“У ЧЕТВЕР, 31 БЕРЕЗНЯ, В ОБІД СКАЗАЛИ, ЩО ВИЇЖДЖАЮТЬ, ДОСЛІВНО — НА росію-матушку. Я АЖ ПЕРЕХРЕСТИЛАСЯ. ОДНІ ВИЇХАЛИ ВВЕЧЕРІі, ЯКАСЬ ЧАСТИНА ВИЇЖДЖАЛА ЩЕ 1 КВІТНЯ”.

У БУДИНКУ РОСІЯНКИ МАРИНИ ГУРЖІЙ ЖИЛИ ОФІЦЕРИ. ЗА МІСЯЦЬ СПАЛИЛИ 10-РІЧНИЙ ЗАПАС ДРОВ

Марина ГУРЖІЙ, пенсіонерка, п’ять тижнів окупації ділила свою хату в селі Товстоліс з чотирма російськими офіцерами. Солдати зайняли дві старі хати, що на її дворищі, та лазню.
З Товстоліса до Чернігова 12 кілометрів. Звідти орки наступали.

«Їхали за квітами, на тиждень»

— У перший день війни прокинулась від того, що аж дах трясся. Взяла на руки кота, сиділа в коридорі. Перед селом наші хлопці тримали оборону. Але потім відійшли. На фермі, що при в’їзді, стояли ворожі танки, «БТР», «БМП». Людям сказали виселятися, а самі зайняли їхні будинки.
На нашому п’ятачку(майже на краю села) теж жили, — розповідає Марина Євгеніївна, росіянка. У Товстоліс вийшла заміж 20 років тому. Має російський паспорт і вид на проживання в Україні. — У селі живу з 2006 року. Чоловік помер два з половиною роки тому. Дітей немає. У чоловіка від першого шлюбу є донька, але вона давно живе в Чехії.
Зайшли до мене в будинок 26 лютого. Почали перевіряти документи. Я все сховала, залишився тільки російський паспорт. Розмовляю російською, з акцентом. Родом я з ленінградської області. Приїхала в гості до подруги, так і лишилася.
— Чому громадянство не змінили?
— Я там, на росії, отримувала пенсію. Вирішала не сидіти на шиї українців. Хай росіяни платять. Зараз, правда, отримати не можу. Не капає на карту. Заощадження ще є.
Питаю в них: «Ну, чого приперлися?» А вони співають одну пісню: тут усі нацисти і бандерівці. Кажу: «Вважайте мене головною бандерівкою, я з усіма їхніми знайома. Звертайтеся». У них завдання не було чіпати місцевих. Але всі будинки, погреби прошмонали. Консервацію, картоплю, усю їжу повигрібали.
— Звідки вони були?
— Брехали. Зверталися один до одного по позивних. Сказали, приїхали з північної осетії. А потім чула, що співачка земфіра з їх батьківщини (народилася в уфі. — Авт.). І так вони про все чесали. Розуміли, що роблять погані речі. Казала їм, аби зупинили своїх ідіотів. А вони хвасталися, що в нас ще нормально себе ведуть. От у сусідньому селі Шевченкове розфігачили маєток прикордонника. У самих нічого немає, треба й у нас все переламати. У кожному дворі стояла їхня техніка. Селом пішки не ходили.
Газу, електрики не було. Спали на моїх диванах біля каміна. Приїздили ввечері, десь о 19.00. О 21.00 лягали спати. О 6.30 вставали, їхали. Їсти готували в казані в моєму каміні.
— А ви?
— Бігала до сусідки. У неї піч є. Солдати, які жили в хатах, бані, їли свої пайки. У кожного він був різний. Ішли від першого до сьомого номера. Я так розумію, отримували їх за званямю. У кого вище, тому пайок кращий. Гречані каші з м’ясом, горох з м’ясом. У фольгованих квадратних лоточках. І сухий спирт з підніжкою, аби підігріти. Але вони тягали м’ясо. То корову вкрадуть, то ще щось у людей свиснуть.
Ті, що в моєму будинку засіли, не пили, не палили. Головний їхній був полковник, розвідник. Років за 50 йому було. Інші — молоді пацани. Думаю, після строкової служби попідписували контракти. Їхали за квітами, на тиждень. Розповідали про радянський союз. Питала в них, чи жили вони в тому союзі? Українці нізащо в житті до нього не повернуться. У відповідь було: «Це наша робота». Чокнуті.
Виглядаю у вікно, а там постійний движняк. З ранку до ночі. Дров років на 10 було. Усе за місяць, гади, спалили. З якого підземелля вони вилізли. Такі всі засранці. Бурятів було мало. Один ходив, у всі вікна заглядав. Нахальний. Тим, що в мене жили, сказала, щоб ця нечисть сюди не лазила.
Мій обідній стіл перенесли в коридор. Там збирались. Розкладали карти, щось обговорювали.
— Додому дзвонили, у росію?
— Один раз з мого телефону. Коли побачила, забрала, заховала і більше не давала. У них мобільні були прості, кнопкові. Зв’язку не було. Але постачання хороше. Їм навіть дружини передачі передавали. Десь через пів місяця, як заїхали.
— Що передавали?
— Не показували. Чула про цукерки.
Перед тим, як відступали, так набридли мені, сильно полаялася. Кажу: «Прийшов убивати, убивай». Утомилася. Думала, доб’ють, то і нехай. Потім узяла себе в руки.
Зранку, 30 березня, прокинулася — нікого немає і електроковдра холодна. Зазвичай, зранку вони вмикали генератор. Спочатку спалили мій, а потім ще десь три взяли і їх зіпсували. Виглянула у вікно на вулицю — пусто. Днів за два до виїзду в них були розмови, що будуть залишати позиції. А я їм казала, щоб швидше вибиралися. Це, кажу, були квіточки, а зараз підуть ягідки. Почнуться дощі. Техніку залишите на наших полях. А самі почешете пішки, якщо дійдете. Кошмарила їх морально.
А вони пижились, що в них усе круто було. Але я ж бачила, що все в них г…о. Один бігав, кожні п’ять хвилин дрон ремонтував. Єдиний на всю їхню команду. Училися з нього гранати кидати. То в них ліски не було, щоб її прикріпити. То самі на тій гранаті ледь не підірвалися. Бовдури… Інший усе рації ремонтував. Запчастин не було. Техніка стара. Скоріш за все, тікали вночі. За собою залишили сухпайки, срач і газети, — несе три, що лежать біля каміна. — Хотіла спалити, але камін після них треба прочищати. Вони ж і ним користуватися не вміють. Що в тих газетах, навіть не читала. І їх за чтивом не бачила. Але для чогось же принесли? Певно, пропаганда, бо дата випуску 11 березня. Боже, які заголовки… «Их мужество останется в веках…» — розгортає одну з газет. — Кажу ж, постачання добре було, дати часів окупації.

