Віталія Трухана «Біцуху» досі не вдалося поховати. Тіло залишилося у підвалі заводу «Азовсталь» в окупованому Маріуполі

25-річна Марина БОДНАР, вдова Віталія Трухана, з Маріуполя. Мати виїхала за кордон, батько служить. Зараз на сході. А Марина в Чернігові. Сподівається, що вдасться повернути тіло чоловіка. І нарешті поховати, як належить.

«Біцуха»

«Кожен з нас пішов на власну авантюру, яка закінчилася родиною»

— З Віталиком познайомилися на сайті знайомств улітку 2019 року. Мені 20 років, він на п’ять років старший. Попросив скинути посилання на мою сторінку в інстаграмі. Написав: «Норм, можна погуляти☺». Я подумала: який самовпевнений. І закрутилося, — згадує Марина. — Відносини розвивалися швидко. Кожен з нас пішов на власну авантюру, яка закінчилася родиною. Через два місяці стали жити разом у Маріуполі. Зайшла у квартиру холостяка, яку потім повністю переобладнала. Місяць не дозволяв поставити комод. Була лише стійка для одягу.

— Ви офіційно одружилися?

— Ні. Хоча в усіх документах він записував мене як дружину. Діти записані на нього, мають його прізвище і по батькові. Можливо, я сама винна, що не наполягла на поході в рацс, а, можливо, він так оберігав мене. Просив не виставляти в соціальних мережах фото з ним і дітьми.

Частина маріупольців ненавиділа азовців та їхні родини. Погрожували. Ми орендували житло в приватному секторі. Після того, як Росія зайшла в Маріуполь, сусід написав на нашому паркані «АЗОВ». Нас розшукували.

Росіяни зняли відео біля нашого будинку. Мовляв, тут жив «особо опасный полковник фашистов». І вже згодом від інших сусідів я дізналася, що той сусід був колаборантом, працював на військових днр з 2014 року. Здавав позиції наших.

Якось в інтернет злили базу даних. І що цікаво, я там виявилася записана саме як дружина Віталика. Навіть коли базу відновлювали, мені телефонували і просили принести свідоцтво про шлюб. Здивувалися, що його ніколи не було.

— Скільки років синам Віталія?

— Матвію п’ять років, Геннадію три з половиною. Була домовленість, що для старшого я вибираю ім’я, для меншого — він. Віталик назвав малого на честь свого батька. Той теж Геннадій Віталійович. Дітей обожнював. Коли був удома, купав їх, прокидався вночі.

Віталій Трухан і Марина Боднар

«Пояснень не буде. Ти збираєш речі та їдеш з дітьми в Чернігів»

— З Черніговом познайомилася в березні 2020 року, — продовжує Марина. — Я вагітна Матвієм на восьмому місяці. Їхали потягом на верхніх полицях, бо все було зайнято. Віталик на руках мене зсаджував зверху, хоча я казала йому, що можу сама. Він завжди надто опікувався мною. Старенька жіночка, яка їхала знизу, мала проблеми зі спиною. Сказала потім мені: «Ти маєш триматися за такого чоловіка. Я за все життя не бачила, щоб так любили і носили на руках у прямому сенсі цього слова».

21 лютого 2022 року коханий прийшов зі служби і холодним голосом промовив: «Пояснень не буде. Ти збираєш речі та їдеш з дітьми в Чернігів». Мовляв, це наказ командира вивезти якомога далі родини. На два тижні, і додому. Знала я вже ці «два тижні». Багато знайомих виїжджали з Донеччини і Луганщини на два тижні, а виявилося — покинули домівки назавжди.

Я плакала і не розуміла, чого він категорично проти, щоб я залишалася в Маріуполі. Геннадію тоді виповнилося п’ять місяців, Матвію — рік і дев’ять місяців.

Віталика з нами не пустили, тож мене з дітьми і ще одну дружину з дітьми привіз на машині його побратим. Знаю, що він живий, у полоні.

Збиралася швидко, думала лише про дітей. Узяла документи і повний чемодан їхніх речей. Коли вже  була  в Чернігові, зрозуміла, що собі нічого не взяла. На вулиці мороз, а я стояла в легесенькій курточці.

Хотіла повернутися додому, та Віталик заборонив. Злилася через це. Казав: «Ти маєш захищати родину. Я не завжди зможу бути поруч». Я не розуміла. Мовляв, як це він не завжди буде поруч. Сказав, що в Чернігові мене завжди підтримають Олександр Тарнавський та Ярослав Юрченко, його друзі-побратими.

Після вторгнення мені та чоловікові в соціальних мережах стали приходити погрози. Марина дістає телефон і показує повідомлення від незнайомця: «Ну что, Виталька, с женой попрощался? Кто ее теперь трахать будет? Может кому-то из кадыровцев приглянется?».

— Облогу Чернігова пробули тут?

— Спочатку сиділи з дітьми в підвалі багатоповерхівки в районі готелю «Градецький». Третього березня виїхали на захід України. Коханий постійно дзвонив, допоки не впевнився, що ми в безпеці. Після став менше виходити на зв’язок, рідше — в інтернет. Завжди повторював: «Я не завжди буду поруч». Мене це дратувало.

