У перші два дні вторгнення повз селище Михайло-Коцюбинське під Черніговом пройшло понад 350 одиниць російської техніки. Прямували до міста, але отримали відсіч, повернулися і стали облаштовуватись у селищі. Жителі впевнені, що окрім російських військови,х там були і білоруські!
— Зайшли до нашої хати лише раз. У середині березня. Уп’ятьох. Років під 40. Привіталися за руку з чоловіком. В одного риже волосся. Лице в ластовинні. Пройшовся по хаті, глянув поверхнево, перевірив документи. Перед 24 лютого до нас приїхали з Чернігова донька з родиною. Спитали в зятя, чи військовий він. Що тут робить, бо прописка київська. Онукам шість і 12 років, не чіпали їх, — згадує 65-річна Алла СЕРДЮК. Проживає разом 69-річним чоловіком Миколою. — Були в чорній однотонній формі. Усі з раціями. Чоловічий голос підганяв: «Выходим. Выходим скорее».
— Як зрозуміли, що то білоруси? Акцент?
— Ні, розмовляв російською. Але сказав: «Я ваш сосед, но не из росии. Рядом. В подробности не будем вдаваться». От ми з чоловіком і вирішили, що то білоруси були. Командир їх розпитував, коли ми картоплю садимо. Сказала, після 20 квітня. Той відповів: «А мы недели на две позже. У меня есть родственники в Мариуполе и Запорожье. Правители столкнули наши народы лбами. Не бойтесь нас, мы завтра уезжаем». І, дійсно, поїхали. Один з них проговорився сусідам, що в напрямку Славутича. Більше за п’ять тижнів окупації до нас ніхто не заходив.
Бачила білорусів і Віра НІМЧЕНКО, жителька Михайло-Коцюбинського.
— У них інша форма. На вигляд красивіша і якісніша. Чорного кольору. Буряти були на вигляд, як бомжі. Зелена камуфляжна форма. Одягнені, як попало, взуті в туфлі чи кросівки. А ці чистенькі, у берцях. Деякі з них були в балаклавах. Височенні, світловолосі хлопці. Буряти ж — метр 60 сантиметрів максимум, — каже жінка.
— Вищі за мене зростом. Я десь метр 72 сантиметри? — перепитую.
— Так і я немаленька. Вищі мене. Мінімум метр вісімдесят.
На техніці, якою вони їздили, була намальована білим буква Ø, а всередині риска нахилена. На деяких вона була схожа на крапку. Казали, що то їхня техніка, з білорусі.
Біля дому, на моєму городі, стояло п’ять гаубиць (артилерійська система). І як тільки ніч, стріляють у бік Чернігова. З 23.00 і до 1.00. Потім пів години перерви. І знову на пару годин безперестанку. Я вже думала, немає міста. Перед обстрілом заходили білоруси і казали, щоб ми в погребі не ховалися. Мовляв, там небезпечно. «В погребе вас может привалить. Зайдите в дом, в ту комнату, где нет окон. Ложитесь на пол. Ночью будут работать гаубицы. Не беспокойтесь, все будет хорошо», — попереджали.
— І, дійсно, не ображали?
— Сину Ігорю 35 років. Не військовий, але був у камуфляжній футболці. Розірвали на ньому весь одяг, дивилися татуювання. На щастя, не чіпали. Бо сказав, що не придатний до служби. Чоловік у свекрухи пробув весь час окупації. Був на роботі, а тоді боявся додому селом, повному орків, повертатися. При нас побили всі телефони. Добре, що в мене залишився старий, кнопковий. Поки був зв’язок, змогла по ньому дзвонити. Рахувала техніку і передавала знайомим військовим у Чернігів. Тільки танків нарахувала в перші дні 180 одиниць. Гаубиць більше сотні. «Градів» було більше 70 штук. У кожному по сорок ракет.
Тримала 70 курей, так буряти постійно приходили до курника яйця збирати. Три-чотири десятки за день. А от по погребах і холодильниках не лазили. Казали, що їм по 19-20 років. Собак боялися. Розстрілювали, якщо якась гавкала на них. І мою хотіли вбити. Але прийшов білорус і наказав їм, щоб нічого і нікого не чіпали.
Сиділи біля двору на лавці п’ять бурятів весь час.
«Вы нас не бойтесь, будем от нацистов вас охранять», — казали. У вуличний туалет до мене ходили. Хатнього з унітазом не розуміли. І навіть не вміють користуватися туалетним папером. Працювала на пошті, принесла старих бумажок на розпал, так буряти ними і витирались.
Треба робити ремонт, але руки опускаються. Побиті вікна і дах. Поки не закінчиться війна, мабуть, нічого не мінятиму.
Білоруси, кажуть, були і у Вознесенському Киселівської громади Чернігівського району.
— У нас за місяць окупації побуло дві ротації. Зрозуміли за мордами:). Буряти жорстокі і злі. Нікому не дозволяли пересуватися вулицею. А першими зайшли солдати слов’янської зовнішності. Спокійні. Людей не чіпали. В однотонному зеленому одязі. Думаємо, що то білоруси були, — розмірковує 29-річна Ірина СКИТЯШИНА, місцева жителька. Працює секретарем у Вознесенській сільській раді. — Багато не розмовляли. Пробували чистою російською мовою говорити, та не виходило, ми чули білоруський акцент. Кожен другий — рудоволосий. По борідці видно було.
* * *
Чи були це регулярні війська, чи найманці, які прийшли воювати за гроші? Що думають офіційні структури — були білоруси?
