27 жовтня в Катерининському храмі Чернігова за день відспівали сімох військових. Перед обідом відразу чотирьох: 36-річного Павла Григоренка з Чернігова, сержанта, 34-річного Дениса Шумейка з Халявина, 44-річного Василя Райського з Мохнатина, солдатів, 31-річного Миколу Азарова з Количівки. Після полудня — двох чернігівців: 57-річного Юрія Мозгового та 52-річного Сергія Римаровича. (Сьомого відспівували зранку, загинув у ДТП). Того дня священники Катеринки були дуже завантаженими, тому прийшов відспівувати й Олег Сіренко, настоятель храму Михайла і Федора.
Під мелодію «Плине кача» з церкви винесли чотири труни. Людей зібралося багато: військові, цивільні. Ридання і море квітів. Захисників проводжали, опустившись навколішки.
Микола Азаров
— Ми прожили разом сім років. 1,5 року тому одружилися, — не стримує сліз 26-річна Тетяна АЗАРОВА, вдова Миколи. Планували діток. Чоловік дуже хотів перевезти бабусю і матір з братом на Чернігівщину з Сумщини. Мати і брат-одинадцятикласник переїхали в Шостку з Середини-Буди — там щодня обстріли, — а бабусю не вдалося вмовити.
До війни ми з чоловіком працювали на приватному підприємстві, виготовляли ковдри. 23 лютого 2022 року о восьмій вечора йому принесли повістку. Ми не розуміли, що це означає. А вранці 24-го вже було чути вибухи, і він поїхав у військкомат. Взяли його в Гончарівське, обороняв Киїнку. Коли область звільнили, служив у прикордонні. На річницю весілля, 12 травня, його відправили на авдіївський напрямок. Як тільки туди завезли, через день вони пішли на зачистку позицій. Тоді полягло багато хлопців. З 500 лишилося 120.
— Тетяно, Микола був командиром бойової машини–командиром механізованого відділення, так написано в офіційному повідомленні.
— Спочатку був стрільцем, потім гранатометником, помічником кулеметника. Загинув у бою, стріляючи з кулемета «Браунінг». Боровся до останнього, так і лежав на кулеметі. Сталося це під Кераміком Донецької області. 19 жовтня зранку Коля писав: «Нас знову штурмують з ночі». Я йому теж написала. Минуло десять годин, а він нічого не відповів. Не могла заснути, писала і чекала. Тиша. А потім повідомили, що його не стало. Не вірила. Він наче передчував. Говорив: «Дожити б до 25 числа». 25 жовтня їх мали вивести на ротацію, та, наскільки знаю, його бригаду так і не вивели. Коля так любив життя. Коли його привезли додому, виглянуло яскраве сонце. І він на фото наче посміхнувся.
—Микола Азаров.Чи не підколювали, що має таке ім’я та прізвище?
— На попередніх роботах жартували: «Наш прем’єр-міністр». У нього спочатку навіть позивний був «Кіля». А потім змінив його на «Ігрок». Тому що любив грати в комп’ютерні ігри. Розбирався в комп’ютерах. Йому з усього села приносили їх ремонтувати.
Василь Райський
— Вася закінчив ПТУ №18 у Чернігові. Працював у будівельній бригаді. Мобілізували його 23 квітня цього року. Проходив підготовку на Харківщині, а через місяць відправили в Бахмут. Спочатку чоловік був просто стрільцем, а згодом став старшим стрільцем штурмової бригади, — розповідає 42-річна Людмила РАЙСЬКА, вдова. — Потім перекинули під Ізюм. А звідти в Луганську область. 11 жовтня їх направили під село Макіївку Сватівського району. О 15.40 чоловіка не стало. Спочатку значився як безвісти зниклий. У свекрухи взяли ДНК, а через три дні подзвонили: загинув. Був увесь посічений осколками й обгорілий. З’ясувалося, тоді загинула вся їхня група. У морзі мені показали чоловіка. Проте не дали торкнутися.
Ми прожили разом 12 років. 23 серпня тільки одружилися. Чоловік приїхав у відпустку і сказав: « Пішли бігом розпишемося». Для мене це стало несподіванкою.
— Добре, що розписалися, інакше довелося б у суді доводити, що ви дружина, аби отримати виплату.
— Я його живим чекала! Не можу прийняти, що Васі більше немає. Коли його опускали в яму, кричала: «Вставай вставай». Наснився лише раз, коли приїхала до свекрухи в Мохнатин. Це ще до похорону. Наче ми на вокзалі — я, мати, сестра — проводжаємо його на поїзд. Він у військовій формі, такий гарний. Міцно мене поцілував. Тоді дивиться на годинник і говорить : «У мене ще є час покурити». І пішов. Немає і немає. Свекруха каже: «Людо, іди шукай». Куди не загляну, так багато військових. Усю ніч шукала, так і не знайшла.
