“Я ще жива. Добивайте”

Антоніна Скрека

56-річна Антоніна СКРЕКА з Кувечич Чернігівського району стояла перед важким вибором: везти чоловіка Миколу на гемодіаліз під кулями чи помирати вдома? Вирішила їхати. 7 березня їх автомобіль розстріляли під Черніговом. Окупанти завезли стікаючу кров’ю поранену Антоніну у Льгов. Микола так і залишився на узбіччі.

Їхали на гемодіаліз

У кутку на тумбочці — фотографія покійного чоловіка.
— Микола Іванович був на 20 років старший, — прослідкувала за моїм поглядом Антоніна Григорівна. — Почалися проблеми з серцем, у 2006 році в клініці Амосова робили коронарне шунтування. За півтора року до оцього всього — стентування в чернігівському кардіодиспансері. Після чого захворів на «ковід». І все це разом дало на нирки.
Робити гемодіаліз Колі треба три рази на тиждень. 26 лютого його звозив чоловік з села, і більше ми виїхати не змогли. Якщо токсини не виводяться, людина помирає від отруєння організму. Інтоксикація росла, йому ставало гірше. Ще б трохи, і він би не зміг сісти за кермо, а я машину не вожу.
Але як наважитися і поїхати в Чернігів? Уже Кувечичами йшли російські танки, Юру Котова переїхав БТР. Чоловік вийшов перед колоною, хотів голіруч зупинити. Не зупинились. Четверо діток залишилися сиротами.
Коля зателефонував лікарю, запитав, скільки людина може прожити без гемодіалізу? Відповіли: якщо нирки не працюють зовсім — тиждень. Якщо трішки функціонують — два. Якщо відсотків 50 — місяць. А в Миколи працювали зовсім погано. Для нас термін уже закінчувався, з останнього гемодіалізу минуло 11 днів. Ми розуміли, що їдемо під обстріл і вірогідність, що доїдемо — відсотків 10.
У нас якраз моя дочка Іра з зятем Віліусом, литовцем, і 11-річною Ритою були. Зять (він ганяє євробляхи), якраз перед війною хотів забрати сім’ю в Литву і не встиг вивезти з Чернігова. Приїхали в Кувечичі.
Якщо відправлю Віліуса, вдовою залишиться дочка. Краще вже я… А раптом проїдемо? З Любеча люди прорвалися. Машину обстріляли, але вони живі. А хто доїхав, уже в лікарні лишалися. У відділенні нефрології та діалізу обласної лікарні жили 11 хворих, які змогли туди добратися. Я домовились з лікарем Лесею Миколаївною, що Колю залишу у відділенні, а сама піду санітаркою до поранених. Бо з Шерстянки, де у нас квартира, не наїздишся.
Узяли з дому картоплі, консервів. Там проблема була і з харчуванням, і з опаленням. Максимально вдяглися, бо Коля сильно мерзнув, — схлипує. — Ще в колгоспі молоко роздавали, ми набрали у п’ятилітрові бутлі. Усього набрали, бо я до війни готувалась. Люди казали, що не буде, а як же не буде, як стільки війська на кордоні?

Слід від кулі

Інна Бойко (зліва) та Антоніна Клевець з кулею, яку дістали з пораненої

Куля ближче

«У груди увійшла куля, я її відчула»

І от 7 березня все склалося: і Коля рано прокинувся, і я наважилась. Може, заспокійливі врешті подіяли. Онучка напередодні так просила: «Бабушка, ти ж мене розбуди, попрощайся!». А я знала, що тоді сісти в машину вже не зможу.
«Ланос» не заводився. Сусід приніс акумулятор, завели. Виїхали о сьомій. Між Мохнатином і Рудкою пробили на протитанкових їжаках два колеса. Люди допомогли поміняти. Ну, наче все добре: до Рудки ворожої колони не зустріли. Машина наша обвішана білими ганчірками. Ще й я у висунутій з вікна руці тримала велике біле полотнище, снуд, що майорів на вітрі. Ми сподівалися, що це дорога до життя, а вона стала дорогою смерті, — не стримується Антоніна, плаче. — Виїхали на об’їзну. Було тихо, машин ніяких, крім нашої. На шляхопроводі на Новий Білоус накидані гілки перекривали дорогу. Я тільки вийшла з машини, щоб прибрати, і нас почали обстрілювати з «Ураганів». Заскочила назад в авто, кричу: «Коля, вивалюйся!». А він сидить до мене обличчям і зовсім ніяк не реагує, не говорить. Мабуть, уже був неживий. А від машини відлітають шматки. Я випала з салону. Лежу на асфальті, машина загоряється, й у вікні вже мого чоловіка не видно. Якби живий, мав би кричати, що йому боляче, руками махати… — мучиться здогадками жінка. — Я не бачила тіла потім, а Наташа (його дочка з Славутича) казала: «Рознесли, як могли».
Встати не можу, поповзла до узбіччя. Тряпка біла досі в мене в руках, але вже вся в крові. Лежу, чекаю смерті. У груди увійшла куля, я її відчула. Ще подумала: ось він, кінець. Зараз якось маю відчути, що вмираю. Чекаю. А тоді: стій! Куля ж зайшла справа, а серце зліва. Ні, це ще не смерть.
Обстріл припинився. Краєм ока бачу: стоїть бурят. Кричить комусь: «Она живая?!» «Не знаю!» Якщо мовчатиму, то підуть, і я тут помиратиму від холоду ще невідомо скільки. Бо раптом дуже змерзла, хоч на нас багато одягу було. Я піднялася, наскільки змогла, кажу: «Я ще жива, добивайте!» Страху не було зовсім.
«Мы мирных жителей не убиваем. Это нечаянно», — кажуть. Поклали мене на попонку з бронетранспортера. І давай возити з собою. Може, в яку медчастину намагалися пристроїти, не знаю. То занесли в якийсь холодний ангар, я там довго лежала. Нарешті підійшла жінка-лікар, як зі шкільної гри «Зарніца»: у шапочці з червоним хрестом. Глянула і сказала: «Поврежден кишечник. Я ей ничем не помогу, нужен хирург».

