Юрій Котов вийшов зупинити колону російської техніки

“У мене в очах все поплило, а він лежить у калюжі з мізків. Танк проїхав по голові гусеницею”, – згадує вдова Ірина

В останній день лютого в Кувечичах під Черніговом у закритій труні поховали Юрія Котова. Колишнього обліковця місцевого сільгосппідприємства, батька чотирьох неповнотніх дітей. В останню путь його проводжали тільки дружина і куми. Односельці боялись виходити з дворів. Виставили вартового на перехресті, він мав попередити, коли йтиме російська колона. Щоб люди заскочили в машину, і катафалк рвонув з дороги.

Юрій Котов

Родина уже без батька: зліва направо Денис, Вікторія на руках у мами Ірини, Данило та Ніка Котови

— Три тижні чоловік не дожив до 40-річчя, — сідає на ганок 37-річна Ірина КОТОВА, вдова.
Поряд на веранді — 15-річний Денис. Хлопець у цьому році вступив до Чернігівського коледжу транспорту і комп’ютерних технологій. Зараз на онлайн-навчанні.
12-річна Ніка понесла в школу на перевіку зошити, 10-річний Данилко засів у хаті з телефоном. Дворічна Віка вискочила з сіней і дременула боса, у колготах, до собачої будки.
— Юра передбачав, що буде війна. Слідкував за сайтами, слухав експертів, — несе малу бешкетницю назад Ірина. — Я йому: «Ну що ти мене лякаєш!» На роботі сказали, що треба збирати чемоданчики, а мені: «Що за паніка!» — посміхається Ірина. Працює в бухгалтерії Новобілоуської сільської ради. — А війна почалася.
— Годині о четвертій чи пятій ранку чую крізь сон: грім гримить, — пригадує Денис. — Потім знову. А ще ж лютий місяць. У вайбері вчитель пише: «У зв’язку з надзвичайною ситуацією навчаємося дистанційно». Включив новини, і там уже дізнався, що то росіяни по нас гатять…
— Думали: погримить десь і перестане, — киває Ірина. — Подзвонила на роботу, чи можу сьогодні не їхати, бо там трасу перетинати. (Ірина їздить за кермом своїх «Жигулів», сімки. — Авт.). — Усім, хто з сіл, дозволили працювати з дому.

Вікторія на маминій мащині, там же сушаться горіхи

А 27-го пішли колони техніки. Перша пересувалася полем з боку села Трудове, — махнула рукою за хату. — Здалеку було чутно, як гуде. Пробивалися на Довжик.
Почали рахувати, я зателефонувала подрузі в Гончарівське, щоб вона передавала своїм. Перша колона — усього машин 30. Друга така ж. Ми не розбираємося, що за техніка, а Юра пояснив: у танків дула більші, — переглядується з сином. — А потім каже: «Піду ближче».
— Щоб роздивитися?
— Батько йшов туди зупинити техніку, — блиснули очі в сина.
— Від нас до центральної вулиці далекувато, поки він добігав до мосту, уже тільки хвіст їхній мелькав, — продовжує Ірина. — Третя колона була довга, багато боємашин. Як почув, що йдуть, уже не роздивлявся на полі, а зразу до центру побіг. Дуже переживав, що не встигне. Я пішла слідом, діти сиділи в погребі.
— Чоловік був запальний?
— Спокійний. Та 25 лютого склав сумку і зібрався в тероборону в Чернігів. «Ну як ти доберешся? — питаю. — Кругом бахкає, літає». А 26-го старостат почав збирати свою тероборону, щоб патрулювати село. Юра погодився, що тут буде. Ці дні сидів, дивився в інтернеті все про події війни. Побачив, як люди колони зупиняли: у Корюківці, у Бахмачі.
Казав мені: «Якщо їх зупиняти, ті сцикуни стануть».
На третю колону, щоб встигнути, він побіг. Я відстала, говорила по телефону. Коли проходила міст через Свишень, бачила, як Юра вискочив на трасу і почав перед танком руками махати. Там були і на колесах, і гусеничні. Так, розмахуючи руками, перебіг дорогу, тоді назад. Якось уперед подався і я чоловіка вже не бачила. Уже й колона проїхала, а його немає і немає. Ніякого передчуття ні перед тим, ні в той момент не було.
Дійшла помаленьку до траси — лежить мій чоловік на узбіччі. Так, як його збили. Крові немає, а голова роздавлена. і мозок повністю весь розчвирканий. Не знаю, як так вийшло, тіло ціле… може, між колесами опинилося, а гусениця по голові проїхала, — Іра говорить поспіхом, наче хоче швидше закінчити. А сльози самі навертаються. — Не знаю, спеціально танк на узбіччя заїхав, щоб чоловіка задавити, чи, може, маневрував, об’їхати хотів. А другий за ним ішов, і Юра під нього попав.
Голова сплюснута, череп тріснув, усе розбризкане кругом по траві на метр. Люди вже посходилися. Коля Дмитренко, кум, там був. У голові запаморочилося, мені таблеток у рот напхали. Сусіди шукали що-небудь, щоб перенести Юру. Тут пізніше все зібрали, я не могла цього зробити. Мені як в тумані все було.
Він думав у танку сопляки сидять, злякаються. Якщо й так… Якби вони його здалеку побачили, може, і зупинились би. Але ж він перед колоною не встиг, а на середині колони вискочив… І вони швидко йшли.
Донесли його до розвилки, а тоді хтось спохватився: що ж ми робимо, удома діти. Лєна Шуляк, кума, забрала їх до себе.
Юру принесли у двір, поклали під навісиком. Уже почала сукровиця стікати, і я не придумаю, куди його подіти. Чи всю ніч стерегти, щоб коти чи собаки не порозтягували? Попросила хлопців, щоб допомогли в хату занести. Хтось із односельців, я не пам’ятаю, приніс пакет з мізками, із землею. Щоб у труну покласти.
Дітей на ніч до хресної баби відвели, Катерини Касьян. У неї трохи місця більше. Як темніти почало, я теж до Катерини Петрівни пішла, побоялася в своїй хаті залишатися.
— Що далі? Треба везти в морг, а кругом окупанти…
— Росіяни в селі не стояли, вони тільки їхали через Кувечичі і вже десь там стріляли, — уточнює Денис.
— Нікуди не возили, експертизу не проводили, — зітхає Ірина. — Поховали наступного дня. У СВК «Полісся» нам труну збили. Машину дали. Ховали в закритій труні, заколотили ще вдома. Були тільки куми і копачі.
Поминки не відбувала. У хаті, де він лежав, лишилася пляма крові. Після кладовища кажу: «Піду малих заберу додому», а кума Лєна: «Не спіши, помаленьку йди». Прибрала за ним у хаті, підлогу помила, у дворі землею трохи позасипала, на порозі краплі затерла.
На 40 днів тільки в церкву сходила. Саме росіяни свої трупи вивозили. Машини такі, з фургончиками, як стара «швидка допомога». Торохтять дорогою, ледь не розсипаються. На повороті дверцята відкрилися, і один випав. Назад закинули й далі мерщій поїхали.
До 40 днів Юра щоночі снився. Приходив уві сні, заспокоював, казав, що все буде добре. Тепер уже рідко буває.

