Троє з родини Шестаків безвісти зникли в Покровському районі

54-річний Володимир Шестак — батько. 41-річний Дмитро Лесун та 33-річний Олександр Руденок — зяті. Чернігівці. 10 червня, коли полонені військові поверталися додому, Наталія Шестак отримала першу звістку про чоловіка.

Зліва направо: Кирило, син Олександра Руденка, з тіткою Тетяною Дідусенко. Тримає фото рідних, які зникли безвісти

Дмитро Лесун, Володимир Шестак та Олександр Руденок

1. Володимир Шестак, батько

У Шестаків двоє доньок, Тетяна та Олена, двоє зятів. Онуки.

— Чотири села під Покровськом росіяни захопили за день, — зітхає 31-річна Тетяна ДІДУСЕНКО, донька Володимира Шестака. Працює заступницею директора спортивної школи «ДЮСШ Чернігів». Та в ветеранському просторі «Серцевір». — Кажуть, це був найбільший прорив і захоплення значної території за весь час війни. Батько і Дмитро Лесун, чоловік моєї двоюрідної сестри Наталії, разом служили в чернігівській теробороні (119-ій бригаді ТРО), разом пропали. Потім наші дронщики літали на те місце, в село Мемрик. Не бачили тіл. Тільки лопати. Вони копали окопи.

— Тато був водієм в «Чернігівобленерго», — продовжує Тетяна. — Возив наших енергетиків на підстанції, ремонтували мережі. Третього березня 2022 року, коли на чернігівські школи росіяни скинули бомби з літака, взяв автомат і записався в тероборону. Наші хлопці пройшли Бахмут. Були під Часовим Яром. На Сумщині. Коли почалася Курська операція, їх перекинули під Покровськ.

На позицію вийшли 21 серпня 2024 року. Тоді з ними був останній зв’язок.

50-річна Наталія Шестак працює в чернігівському медичному коледжі. Разом з онуком Кирилом приходить на кожен обмін полонених.

— Вперше дозріли до цього,  коли був обмін 1000 на 1000, — уточнює Наталія ЛЕСУН. — Дізналися, що під час попереднього обміну ті, хто повернувся, розповіли про тих, хто ще залишається в полоні. Вирішили йти. Зібралися, плакати зробили. Вживу бачити звільнених хлопців важко. Вони лисі, худі, змучені.

Наталія Лесун

Якщо несете фото, обов’язково треба вказувати прізвище. Бо в камерах російських тюрем роблять перекличку по прізвищах. Хлопці їх запам’ятовують. А позивний можуть і не знати.

Приїхали на місце о дев’ятій ранку. А хлопців привезли в Чернігів о шостій вечора. 1000 на 1000 міняли три дні. Тільки на другий день почули першу звістку.

— Хлопці разом сиділи, — знає Тетяна Дідусенко. — Тата, Діму і їх взяли в полон у Мемрику. Разом вивозили. До грудня і сиділи разом. Потім пішли по різних етапах. Від волонтерів дізналися, що наших впізнали й інші хлопці, які повернулися. Бачили!

Після цього вирішили приходити на кожен обмін. Вже навчені: куди йти, коли. У вівторок, 10 червня, батька по фото впізнав морпіх, — радіє Тетяна. — 8 червня він з ним ще сидів в одній камері. Його забрали, тато лишився в СІЗО Камишина Волгоградської області. Тоді були під такими емоціями, що не попитали ні як звати хлопців, ні як з ними зв’язатися.

2. Дмитро Лесун, чоловік, зять

— Дмитро вважається безвісти зниклим з 26 серпня 2024 року, — розповідає про чоловіка 35-річна Наталія Лесун. Працює медсестрою в сімейній поліклініці на Пирогова, на прийомі з педіатром. У них двоє дітей: 13-річний Євгеній та 11-річна Олександра. — Чоловік і дядько, Володимир Шестак, служили в роті матеріально-технічного забезпечення. Розвозили хлопцям їжу, боєприпаси на позиції. Діма був водієм бензозаправки. На той час їх прикомандирували до іншої бригади.

Попередили, що зв’язку не буде.

— Діма працював кранівником більше 15 років, у чернігівській будівельній компанії «Укрсівербуд», — каже Наталія. — З перших днів війни з двома рідними меншими братами, Станіславом і Віталієм, пішли в тероборону. Обороняли і визволяли Чернігів. Отримали нагороди.

Пройшли навчання у спеціалістів з Англії. Віталій далі продовжує служити. Зараз в третій штурмовій бригаді. Хлопець молодий, прийняв рішення піти до молодих. Бо в 119-ій бригаді ТРО більшість з досвідом.

Станіслав зараз далекобійник. По закону дозволяється одному списатися, якщо хтось з рідних зниклий безвісти.

3. Олександр Руденок, чоловік, зять

Олександр Руденок одружений з Оленою, донькою Володимира і Наталії Шестаків.

— Наш зять, — уточнює Наталія Лесун. — Зник 1 січня цього року. В армії не служив. Отримав повістку. Місяць підготовки. І на Покровськ. Тиждень побув у Вовковому. Служить у 155-ій бригаді. За день до зникнення подзвонив дружині, нашій сестрі Олені. У них два сини. Кирилу сім рочків. Даніїлу скоро два. Попередив, що не буде зв’язку. Більше інформації про нього нема.

Допомогу дітям платить «Укрсівербуд»

 — 12 червня Яна Непотрібна з Кропивницького вперше після полону побачила чоловіка Дениса і втратила свідомість. А у вас був нашатирний спирт, — звертаюся до Тетяни Дідусенко.

— Ношу його завжди з собою, — відповідає вона. — Працюю з дітьми. Коли їздимо на змагання, на тренування, завжди пляшечку вожу з собою. Нещодавно дівчинку на пробіжці рятувала, погано стало.

Про те, що тата бачили в полоні, ми повідомили Координаційний штаб. Інформацію прийняли, будуть опрацьовувати. Впродовж місяця повинні повідомити, чи змінять його статус зі зниклого безвісти на полоненого.

Серед рідних, які чекають своїх з полону, або звістку по них, ходять розмови, що обміни триватимуть ще довго.

          — Казали, поки не поміняють всіх на всіх, — продовжує Тетяна. — Будемо сподіватися. Ми не знаємо, скільки у росіян наших хлопців. Тільки можемо розуміти, скільки безвісти зниклих кожного дня.

— Отримуєте виплати як рідні безвісти зниклих?

— З лютого зміни в законі, — каже Наталія. — З того часу жодного разу виплат не отримали. Кажуть, заяв багато,  не встигають опрацювати.

Раніше платили заробітну плату зниклого дружині.

Зараз одна частина залишається на його депозиті. Але ми не знаємо, де ці гроші. Іншу частину ділять порівну між усіма родичами першої черги. Неповнолітнім дітям можна оформити пенсію по втраті годувальника, поки у батька статус зниклого безвісти. Пенсія залежить від стажу і від цивільної заробітної плати батька.

* * *

«З нами зв’язалося керівництво чоловіка з «Укрсівербуду». Кожного місяця вони перераховують гроші дітям. Окремо відкрили кожному рахунки. За це їм велика подяка. Бо на свою заробітну плату медсестри не витягую».

Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторок