Вдова принесла чоловіку букет червоних троянд

Зліва направо: Петро Насальський, Олександр Мовпан
9 січня в Катерининській церкві Чернігова попрощалися з двома захисниками: 48-річним Олександром Мовпаном з Количівки Чернігівського району та 53-річним Петром Насальським з села Серединка.

Син Євген та Світлана, вдова Олександра Мовпана
Олександр загинув 20 грудня поблизу Вовчанських Хуторів у Харківській області.
За ним тужать син Євген і вдова Світлана. Вона принесла чоловіку букет червоних троянд.
— Саша мені часто дарував орхідеї. А сам дуже любив троянди. У 2021 році ми жили в Кураховому, там були трояндові алеї, — стримує сльози Світлана МОВПАН, вдова. — Скільки в нас фото з Курахового. Я ж за чоловіком їздила всюди, де він служив. Була в Бахмуті. І в Костянтинівці винаймали житло.
Саша хотів, аби я власну справу відкрила, я кравчиня. Я трішки вперта, могли сперечатися. Та завжди були на одній хвилі. А тепер наче хто душу вирвав.
Ми ж дружили з 16 років. Коли мені було 19, а йому 20, одружилися. Народився син. Чоловік закінчив чернігівський педуніверситет за спеціальністю «Психологія». Його батько був міліціонером. Хотів, аби й син працював в органах. Саша був референтом в обласному управлінні міліції (сидів у приймальні. — Авт.). Прослужив з кількома генералами. Дослужився до капітана. Їздив у зону АТО в Слов’янськ. А коли реформували міліцію в поліцію, звільнився.
Рік пробув удома, а потім склав тести і пішов у прикордонну службу. Згодом з чернігівського загону перевели в краматорський. Відтоді й служив на сході.
Востаннє бачилися, коли їздила до нього на Харківщину. Була там з 26 листопада до 2 грудня. Його два дні не відпускали. Саша був штаб-сержантом. Призначили старшим позиції, бо було багато молодих — вони нічого не вміли. Нервував, що присилають таких. Бачила, як йому важко, який стомлений. Казав: «Цій війні не видно кінця й краю». Хотіла якось витягти Сашу звідти. А він віднікувався: «А що я вдома робитиму?» Кажу: «У нас у Количівці пів хати ще у 2022 році під час окупації області розбили, будеш помаленьку відновлювати». Відказував: «От з’являться внуки, тоді й вдома сидітиму». Просив сина, аби той ощасливив нас онуками.
Чоловік обороняє країну, думала: а я чим можу, окрім донатів, допомогти. Й у 2022 році пішла здавати кров. Відтоді час від часу здаю, як донор.
Востаннє розмовляли вранці 17 грудня. Незадовго до цього 12 днів був на завданні. Місця собі не знаходила. Спати не могла, боялася прогавити, коли смска запілікає і прийде від нього хоч два слова: «Все гаразд».
Побратими знали, що загинув. Проте мені ніхто не повідомив. Тільки після того, як забрали тіло. Поховала Сашу в Количівці біля його батьків.
Помер в строю
За Петром Насальським плакали вдова 52-річна Валентина НАСАЛЬСЬКА, сестри, донька Настя від попереднього шлюбу, сусідка та рідня.

Валентина Насальська, вдова
— Чоловік родом з Черкащини. Сім’я переїхала до Серединки Чернігівського району, бо його батько там став головою колгоспу. Петя закінчив сільгоспакадемію, вивчився на агронома. Деякий час працював бригадиром рільничої бригади. Коли розпався колгосп, пішов на чернігівську митницю. Потім трудився на зведенні саркофага в Чорнобилі. Пройшов АТО. До початку повномасштабного вторгнення жив і працював у Києві в охоронній службі. Мобілізували 21 березня 2023 року. У 148-й бригаді, в артилерії, був командиром батареї. Останні два місяці — інструктором у навчальному центрі десантно-штурмових військ на Житомирщині, — розповідає Валентина Насальська. — Бачилися в грудні.
4 січня його не стало. Хронічна ішемічна хвороба серця.
Улітку на полігоні в Миколаївській області втратив 30 кілограмів. Мабуть, уже прогресувала хвороба. Проте він думав, що це через фізичні навантаження, спеку, нервову напругу. Полігон бомбили.
Я до нього їздила. Пригадую, як Петя казав: «Валю, я вже старий для війни. В АТО воювали голодні й босі, та тоді було легше. А тепер армія добре забезпечена, і зброя яка хочеш, та в мене вже сила не та. Треба тягти до перемоги. Молоді діти гинуть, я старіший — не так жалко. Я кохав і був коханим. А що молодь? Є такі, що не встигли відлюбити і дітей у них немає. Загинуть — і не буде».
Ми прожили разом п’ять років. Це були наші найщасливіші роки. Це була моя людина з юності. На жаль, тоді не змогли зійтися. І такого Петра я вже ніколи не зустріну.
— Поряд з вами біля труни сиділа жінка з маленькою дитиною?
— Це сусідка і подруга родини. Теж вдова. Її чоловік уже два роки вважається безвісти зниклим. Побратими бачили, як він загинув, а тіло лишилося на окупованій території. Дитя росте без батька. Була поряд і моя кума. Пів року тому її чоловік загинув. Його поранили, два дні ще був живий. Наші з дрона це бачили, проте дістатися до нього не могли. Стік кров’ю. Ми з Петром їздили на прощання на Кіровоградщину.
Хата в Серединці давно порожня. Чоловіка занесли на подвір’я. Зійшлося багато людей попрощатися. Така була його воля. Казав: «Валю, не треба мені ніякої Алеї Слави, усіляких понтів. Я хочу бути похований поряд з батьками».
Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (719)
- Війна (248)
- Перехрестя (178)
- Політика (90)
- Кримінал (86)
- Здоров'я (73)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Весілля (29)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (29)
- Будмайданчик (26)
- Земля (21)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (9)
- Акція (8)
- Про складних (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Розгрузись (7)
- Новини (2)
- Точка зору (1)