— Женя у третьому поколінні мав стати залізничником. Дід по батьковій лінії був машиністом, нині працює майстром у Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту. Батько був помічником машиніста. І Євгеній вивчився на помічника машиніста. Ще коли навчався в ліцеї, паралельно закінчив курси операторів управління безпілотниками. Тільки коли отримав сертифікати, нам сказав, — розповідає 63-річна Надія РАДЧЕНКО, бабуся по батьку. — Він захоплювався шахами та інформатикою. І ми сподівалися, що, як і батько, продовжить навчання в Києві. У 2022 році з матір’ю, сестрою та другою бабусею виїхали до Польщі. Там йому минуло 18 років. Вмовляли, аби продовжив навчання за кордоном — ні в яку. Додому, і все. Мусили повертатися.
Тут через київський військкомат знайшов собі бригаду на передовій. Написав командиру: «Я хочу захищати Україну». Дідусь вмовляв: «Іди вчитися далі. Ти молодий, ще навоюєшся. Цій війні кінця-краю не видно».
Спочатку внук наче й погодився. А невдовзі сказав: «Дідусю, це мій вибір. Я піду. Уже документи готові». Й уклав контракт. Йому ще не було 19 років. Маленький, худенький, усміхнений. Коли приїхав в учебку, командир глянув на нього і спитав: «Ой, що це за сонечко в нас таке?» Відтоді і закріпився за ним позивний Сонечко.
Думаю, недарма. Батька Жені, нашого сина Валентина, не стало майже десять років тому. Заснув і не прокинувся. Ховали його 15 листопада, було холодно. Стояла над труною, притискаючи внука до себе. І раптом він мене смикнув: «Бабуню, глянь, сонечко. Татова душа». На його руці сиділа комашка божа корівка. Звідки вона в холоднечу взялася?
Спочатку Женя проходив курс молодого бійця в Україні. Потім направили до Великобританії. Тоді казав: «Треба було вас, бабусю, слухати. Вчити англійську». Після Британії відправили на Донеччину. Згодом вчився ще й на мінувальника. Дронами теж мінують. За рік служби жодного разу не був у відпустці. Говорив: «Бабусю, ми — очі наших хлопців з позицій». Швидко змужнів, був небагатослівний. Ніколи не казав, де він. Навіть імена побратимів не називав, бо орки прослуховують. Торік у квітні на завданні їх накрив ворожий дрон, машина згоріла повністю. Осколки потрапили Жені в голову та шию, півтора-два сантиметри не дістали артерії. Він сам згодом нам повідомив: «Я трьохсотий, але найлегший з усіх». Місяць пролежав у госпіталі і знову на передову.
Коли чую розмови, що молоденькі хлопці нібито пішли на фронт за гроші, обуренню немає меж. Наш Женя пішов не за грошима. Він уже понад рік воював, коли прийняли той закон.
На Різдво був нагороджений медаллю «Учасник бойових дій». А в березні за бойові заслуги — медаллю «Пошана».
Коли щось погане має статися, мені завжди сниться віщий сон. І незадовго до загибелі Жені так було. Нібито йду вулицею Довженка (Толстого) і раптом страшенний вибух, каміння на мене летить. Думаю, якщо нічого в мене не болить, значить, я вже мертва.
Ми спілкувалися з онуком днів за сім-вісім до його загибелі. У нього, як завжди, усе було нормально. А в мене на душі — ні. Сиділа на роботі в кабінеті, і сльози чомусь ні з того ні з сього лилися. Що Женечки не стало, дізналися не від його командування, друг виставив в інтернет. Онук загинув на Донеччині 1 серпня. Опізнавали за ДНК і татуюванням. У нього на шиї було тату — ланцюжок.
Поховали в Новому Білоусі поряд з батьковою могилою. У цьому селі похований мій рід. Як колись для Валентина, так і для Жені довелося брати спеціальний дозвіл на поховання в селі, бо вони ж були чернігівці.
Гіршого слова, ніж «був», для мене не існує. Онук був єдиним промінчиком, котрий зв’язував нас з сином, нашою надією. Тепер ми одинокі. Руки опустилися. Їх наче хтось прив’язав і тягне до землі, а душу біль розриває.