Родина Котових у щасливі дні

— Важко?
— Потроху звикаємо, ніде не дінешся. У квітні попросила сусіда Гену, щоб показав, як завести трактор. Соток 12 виорала сама. Не на оцінку ж, як вийшло, так і добре. І закультивувала. Ряди нарізати поки не виходить. Зібрали всі гуртом, з дітьми.
Газу немає. Дрова купила вже рубані, шість тисяч гривень за причіп. Два, думаю, на зиму вистачить.
З господарства залишились тільки кури. Свиней на м’ясо, корову продала, а козу віддала за символічну плату. По-перше, без чоловіка все це не потягну. По-друге, сестра звала в Німеччину. А хазяйство куди я подіну? Каже: «Випускай, хай біжить». Куди ж вони побіжать? Залишили таке, що можна випустити, і воно проживе.
— Нікуди ми не поїдемо, — заявляє Денис. — Ми і навесні не збиралися, а зараз тим більше.
— Вашого чоловіка можна назвати героєм.
— Він був ідейний. За паспортом росіянин, бо батько росіянин, і він сам у росії народився. Я бандерівка, а він руський, — посміхається Іра. —Тому Юра так боляче сприймав це російське вторгнення.
У Кувечичі ми з чоловіком приїхали з села Жовтневе (тепер Рождественське) на Коропщині. Там Юра з батьками жив, його мама місцева. Я сама з Чернівців, у Жовтневе приїхала з мамою після розлучення з батьком. Працювала головним бухгалтером у сільській раді, Юра — обліковцем у колгоспі. Коли зарплату перестали виплачувати, ми, молодими і вже одруженими, приїхали сюди шукати роботу.
У місті були варіанти роботи, але їздити не хотів, шукав десь ближче. Я вийшла на роботу в Новий Білоус, коли меншій доньці було 10 місяців, а Юра пішов у декретну відпустку. Справлявся.
— Ну, вас же цілий гурт.
— Ні, він усе сам. Приїду — усе попоране. Корова, коза, свині. Він не пив і не курив.
Коли свідоцтво про смерть оформляла, уже більше двох місяців пройшло.
Спершу казали, що загс документ не видасть. Він же не старий, і треба експертиза, підтвердження причини смерті. Можливо, довелося б викопувати. Я не хотіла: помер, не повернеш. Чого вже турбувати. А потім дозволили, щоб Олена Шолох, наша сімейна лікарка, видала лікарське свідоцтво. Написала: загинув від коліс ворожої техніки. Староста виступила як свідок.
Оформила на дітей пенсію по втраті годувальника. Три тисячі на чотирьох дітей.
— Колону в началі зупиняти треба, а не на середині, — усе ще збентежені побаченим односельці. — БТР його об’їхав, а танк задавив. І не зупинились, а тільки мізки об’їжджали, що були на траві і дорозі. Зупинку зробили тільки в кінці села, пушку направили на хату. Тітка в дворі ледь не втратила свідомість з переляку.
— Я його ніс, — доєднується до сусідів 59-річний Микола КОРЧАН. — І бачив, як усе сталося. Він вискочив, махав руками. Але…

Микола Корчан показує, де лежав Юрій

— Хто забирав?
— Ми з сусідами, коли колона проїхала: Коля Дмитренко, Володя Бендік. Щит у мене був. Ми його — на щит, і понесли. Усе, що на траві і на землі, у пакет потім зібрали і теж віднесли в двір.
— Страшно було?
— Ні, тільки злість на росіян. А прибрати комусь потрібно було. Згребав лопатою у звичайний «союзівський» пакет.

Олена ГОБАНОВА. Фото автора