«У СОФІЇ БУЛИ ОСКОЛКОВІ ПОРАНЕННЯ. ОПЕРУВАЛИ В ПІДВАЛІ»

15.06.2023 | Війна
Анна Себбаха зі Старої Подусівки разом з доньками живе в чорному кварталі Марселя, де продають наркотики
35-річна Анна СЕББАХА, чернігівка, більш як пів року живе у французькому місті Марсель. Разом з двома доньками, 9-річною Софією-Амірою та 8-річною Каміллою-Рітеж. У колишнього чоловіка Анни, батька дітей.
— Жили в Польщі, потім переїхали до Німеччини. У мене були проблеми зі здоров’ям, потрібно з кимось лишати дітей. Вибрала Францію, бо тут живе мій, уже колишній, чоловік і його родичі. Із окремим соціальним житлом не вийшло.
Якби жили в Німеччині, фінансову допомогу отримували б удвічі більшу, ніж тут, — порівнює Анна Себбаха соціальні виплати. — Зараз отримую на себе 200 євро і по сто на кожну дитину. Гроші надходять на спеціальну банківську карту, з якої не можу зняти готівку. У Німеччині готівку знімати можна. Цією карткою я розраховуюся в супермаркетах за продукти, купую одяг, інші речі. Але на ці гроші сильно не пошикуєш.
— Який вам Марсель?
— Місто-мільйонник. Не хочу образити французів, але брудне місто, багато сміття. Трохи схожий на Одесу. Портове місто, тут можна зустріти більшість національностей світу. Чернігів кращий 🙂.
Живемо, можна сказати, у неблагополучному районі. Його тут називають чорним кварталом. Через великий трафік наркотиків. Дівчата ходять до школи, де навчаються італійці, іспанці, турки, вірмени і ті ж самі росіяни.
І я в цю школу ходжу, бо є курси французької для дорослих. Чернігівську школу діти не кинули. Хоч не мають змоги бути присутніми на уроках онлайн, бо тут навчання з 8.00 до 17.00. Увечері або на вихідних підганяємо цю програму.
— Стару Подусівку також довгий час вважали бандитським районом, — у цьому районі в Чернігові в Анни був будинок.
— І не така вже та Подусівка страшна. Була… Два тижні тому за 50 метрів від нашого дому, — повертається до Марселя, — убили 22-річного хлопця, через наркотики.
— Можливо, помиритеся з колишнім чоловіком?
— Ні. Це питання вже вирішене. Ми друзі, а діти його і нікуди не дінуться.
— Ким працювали в Чернігові?
— Кухарем. Стаж 17 років. Працювала в Києві, останнім часом в Чернігові на точці «Тандирна випічка».
І тут не гуляю. У вільний час ліплю пельмені вдома. Для українців, які теж приїхали через війну, працюють і не мають часу куховарити. Тут дуже багато людей, які роблять напівфабрикати вдома і продають. Ціна і 18, і 20 євро. Я продаю за 15.
— З якого м’яса начинки?
— Колишній чоловік — мусульманин. У домі не може бути свинини. З поваги до нього я її не купую. Працюю тільки з м’ясом халяль. І в Чернігові теж був турок, який продавав таке м’ясо на «Привокзальному» ринку.
Зараз у мусульман священний місяць рамадан (у квітні, ред.), ціни, як і в нас на Паску, підвищилися. Фарш із телятини коштує вісім євро. Три кілограми курячих стегенець — дев’ять євро. Баранина — 24 євро за два кілограми. Це типу акційні. Випічка теж на кожному кроці. Багет коштує євро. Ми вже наїлися, хочеться чернігівського, чорного хліба. Яблука, банани — 1,60, огірки, помідори — 2,60 євро за кілограм. Перці — 2,95. Морква — 1,20. Це ціни ринкові, у супермаркетах дорожче.

За розбитий будинок — жодних виплат

В їхній будинок на Старій Подусівці 11 березня влетів снаряд. У хаті було вісім чоловік. Мати, 69-річна Єлизавета Лисаченко, загинула на місці, інших військові дістали з-під завалів. У Софії були осколкові поранення. У дитячій обласній дістали один. Ще два — у польській лікарні.
— У кінці літа плануємо повертатися, якщо буде відносно спокійно, але, в принципі, повертатися поки що немає куди, — ділиться своєю історією війни. — Волонтери допомагають тим, хто живе в Чернігові.
Наш будинок був на вулиці Спортивна. Військові нас відкопували, на руках виносили з вогню. Повезли в дитячу обласну лікарню. Ні світла, ні води. Операцію робили в підвалі. Дістали один уламок. Через тиждень лікарі сказали, що Софійка повинна встати. І я на неї кричала. А вона не могла. Не могла контролювати себе, коли ходить у туалет. Планували виїхати, бо стан доньки погіршився. Коли підірвали міст, надія про евакуацію рухнула разом з тим мостом.
Та світ не без добрих людей. Вивозив нас волонтер із Києва, звати Олексій, якщо не помиляюся, Ходаковський. У Старому Білоусі є церква баптистів. До них звернулася моя хрещена і попросила про допомогу. Олексій погрузив нас на пішохідному мосту у свій бус. Дві години чекали, доки дадуть дозвіл на виїзд.
Біля Львова водій передав нас польським волонтерам. 26 березня ми перетнули кордон. Оперували доньку в Гданську. У військовому шпиталі лікарі сказали, що вона може померти будь-якої миті. Бо в тілі були два здоровенні уламки від снаряду. Один у кульшовому нерві. Сказали, якщо під час операції у хірурга дрогне рука, ходити більше не буде. Інший частково зачепив кишківник.
Виявилося, ніхто не вмів діставати ті уламки з тіла. Бо до цього часу ніхто не стикався з військовими травмами. Тиждень збирали команду лікарів. Операція йшла шість годин. Слава Богу, рука не здригнулася. І за тиждень дочка встала, почала ходити.
З будинком проблем не буде. Вважається, що він частково пошкоджений. Що можна було, мародери винесли. В якому все стані — зараз не знаю, з березня там не була. Телефоном розмовляємо із сусідкою, тіткою Зіною.
У травні хочу приїхати, з чогось починати якусь процедуру. Перед війною помер батько. На користь мами ми відмовилися від спадку. А вона не встигла вступити в спадок. Якщо повернемося, то скоріш за все, будемо винаймати житло. Але ми вже спимо і бачимо, як гуляємо вулицями рідного міста.
Я ще жодного разу не була в мами на могилі. П’ять днів після прильоту її ніхто не забирав. Усі боялися зайти в хату. Її відкопав брат, який зараз служить у ЗСУ. Виніс на руках, відвіз у морг. Поховали через три чи чотири місяці, коли вже було тихо.
— Чому так довго?
— Тоді ховали на кладовищі в Ялівщині. Вирішили не спішити. Прийняли рішення почекати, доки сапери перевірять кладовище в Старому Білоусі і поховали поряд з батьком.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото з архіву Анни СЕББАХИ

Анна з доньками

Пошук по сайту