Місцевих виселяли

— Перші обстріли й бої в нас були вже 24 лютого після обіду, — розповідає Олена ЛУТАЙ, її будинок знаходиться на центральній вулиці, називається вулиця Дружби. Усіх з цієї вулиці росіяни змусили вибратися. А самі зайняли їхні домівки. — Наші хлопці тримали оборону, як могли, молодці. Перші два танки підбили, декілька машин забрали. 25-го десь о 14.00 приїхала машина і наших військових вивезла. Розуміли, що з автоматами проти техніки не попреш. росіян тут було дуже багато. Більше 300 одиниць техніки. Їхали з Терехівки. Там їх трохи затримала річка. Болотиста місцевість. Але знайшлася «добра» людина, яка їх провела. У нас тут як дача, батьківська хата. Коли почалася війна, були тут. Але 25-го вночі виїхали в Чернігів. З 2.00 до 10.00 добиралися.
27 лютого машини всіх жителів центральної вулиці, бажаючих виїжджали із села, вишикували в одну колону. У Чернігів їхати заборонили. Спрямували в бік сусіднього села Петрушин. Там у них була, як кажуть місцеві, найбільш окупована зона.
Розповідали, що прийшли нас звільняти. Когось звільнили від будинку, когось від життя. Як нашого Ігоря Науменка. 27 лютого він був перший в евакуаційній колоні. І перший загиблий у селі. Кулі всадили в голову і тіло. На 40-річчя було 40 днів. Їх навіть тварями назвати не можна. У мене багато рідні в москві, знайомі в росії. Хто більш-менш сильні, спілкуються. Більша половина вважає, що ми тут людоїди.
Родина інших Науменків теж живе на вулиці Дружби.
— Звідки були росіяни?
— омськ, новосибірськ, алтайський край. Спочатку казали, що ненадовго. А потім — надовго. Пропонували виїхати, — розказує Михайло НАУМЕНКО, господар.
— Я тільки після операції, на милицях стою, дивлюсь на них і розірвати хочеться, — додає Ірина НАУМЕНКО, дружина. — У четвер, 31 березня, в обід сказали, що виїжджають, дослівно — на росію-матушку. Я аж перехрестилася. Одні виїхали ввечері, якась частина виїжджала ще 1 квітня.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора
На знімках: Олена Лутай біля свого будинку, Михайло Науменко, газета “Красная звезда” у селі Товстоліс