухи, яка з 16 березня минулого року вважається безвісти зниклою.
— Найстрашніший день був 16 березня. Навколо хати лягло 11 снарядів. Того дня росіяни пішли в наступ. Добрались аж до новоселівської школи, зараз біля неї стоїть модульне містечко, — розповідає Тетяна. — Ми на той час уже виїхали. Але свекруха повернулася. 19 березня почали шукати. Об’їздили військових, бомбосховища, школи. Досі немає і ніхто не знає, де вона.
Будинок 190 квадратів, разом з підвалом. З нього було три виходи. Одна стіна від вибухів упала. Усередині все потрощене. Велосипеди, станки для металу побиті, згоріли. І самогонний апарат дуже шкода, — сміється. — Бо в селі це рідка валюта. Хлопці прийшли, допомогли, грошей не беруть, а від 100 грам не відмовляються.
Коли приїхала в Новоселівку і все побачила, ревіла добу. Та нас не зламати. Толку з тих сліз? Узяла себе в руки. Одного попросила, другого — так і пішло, поїхало. Стіну відбудувала із бушної цегли. Куми пригнали з Бобровиці 11 мужиків з лопатами, граблями, тачками, відрами. Бо навіть чашок, аби зробити чаю, не було. Потім допомогли дівчата з роботи, сусіди.
Чоловік вісім місяців під Вугледаром. Без ротації і відпустки. Чотири дні — на передку, чотири — у тилу. Дехто каже: «Він же в тебе гроші заробляє». Дівчата, ця вакансія з такою заробітною платою є для кожного. Усе, що чоловік заробляє, йде на відновлення будинку.
У мами поряд будинок, — показує на руїни дому 70-річної Лідії Довженко. — 120 квадратів. За нього взялися тільки в цьому році. У цю суботу (6 травня) до нас приїздили волонтерки з Корюківки, допомагали розбирати. У них вдома виорані городи, рілля сохне. Їх чоловіки лають, а вони тут працюють. Під час війни багато старих друзів відсіялося, але нові з’явилися.
