Попрощалися з Віталієм Пацаловським та Іваном Польовим

23 травня у Катерининці відспівували 31-річного Віталія Пацаловського, командира бойової машини, командира механізованого відділення та 37-річного Івана Польового, сапера.

Командир бойової машини Віталій Пацаловський загинув під Авдіївкою

23 травня у Катерининці відспівували також 31-річного Віталія Пацаловського, командира бойової машини, командира механізованого відділення. Він був єдиним у матері, 57-річної Тетяни Пацаловської. Висловити їй співчуття прийшло чимало нинішніх і колишніх колег з десятого ЖЕКу.

Зі сльозами розповідали, як матір любила сина. І що це не перша втрата у родині. Валерій, вітчим Віталія, на війні теж втратив єдиного сина, якому також був 31 рік. Старший солдат Артем Шеремет, позивний «Черняга», загинув 9 березня 2022 року під Лукашівкою Чернігівського району. Артем із побратимами був на крайньому рубежі села, коли почався обстріл з танка. Він отримав контузію, але зміг встати на ноги. Схопив РПГ і збирався зробити постріл, але прилетів осколок в шию. Побратим намагався надати допомогу. І тут наступний приліт, осколками знесло лицьову частину черепа. Артема поховали у братській могилі разом із побратимом Юрієм Вороною. Перепоховали після деокупації області. Покоїться Шеремет у селі Жовідь на Сновщині, де живе мама.

Вдову, цивільну дружину Юлію, підтримували близькі. У неї від Віталія дві доньки: чотири місяці та три з половиною роки. Пара була не розписана і діти не на батьковому прізвищі. Втратили підтримку і старші діти Юлії, адже Віталій пішов на двох дітей.

Над труною обидві ридали: і Тетяна, і невістка. Мати обхопила закриту домовину, бо не могла востаннє торкнутися сина.

— Віталій закінчив училище номер шість, вивчився на лозоплетільника. Проте фабрику закрили. Заробляв на будовах. Поїхав у Полтаву по роботі, звідти його забрали на війну. Це було у 2022 році. Пройшов багато гарячих точок, довго був у Авдіївці. Як вийшли звідти, їх відпустили на три тижні, у березні син приїхав додому. Проте більшу частину провів з Юлею і дітьми, — розповідає Тетяна Василівна. — Ніколи не жалівся і подробиць з фронту не повідомляв. Може, Юлі щось і розказував. Мене оберігав від хвилювань. Говорила з сином за три дні до його загибелі. Просив гроші. Їм треба щось було купити у підрозділ, що саме, по телефону не зізнався. Ми послали гроші. На фронті всі ж хлопці скидаються на необхідне. Більше я його не чула. З невісткою вони вранці 9 травня переписувалися. А потім тиша. З військкомату до мене прийшли 16-го.

Віталій загинув 9 травня під час артобстрілу села Олександрівка, це між Покровськом і Авдіївкою Донецької області.

— Труна була закрита, як впевнилися, що там Віталій?

— Кума опізнавала. бо я не змогла. Не витримала б. Впізнали по татуюваннях, їх у нього багато було. На руці, нозі, шиї, кругом. Якби не наколки, навряд чи візуально можна було б сказати, що це точно він.

— Чому Віталій і Юля не розписалися? Тепер їй доведеться доводити, що має право на 15 мільйонів гривень.

— Не знаю. Я в їхнє життя не втручалася.

Цивільна дружина покійного Артема вже скільки судиться, Їй все відмовляють, вже другий раз подала. Купи документів. Так у них спільних дітей немає.

Я своїх онучок без допомоги не покину. Це єдине, що у мене залишилося від Віталія. Старша Злата — його копія. Любила його, все папа, папа. Менша Василина знатиме тата тільки по фотографіях. Говорила невістці, що щомісяця даватиму певну суму.

Син не сниться, я ж майже не сплю. Весь час на ліках, біль, що відчуваю, без них не можна витримати.

Від Івана залишилося три шматки м’яса

23 травня у Катерининському храмі Чернігова відспівували 37-річного Івана Польового, сапера. На прощання прийшли родичі та друзі воїна. Підтримали матір черниці греко-католицького монастиря Храму Різдва Пресвятої Богородиці (того, що на Старобілоуській в Чернігові), бо вона прихожанка цієї церкви. Вони принесли жовто-блакитні квіти. І на заупокійній літії, на прохання Романа Кіника, настоятеля Катеринки, підспівували. Над домовиною плакала матір 64-річна Ніна Польова, та брат 43 річний Костянтин.

— Ванічка закінчив школу №6. потім училище №18. Вивчився на маляра та облицювальника, працював. В перший день вторгнення пішов добровольцем. Стояв на блокпосту. Після зняття блокади Чернігова здав зброю. Повернувся до роботи. А невдовзі поставив нас перед фактом: «Я піду батьківщину захищати. Війна є війна, хто, як не я». Тричі ходив до військкомату, наполягав, — пригадує Ніна Федорівна. А його не брали. Не могли визначитися, в який рід військ відправити, бо строкову не служив. Врешті-решт добився і його мобілізували 9 листопада 2022 року. Спочатку був у навчальному центрі в Україні й ще додатково місяць в Румунії, вчився на сапера. Звідти відправили на фронт, на харківський напрямок.

Востаннє розмовляли вранці 31 липня 2023 року, у той день, коли він загинув. Чула, як йому старшина сказав: « Ваня, прекрати, нам не можна розмовляти». Син відповів: «Я з мамою». Останні його слова були: «Мама, я тебе люблю!». Тяжко хворію, ходжу з паличкою, у мене парез лівої ноги і купа інших болячок. Перенесла складну операцію. Син дуже за мене переживав. Казав: «Як повернуся, відправлю тебе в санаторій». А ще планував познайомити мене зі своєю дівчиною, коли приїде у відпустку. Вона із Закарпаття.

Наступні дні набирала й набирала Ваню, відповіді нема. І ні до кого, хто був з ним, не могла додзвонитися. Тоді звернулася до впливового знайомого з Києва. Він через свої джерела встановив і 14 серпня повідомив, що Іван загинув у сірій зоні, в селі Новоплатонівка Ізюмського району. Вони їхали з мінами, був артилерійський обстріл… А 15-го до мене прийшли з військкомату зі сповіщенням.

— Чому майже десять місяців минуло до поховання?

— Поки ж познаходили останки і вивезли з сірої зони. Здала ДНК. Через деякий час брат здав, бо вірогідність збігу вища по чоловічій лінії.

Нічого було впізнавати, бо, як сказав слідчий, там лишилося три шматочки обгорілого м’яса. Тоді їх загинуло відразу четверо. Двох ще можна було ідентифікувати, а один так, як Ваня…

Я ці десять місяців без тижня не жила, існувала. Не вірила, доки не прийшла остаточна експертиза. В церкві за нього молилася, це хоч якось тримало. Дякую парафіянам нашого храму за підтримку і до похорону і після. Вони мене не кидають у горі.

Снився. Прийшов додому і говорить: «Мамо, передай  хлопцям, що їм туди ще рано. Я піду, мені там буде добре». Туди — це, вважаю, небо. І друзям снився, протягом сорока днів попрощався з усіма. А одного навіть попросив: «Прийди на мій похорон». Недавно бачила його у сні разом з батьком. Ваня загинув через рік і вісім місяців після смерті чоловіка. Поховали сина на кладовищі «Яцево», як і батька.

Валентина ОСТЕРСЬКА