— Трохи збили температуру, нижче 39-ти не падає. Сьогодні, 20 березня, була третя операція, завтра наступна. Видаляють осколки. Вони в легенях, нирках, шлунку. Броня зовсім не захистила, усе пройшло крізь неї, — розповідає телефоном 19-річний Дмитро ТЕРЕЩЕНКО, солдат 119 бригади ТРО, окремий 167 батальйон, позивний «Чемпіон», чернігівець. — Лікарі кажуть, тепер у мене два дня народження. З такими травмами не виживають.
Дмитро – студент третього курсу факультету фізичного виховання Національного університету «Чернігівський колегіум» (колишній педагогічний), боксер, кандидат у майстри спорту (тренер Ігор Марченко), входить до складу збірної області з боксу. 26 лютого, у 18 років, пішов у чернігівську тероборону, потім у ЗСУ. 13 березня нинішнього року (тиждень тому!) близько 13-ї години під селом Білогорівка на рубежі Донецької і Луганської областей потрапив під артобстріл.
— З Сергієм Комісаренком зі Сновська, Костянтином Мазко і Станіславом Мозговенком, чернігівцями, заступили в наряд, оглядали позиції. Аж раптом звук. Прилетіло поряд. Нас усіх контузило. Наступні три виходи з «Градів» попали по нас. Крики, вереск, істерика. У мене поранення в ліве плече, живіт, праву ногу. Кров витікає. Дивлюсь на Сергія, він хрипить, стікає кров’ю. Помирав у мене на очах. Йому було 54 роки, мав дорослих дітей, онуків. У Кості нога ледь тримається на якісь трубочці. У Станіслава травма голови. А я сам розбитий, допомогти їм не можу. Наклав собі турнікет. Передали по рації, що нам потрібна допомога. Рацію теж побило уламками, зв’язок був поганий. Нас не відразу почули.
Російські військові були кілометри за два. Вже згодом дізналися, що ми були у них як на долоні, вони нас навіть прослуховували.
На евакуаційну точку Костю віднесли першим. Потім мене. Машина проїхати не могла. Хлопці з батальйону самі нас доставляли, пішки пройшли близько трьох кілометрів по гірській місцевості, що прострілювалась. По них працювала важка артилерія. Гатили 150-ти міліметровими снарядами. Одного поранили – в шию залетів уламок. Костянтину ампутували частину ноги нижче коліна. У Станіслава сильний забій голови.
Мене поклали на ноші. Сказали чекати темної пори. Вночі орки трохи тихіше себе поводять, не усі бачать, куди стріляти. У мене почався пневмоторакс (скупчення повітря у плевральній порожнині з одночасним підвищенням тиску в ній, внаслідок чого відбувається поступовий колапс легень – Авт.), але цього ніхто не помітив. Час йшов. Кров з ноги витікала. Хлопці наклали ще два турнікети.
До евакуаційної точки по темряві мене на тканинних ношах несли вісім побратимів. Несуть, а зверху свистить. У стабілізаційному центрі (перша точка після передової, де надають допомогу) мені вкололи знеболювальне і зняли два турнікети. Звідти привезли до Краматорську десь о 21.30 і тоді ж зняли останній турнікет. Лікарі сказали, що я чи побратими допустилися помилки – не послабляли турнікети. Вони були затягнуті більше шести годин. При нормі до двох. Нога стала мертвою. Лікарі робили усе можливе, але врятувати її не вдалося. Відрізали вище коліна. Перевезли до Дніпра. Обстежили, медики знайшли ще омертвіння тканин. Довелося робити реампутацію – ногу відрізали повністю. Зараз я у лікарні Києва, у Феофанії. Мій янгол охоронець – моя дівчина Катя. Разом більше п’яти років, ще зі школи.
— Друга нога ціла?
— Так. Все добре.
— Він боєць по життю. Довгий час займається боксом, були призові місця. Однак після поранення Діма зажурився. Почав усвідомлювати, що не такий, як усі. Та переживає більше за мене, ніж за себе. Він і молодший 11-річний син моя опора по життю. Кричала плакала, але криками не допоможеш. Мама витримає все. Виховувала Дмитра сама, батько жодного разу не цікавився ним. Ми жінки сильні, а наші воїни мужні, — з болем говорить 41-річна Ірина ТЕРЕЩЕНКО, мати.
— Коли Дмитро поїхав на схід?
— Про те що їде на донецький напрямок, дізналася 10 грудня ввечері, за день до поїздки. Спілкувалися щодня. Присилав фото, жартував: «Все добре. Я в Буковелі (гірськолижний курорт в Україні). Шапку одягнув».
В лікарні Дмитро пригадує три місяці фронтового життя:
— Жили в норах, які вирили кацапи. Не бліндажі, не окопи, а саме нори. Звідти їх прогнали наша десантно-штурмова бригада. Трохи облаштували під свій лад. Але це не було укриттям. Заховатися від обстрілів неможливо. У лютому, майже місяць, ці позиції орки по декілька разів на день обстрілювали фосфором.
Грілися від окопних свічок і хімічних грілок. Засовували у взуття, у бушлати. Про пічку чи буржуйку мови не було. Противник зовсім близько. Бувало і за 30 метрів від нас стояв. Чули усі їхні розмови.
— Їжу як готували?
— Здебільшого їли сухпаї. Коли ж заступав на зміну, брав галети, енергетичні батончики. І трохи води. Наїдатися не можна. До туалету сходити на тих позиціях – поставити під ризик себе й інших хлопців. Постійно дзижчать дрони над головою, скидають гранати «Вог». Побачить — артилерія, накриє відразу.
Були декілька разів дні тиші. Так незвично, що цілий день тихо і спокійно. Ми вже мріяли тоді, невже перемога прийшла. Аж ні. Вони перезаряджалися і наступного дня гатили вдвічі сильніше.
— Чи доводилося брати в полон?
— Так. Бачив якутів, бурятів, вагнерівців. Йшли на нас, як таргани. Вбиваєш одного, десять на нас суне. Вбиваєш цих, вже сотня йде на нас. Як зомбі у фільмах жахів.
— Хто навчав перед тим, як пішли воювати?
— Все сам. Я знав, як користуватися зброєю. Дивився багато фільмів і якось інтуїтивно вмів розібрати і зібрати автомат, зарядити його, стріляти. Страх був, але з ним справлявся.
— А що з навчанням? Не покидаєте?
— Вчуся на дистанційному. Викладачі теж люди. Розуміють, допомагають здавати екзамени і заліки.