«Не переживайте, я до ранку помру»

І вони знову стали шукати, куди мене збагрити. Кудись понесли.
«Возьмете раненую женщину?» «Візьмемо». Поранену Антоніну забрали пенсіонери 70-річний Василь і 69-річна Ганна ПІНЧУКИ з села Льгів.

Ганна і Василь Пинчуки

— Вони бігом за ряднину, занесли мене в хату, поклали на дивані. Дали якусь ганчірку, сказали, що ще приїдуть. Здихалися.
Дмитрівна плаче: «Що ж нам робити, як бути?» В одного інсульт, у другого цукровий діабет. Ліків немає, з мене кров тече.
А я ж чула, як казали, що кишківник заділо. Заспокоюю: «Людоньки, не плачте. Сьогодні чи вночі я помру». Одне тільки бентежило: як вони мене винесуть з хати? Я ж немаленька, а вони пенсіонери. Добре, як хто з людей не забоїться і прийде.
Ранок настав, я жива…
— Дід затопив грубу, поставили води. Ні газу, ні світла не було. А вона лежить, як у панцирі — одяг просяк кров’ю і засох, — зітхає Ганна Дмитрівна. — Я ножицями все це розрізала, а воно дибом стоїть. Витягли її з того панцира, рукави відрізали. Обмиваю її, руки трусяться. Дійшла до живота і трохи заспокоїлася — до кишківника наче не дійшло. На плечі теж розвернуте було. Дірка в спині, і бинт скручений туди запханий. П’ять поранень знайшли.
«Боялися вийти на вулицю, одягалися, як чорти. Але до пораненої пішли»
— Прийшов засмучений Володимир Куц, каже: «Там поранена вмирає». Чоловік плакав від побаченого, — згадує 45-річна Інна БОЙКО. Вечірнім автобусом жінка щойно приїхала з Чернігова. Працює перукарем. Тим самим автобусом після трудового дня прибула з міста і 31-річна Антоніна Клевець, фельдшер амбулаторії «Ветеринарна допомога», що на вулиці Любецькій. У Льгові живуть поряд. У паркані досі залишилась дірка, через яку ходили одна до одної, аби не вулицею, де постійно снували російські солдати. — Покликала Тоню: «Треба йти». Мій чоловік попередив: «Якщо людина помре, то на вас буде кримінальна відповідальність». Але я була впевнена: «Не помре! Ще й в газетах напишуть». А там поряд хата, де росіяни заселилися. Ми їх німцями називали. Блокпост їх там же. І ми городами ходили, бо на вулиці там всякі: буряти, чеченці. Стріляли і так, і прицільно. Один кацап нажерся, поїхав отуди в ліс, крутивсь-крутивсь танком і шість разів у село жахнув. У жилу хату снарядом попав.
Ці, що в нас стояли, з кацапами з Михайло-Коцюбинського побилися: переплутали і стріляли одне в одного, бо комунікації ж ніякої, як і логістики:). Ми, жінки, одягалися, як чорти, ви б нас бачили. Валянки, бурки подіставали, хустками обмотувалися. Вони все тут поперевертали вверх ногами: і в погребах, і в холодильниках. Якщо форму ЗСУ знайдуть — розстріл. Малий не військовий, але в армії служив. Форму я закопала на горищі в мотлох, а грамоти не додумалася. Загнали його в сарай, допитували. У них навіть книжка була «Воины АТО Черниговского района». З адресами батьків. Врешті вони ту книжку загубили.
Особисто я ні секунди не сумнівалася, чи йти до пораненої, — продовжує Інна. — Мої батьки померли від онкології, за 10 місяців обоє. Я боролася за кожен день їхнього життя. Тому ні уколи, ні рани, ні смерть не лякають.
У нас було трохи ліків: анальгін з димедролом, антибіотики. Пішли з самого ранку, зразу як дізналися.
Кулю діставала Тоня.
— Обдивилися і обробили всі рани. Я все чисто прощупала. Зашила. Був набір стерильних ниток. А під груддю намацала в рані кулю. Спробувала спершу пінцетом, не бере, — веде далі Антоніна. — Полізла рукою і дістала.
Рана під груддю вже почала гнисти, звідти текло.
У зуби пораненій дали скручений рушник. Жінка кричала, особливо, коли обрізали обгоріле м’ясо на спині. Знеболити не було чим, крім диклофенаку.
— Стакан горілки не можна було дати?
— Такий варіант не розглядали, бо поранена втратила багато крові. Там і так тиску майже не було, вона піднятися не могла, падала.
Ходили, робили уколи, перев’язки. Вона не хотіла підніматися. Ми налякали, що не будемо приходити, якщо вона сама не хоче встати на ноги. Піднімали, тягали, і чоловік мій приходив, допомагав, — розказує Інна.