З синами Матвієм та Геннадієм

«Що б не трапилося, ти маєш бути сильною»

Віталик зірвав голос. Подзвонив 7 березня: «Боднар Марина? Трухан Віталій Геннадійович загинув при виконанні бойового завдання». А потім сказав, що це жарт і засміявся. Я не впізнала його голос. Вибачився за цей жарт. Тоді я чула його востаннє…

Далі Віталик виходив на зв’язок о другій-третій ночі. 12 березня написав: «Що б не трапилося, ти маєш бути сильною». Того дня він і загинув… Він ніколи не боявся загинути. Сприймав це як свято. Постійно повторював: «Я вже мав померти на цій війні кілька разів. А я досі тут. На війні гинуть тільки гідні. Я, мабуть, не гідний».

Також казав: «Плакати за мною не треба. Мене будуть ховати з почестями. Будуть майоріти прапори, гратиме оркестр. Чернігів перекриють поліціянти. Ніхто не зможе проїхати».

18 березня подзвонили з патронатної служби «Азова» і слово в слово жіночим голосом сказали те саме, що я чула від чоловіка 7 березня. Я не повірила. Чекала, от-от коханий візьме трубку і знову скаже, що це жарт, — на очах у Марини  сльози. —  Шість днів не дзвонили, не могли наважитися сказати мені. Хоча я відчувала його загибель. Того дня мене трусило, усе падало з рук. Діти плакали весь день. Написала подрузі: «Мабуть, щось трапилося з Віталиком. Або загинув, або сильно поранений».

Старший син важко переніс смерть батька. І досі проходить психологічну реабілітацію. На фоні втрати в нього почався розлад харчової поведінки — відмовлявся їсти. У садочку виганяв мене з групи і просив, щоб його прийшов забирати тато. Часто плакав і просив подзвонити батькові. Я завжди відповідала: «Матвійчику, татко живе на небі».

Кожного вечора розглядаємо хмаринки, на яких він живе. І коли минулого року ми летіли до моєї матері в Словенію, то в літаку малий не спав. В ілюмінатор розглядав хмаринки, питав, де татко. Казав: «Дивно, ти казала, люди живуть на хмаринках, а тут нікого немає».

Суд за показами свідків визнав загиблим

— Тіла немає, тому нема і допомоги від держави на загиблого військового?

— Усе є. Діти та батьки отримали і виплати, і належну пенсію. Побратими попіклувалися, щоб зафіксувати належним чином у тих умовах загибель чоловіка.

Побратим з позивним «Редіс» (Денис Прокопенко, полковник, командир «Азова») видав наказ про його загибель і з першого дня у військовій частині він значився як загиблий. Тільки в базах поліції Віталій рахується як безвісти зниклий. Щоб шукати за базами ДНК. Азовці і зараз мене з дітьми підтримують.

Свідоцтво про смерть отримала через суд, який за показами свідків визнав чоловіка загиблим. Витратила на це рік. Бере зло, коли періодично з військкомату дзвонять і кажуть: «Ви знайшли тіло? Може, ДНК збіглося?» А як я маю шукати? Може, вони мені цю інформацію скажуть?

— Щоб поговорити з померлою людиною, приходять на кладовище. Вам нікуди приходити…

— На безіменному пальці правої руки в мене набите татуювання у вигляді обручки. Сама собі зробила пропозицію від нього. Набита латинська літера V, а під нею знак нескінченності — ∞. Також зліва під серцем набила портрет чоловіка у формі і слова з вірша Ліни Костенко:

Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук.

Тату набила у квітні 2022 року. Удома є багато картин, де намальований Віталик. Речей його, на жаль, майже немає. Усе залишила в Маріуполі. З батьківської хати забрала лише його фліску, толстовку і боксерські шорти. Віталик не жив там з 2012 року, як закінчив школу.

Чернігів покидати не планую. Це нове місто, де ми з дітьми будуємо наше майбутнє з нуля. Щоб про Віталика пам’ятали і чернігівці, разом з побратимами розвішували по місту плакати з його портретом. 12 березня 2023, у річницю загибелі, у Чернігові провели турнір, присвячений пам’яті Віталія:  «Біжу за Біцуху». Змагання провели в ліцеї №15.

* * *

6 травня Марина прийшла зустріти звільнених з полону побратимів чоловіка. З надією почути щось про нього.

— Останнє місце, зі слів побратимів, де перебувало тіло коханого, — підвал «Азовсталі». Майже під час кожного обміну повертають тіла воїнів. Мали передати і його тіло. Можливо, уже і передали. Але поки жодних збігів за ДНК немає, — ледь стримує сльози вдова. — Експертизи тривають роками. Свекруха з іншими матерями їздили до Києва в морг. Переглядала фото, але Віталика там не було. Та й з особливих прикмет у нього — невеличка тату на руці з написом: «Ідея нації». Набив 16-річним. З кожним днем думки про повернення тіла чоловіка згасають.

— Як загинув чоловік?

— Їх блокпост обстріляли з танків та мінометів. Тіло і голова були посічені уламками. Загинув на місці.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архіву родини