Біла труна, білі гвоздики, 25-річна вдова Ірина Брагинець з букетом білих троянд

13 березня в Чернігові проводжали в останню путь 32-річного Володимира Брагинця з Олишівки, аеророзвідника гірсько-штурмового батальйону. Загинув 6 березня. Без батька залишилася шестирічна донька Мілана.

За Володимиром плакала вдова 25-річна Ірина БРАГИНЕЦЬ, мати Ірина Василівна, батько Володимир Володимирович та бабуся Катерина Григорівна.

— Білий — улюблений колір мого чоловіка. Тому і старалися, аби все, що можна,  було білим, — розповідає Ірина Брагинець. — Володимир закінчив чернігівський залізничний ліцей за спеціальністю  «Електрозварювальник». Працював у Боярському лінійному управлінні «Київтрансгаз». У 2022 році пішов до війська. Місяць навчання в Англії і — фронт.

Востаннє бачилися перед новим роком, коли приїздив у відпустку. А розмовляли за тиждень до його загибелі. Тривожно було на душі, з’явилися погані передчуття. Проте до останнього вірила, що живий.

— Доньку ви не взяли на похорон.

— Вона ще маленька. Не до кінця розуміє, що тато додому не повернеться. Та саме завдяки їй і підтримці рідних я намагаюся триматися. Поховали Володю на кладовищі «Яцево». Він ще не приходить до мене у снах. Та немає й хвилинки, аби не згадувала про нього.

Валентина ОСТЕРСЬКА.

Фото авторки

Сергія Солов’я повернули під час обміну тілами

6 березня в Катерининській церкві Чернігова священники відспівали 49-річного Сергія Солов’я, кулеметника 72-ї бригади Чорних  запорожців, чернігівця. Соловей або Птаха — такий у нього був позивний. Плакала вдова 44-річна Ірина ПАНАСЕВИЧ, донька від першого шлюбу Валерія, донька Ірини Дар’я, яку Сергій виростив, як рідну. На коліна опустився батько, 78-річний Василь Данилович, коли труну проносили живим коридором.

Матері Сергія не стало кілька років тому. Молодший брат воював, був тяжко поранений і його списали. Зараз з родиною в Польщі.

— Залишилося доживати за двох. Кращого за Сергія я, однак, не знайду, — не стримує сліз Ірина Панасевич. — Прожили разом 11,5 років. Чоловік  робив ремонти під ключ у  Чернігові та області. 22 лютого 2022 року купили будинок у селі Рижики. А 24 лютого прийшли кацапи. Дах шатонуло добряче, вікна розбилися.

Сергія мобілізували у квітні 2023 року. Пробув місяць в учебці. Навчили на кулеметника. Потім його відправили на вугледарський напрямок. Там 16 червня поранило. Підлікували і дали на реабілітацію 30 днів.  Після знову повернувся на фронт.

У березні 2024 року дали два тижні відпустки. Ми були вдома вдвох. Їздили в село. Мріяли відновити дім. А на початку вересня принесли сповіщення, що Сергія не стало. Третього вересня  батько здав ДНК. У жовтні ці дані були в загальноукраїнській базі.

Як згодом з’ясувалося,  на позиції  відразу зайшли росіяни, і тіло Сергія не можна було забрати. Його повернули під час обміну тілами. З 26 листопада лежав у запорізькому морзі, та я про це дізналася лише 14 лютого, коли прийшло підтвердження збігу ДНК. Упізнала чоловіка за руками. Колись ремонтував машину  і прибив ніготь. Відтоді той плоский став. Я ці руки серед тисяч би впізнала. А ще ниточка червона на зап’ясті залишилася, яку йому дали в учебці (оберіг, так звана єрусалимська нитка. — Авт.). Відразу було видно — мій, що тут сказати.

Поховали Сергія на «Яцево».  А моє життя розділилося на до і після.

Валентина ОСТЕРСЬКА.

Фото авторки