—У Пінчуків я пробула 21 день, — пригадує Антоніна Скрека. — Дмитрівна мене перші дні з ложки годували. Біль був сильний, антибіотики закінчилися. Зібрались чоловіки і пішли до російських лікарів: «Ваші солдати зробили таку біду. Пораненій потрібна допомога». Прийшли двоє, у військовій формі. Акуратні, не як ті буряти, що мене тягли. Принесли антибіотик в таблетках, обробили рани. Укололи анальгін. Сказали, що рани заживатимуть довго. Але вони наклали пов’язку на ребра і після цього мені стало легше. Стала працювати рука, я могла сама взяти ложку. Не треба було мене цим бідним людям піднімати, тягати на відро. Перебинтували ногу, бо сильно боліла і сочилась. І запропонували мене відвезти до шпиталю, на територію росії або білорусі. Як перелякалась… Якби в себе вдома, то зразу б заявила, що краще помру, ніж поїду. А я в чужій хаті… Кажу: «Як же я поїду, нема ж ні паспорта, ніяких документів. Що мені потім робити?» Вони щось між собою поговорили, погодились: «Ну да. Назад потом никак».
Я весь час думала, як перебратися додому. Питала в лікарів. Пішки б не дійшла. Раз лікар сказав: «Подождите, обстановка скоро изменится». А як? «В лучшую сторону».
Люди ходили до російських військових, просили, щоб машини випустили і не обстрілювали. Була хвора дитинка, якій треба ліки, особлива дієта. Нарешті погодили. Їхало чотири машини. І в одну мене люди взяли, вони їхали в бік білорусі через Довжик. Авто старенне, люди одне в одного на руках, але мені виділили коронне місце на передньому сидінні. У Довжику висадили, і я пішла на Кувечичі пішки. У Льгові місцевий художник Микола Мельник подарував мені дерев’яний декоративний ціпок і картину. І так з тим ціпком і картиною пішла додому, кілометрів чотири. І дійшла.
Дорогою нікого не зустріла. Боялась, що через блокпост не пустять без документа, а блокпосту вже нема. Мої не знали, що я прийду. Зайшла в село — дітки бігають, м’яча ганяють. Я в плач. Прийшла до двору, хвіртка зачинена. Онучка побачила у вікно, як я стукаю. «Бабушка!!!» Усі повибігали, сусіди обступили, питають, як я.
У лікарню довго не могла добратися: і транспорту не було, і страшно. Ще раз на тому місці опинитися не могла. Місяць після того, як повернулася, боялась вийти зі свого двору.
Колю розпізнали по срібному ланцюжку, зубах і шунтах. Згодом я дозахоронила кісточки, які вибрали з машини. Ми туди їздили потім, місяців через півтора.
Хто і куди вивіз залишки машини, не знаю. Поховала 15 квітня в Кувечичах.
Тепер думаю: якби ми трохи почекали… Але чи був у нас запас часу?
— Уже ребра не болять?
— Та все ще болить. Ниє під ребрами, болить живіт. Уламок один вийшов сам. 4 травня полізла на горище, і щось по боку потекло. Покликала фельдшера, вона дістала той осколок. Другий, у грудині, сказали, поки що чіпати не треба. А ще в ногах, по уламку в кожній.

* * *

Кувечичі, Довжик, Мохнатин, Рудка, з іншого напрямку Михайло-Коцюбинське, Левковичі, Зайці, Льогов – села під Черніговом, до 30 кілометрів від міста. Російські війська зайшли у ці села 25-27 лютого. Місцеві жителі твердо впевнені, що бачили і білорусів! Впізнавали їх по мові, та вони й не сперечалися, що білоруси. І бурятів, і тувинів бачили. По дорогах їхали танки, БТРи. Хто намагався зупинити, чавили. Направляли дула танків на хати і стріляли. Могли розстріляти машину, скутер, що їхали по дорозі на зустріч колоні танків. Виїхати з села можна було не завжди, лише за попередньою домовленістю старости з окупантами. Збивали замки на коморах, гаражах, трощили криниці (вони в Чернігівському районі обшиті деревом). П’яні буряти танком знесли бетонний круг вуличної криниці.
Обшукували хати. Де знайшли форму або бушлат, допитували.
30 березня вся техніка і всі буряти знялися з місця і покинули окуповані села. За собою підривали мости, які не встигли підірвати наші.

Олена ГОБАНОВА. Фото автора