Юрій Мозговий
Любов Мозгова, мати, прощається
На прощання з Юрієм Мозговим із Золотоноші Черкаської області приїхала 79-річна Любов МОЗГОВА, мати. Ледь ходить з двома паличками. Вона опустилася на коліна перед трунами сина і Сергія Римаровича, котрих несли відспівувати разом. Схилила голову до самої землі і зі сльозами прошепотіла: «Синочку, не так я тебе ждала!» А піднятися з колін уже не змогла. Рідні її підводили.
— Я ж народила його семимісячним, 1800 грамів, і в ті часи виходила. А тут доля не вберегла, — ридала мати. Гладила домовину і втирала сльози 52-річна Ольга МОЗГОВА, вдова. Вона розповіла:
— У мене батько був військовим, служив у Золотоноші. Там і познайомилася з Юрою на дискотеці. Батьки переїхали до Чернігова і нам тут квартиру купили. Чоловік працював на «Ритмі», потім на заводі металоконструкцій, останні 10 років — на СТП «Сервіс». Був спеціалістом по металу. Як тільки почалася війна, вирішив вступити в тероборону. Поїхав на Подусівку, думав, там дадуть зброю. А там вже не давали. Пішов у військкомат. Я йому бушлат, теплі штани зібрала.
Тримали позиції з боку Товстолісу, аби росіяни до Чернігова не прорвалися. У перші дні їх не годували. Я носила їм їсти. Хлопці просили цукерки-смоктульки, а їх не було. Коли визволили область, Юра служив у прикордонні. А потім його направили на навчання на Черкащину, а звідти — на фронт. Пройшов усі найгарячіші точки разом з танковою бригадою. Був старшим майстром відділення технічного обслуговування бронетехніки. Ремонтував танки на передовій. Завжди повторював: «Рано чи пізно, перемога буде наша!» І вірив у це, — пригадує Ольга Миколаївна. Якось сказав: «Якщо зі мною щось, не вбивайся, не плач і матері моїй так скажи. Ми на цій землі всі гості, а там ми вдома». 18 жовтня обмовився: «Намотав сто кілометрів. Якщо ще раз туди потраплю, уже не повернуся».
19-го в нього був день народження. Та відсвяткувати не вдалося. Увечері повідомив: «Олю, усі поїхали в роз’їзди». А вранці 20 жовтня я з ним розмовляла о 9.20. Сказав: «Їду на виїзд». Питаю: «Знову на передок?» А він: «Яка тобі різниця». Об 11.00 загинув біля Очеретяного Покровського району, це неподалік Авдіївки. Масивний артобстріл, і його зразу в груди, бронежилет пробило, командира розірвало, і ще один хлопець загинув. Юра в мене був сильним, спортивним, щодня обливався або плавав у холодній воді. Ще б жити й жити. Дивлюся на його фото і реву. Хоча б на хвильку ще побачити…
Сергій Римарович
Римарович закінчив школу №31, навчався в спецкласі по біатлону, захоплювався футболом. Далі вступив до навчального комбінату при заводі «ЧеЗаРа» на спеціальність «Слюсар механозбірних робіт».
— Брат у перший день війни зібрав рюкзак і пішов у військкомат. Я просила дочекатися, поки приїду з роботи, працюю медиком. Хотіла, щоб хоч молитву з собою взяв, псалом 90-й, та перехрестити його в дорогу. Не послухався, — пригадує 54–річна Олена АРТЮХ. — Вони з моїм чоловіком пішли. Але того не взяли, бо йому за місяць 60 років. І чоловік в армії був водолазом. А Сергій — снайпером і строкову служив у десанті. Сергій спочатку обороняв Чернігів, потім на Городнянщині ловив ДРГ. А згодом відправили на фронт. Був стрільцем-снайпером. Зазвичай зв’язок на передовій поганий. А то якось дзвоню цього літа, так добре чути. «Ти де?» — питаю. «Лєнко, тільки матері не кажи, я в госпіталі. Поранення ноги і два осколки в шийному відділі».
З такими пораненнями можна було ходити лікарнями місяцями. Та Сергій був не з тих, хто ховається. Казав: «Я хлопцям потрібен». Доки перебував на реабілітації, об’їздив усіх родичів. Зустрівся з сином, побував у дядька в Краматорську, з однокласниками свого спецкласу сходили в баню.
Загинув 19 жовтня на Донеччині. Тіло складно було забрати з поля бою, через постійні обстріли.
Павло Григоренко
36-річний Павло Григоренко був сержантом. Народився в Чернігові в сім’ї педагогів. Випускник школи №33 та Чернігівського державного інституту економіки та управління.
З 2009 року працював продавцем-консультантом у гіпермаркетах «Вена» та «Епіцентр». У 2015 році пішов добровольцем у ЗСУ.
Загинув 18 жовтня 2023 року на Дніпропетровщині.
Денис Шумейко
Солдату Денису Шумейку назавжди 34. Народився в селі Халявин Чернігівського району. Навчався в халявинській школі, а по закінченні вчився в радіотехнічному училищі на автомеханіка. Працював автомеханіком, а потім на будівництві. З грудня 2022 воював на посаді снайпера розвідувального відділення. Загинув 21 жовтня на Донеччині.
Попрощалися з військовим у Чернігові в Катерининській церкві, поховали на кладовищі села Халявин.
