Юрій Крикун просив: «Врятуйте моїх малих…»

31 березня в Катерининській церкві відспівали 39-річного Юрія Крикуна, чернігівця, старшого лейтенанта, командира взводу механізованої роти. 17 березня потрапив під російський обстріл. Юрія прооперували. 21 березня помер у харківському госпіталі. 

19 березня  він написав у соцмережі: «З міркувань безпеки  не можу викласти ні фото, ні відео. За ці години, доки мені робили операцію… мої брати знову попали під удар і в критичному становищі. За кожну копійку зроблю  звіт. Сам уже замовив командирам обладнання і закину мін. 30 000. Врятуйте моїх малих, я вже плакав, прошу, рідні, не підведіть… бо тоді до кого ще звертатися. Тут тіки всі ті, кого я люблю і заради кого я отримую вже  четверте  поранення  з 2022-го і  третє  мікро з грудня минулого року. Вірю у вас! Мій «Монобанк», картка, я не знаю, як там правильно, просто кидайте, це вперше».

У храмі плакали батьки: 69-річний Анатолій Михайлович та 72-річна Людмила Іванівна. Їх підтримувала невістка Марина (дружина другого сина).

Юрій закінчив чернігівський політех, кафедру технологій зварювання та будівництва. Трудитися почав ще у студентські роки. Працював виконробом у будівельних фірмах Чернігова.

— І сам на себе працював. Після розлучення у 2021 році син поїхав у Харків. Там і застало його повномасштабне вторгнення, — пригадує Людмила КРИКУН. — З перших днів став волонтерити. Допомагав стареньким. 21 квітня 2022 року вступив у Нацгвардію.  Йому дали звання молодший лейтенант. Оскільки ще в університеті закінчив військову кафедру.

Пройшов Краматорськ, Куп’янськ. Отримав статус учасника бойових дій. І від керівника ГУР Буданова заохочувальну відзнаку «30 років воєнній розвідці України». Бо його служба була пов’язана з розвідкою.

У 2023 році потрапив у госпіталь з травмою хребта. Вантажили снаряди, було слизько. Послизнувся і вдарився спиною об машину. Тривалий час лікувався. Медики його попереджали, що не можна носити важкого. Що в майбутньому навіть паралізувати може. Та він і чути не хотів про те, щоб залишити службу. А в червні 2024 року перевівся в ЗСУ.

Юру призначили командиром взводу механізованої роти і дали звання старший лейтенант. За оборону Харківщини отримав медаль  «Хоробре серце». Хоч і офіцер, та завжди був поряд зі своїми хлопцями. Вони заходили на позиції на два тижні, на місяць-півтора і вийти не могли. Сиділи без води. Їм намагалися її скидати з безпілотників. Але навіть пластикові пляшки розбивалися. Скидання води з дронів — іноді єдиний спосіб доставки, та він не гарантує, що вода вціліє.

Бувало таке, що через  обстріли  ніяк не могли до них під’їхати. І хлопцям доводилося п’ять-вісім кілометрів поночі нести на собі боєкомплект і продукти. Їх постійно обстрілювали. Тільки куплять щось нове для підрозділу,  невдовзі те все вже розбомбили.  Самі старалися, щоб і «Старлінк» був, і все для захисту.  Востаннє бачилися з Юрою в жовтні, коли приходив у відпустку.  Тоді батько, я і він їздили в Німеччину до родини другого сина.

 Востаннє писав, коли вже був у госпіталі.

— Що ви відчули,  коли дізналися, що він не на позиціях, а в лікарні?

— Ще з першого дня, як синочок пішов служити, у мене було погане передчуття. Нормальна мати не може не переживати, коли дитина фронті.

А потім подзвонили хлопці з його частини і сказали:  «Юра помер».  Чоловік поїхав у Харків. А мені син наснився — такий молодий. Ніби прийшов додому зі станковим рюкзаком. У нього був такий,  туристичний. Вони колись з братом  захоплювалися туризмом. Їздили в Крим.  Здивувалася. Кажу:  «Ти ж не вдома маєш бути». А він дивиться і мовчить. І потім як розтанув. Є чимало фотографій, та не можу їх дивитися. Тяжко.

 Валентина ОСТЕРСЬКА.

Фото авторки