Марксмен — фахівець з точної стрільби, піхотний снайпер. Працює по ворожих цілях на відстані до 800 метрів.

— 10 вересня повертався додому з підробітків. На вулиці  до нього підійшли  співробітники ТЦК,  — розповідає 57-річна Наталія  ЖЕЛТОВА, мати. — Прийшли з сином до нас додому. Доки збирав документи та речі, ходили квартирою за ним по п’ятах. Ніч переночував у ТЦК. Звідти направили в навчальні центри.

Там програму підготовки з 40 днів скоротили до 20. Після відправили до Великобританії.  Планували, що буде навчатися до 20 грудня. Проте їх повернули 1 листопада. Присвоїли військову спеціальність марксмен. Тиждень бойового злагодження і відправили на Харківщину. Потім — під Покровськ Донецької області.

Стасик говорив, що там позиції були непідготовлені, окопи глибиною з метр. У них не можна ставати на повний зріст.  Викопати глибше дуже важко. Лопатою не поженеш, потрібні лом чи кирка. На фронті продовжив вивчати англійську. У перервах між виїздами на завдання приходив туди, де були «Старлінки» і слухав  уроки.

Зазвичай бойове чергування на нулі тривало 48 годин. За цей час не можна навіть на секунду заплющити очі, інакше можеш уже їх не відкрити. Слід прислухатися і придивлятися. Шурхіт, колихання гілки — це міг бути захід русні. Одного разу, коли їм везли заміну, у машину влучили. Броньовику відірвало гусеницю. Хлопці були поранені та контужені. Стасу довелося чекати заміни 60 годин.  Уявіть, 60 годин без сну. Був настільки виснажений, що  вже почалися галюцинації.  Коли поміняли,  упав без сил.

21 січня близько 21.00 ми говорили. Син телефонував батьку, вмикали голосний зв’язок і розмовляли втрьох. 22-го  о четвертій ранку мав виходити на позицію. Сказав: «У мене погане передчуття».  Плакала, просила: «Синку, залишись, не йди. Відмовся і хай буде, що буде». Він завжди був шанобливий до нас, батьків. А то аж визвірився  на мене: «Хай хтось дохне, а я буду відсиджуватися? Та нізащо! Ти знаєш, що ці тварюки, коли  заходять у села  і роблять зачистки, розстрілюють усіх живих людей, котів та собак?»

Що мала вдіяти, самі ж виховали його правильним. Син вчився в ліцеї №15, потім вступив до Київського університету харчових технологій. Працював у Чехії, Польщі, на чернігівському пивзаводі.

Після тієї розмови почувалася, як на голках. 25 січня  принесли сповіщення,  що пропав безвісти. Хоча, як  невдовзі з’ясувалося,  ніде він не пропадав.  Подзвонив його побратим Юра. Сказав, їхні позиції обстріляли з мінометів. Стасику відірвало ногу, поранило руку. І цей Юра з нуля три кілометри живого Стаса ніс на собі  до другої лінії оборони. Доніс живим, проте 23 січня об 11.00 його серце зупинилося. Через це Юра хотів застрелитися. Так плакав, ми ледве його заспокоїли.

Зазвичай тіла повертають тривалий час. Чоловік залучив усі свої зв’язки і сина привезли. Ми з чоловіком не можемо ні  їсти, ні пити. Біль такий, що без кінця виємо, як вовки.

Оплакують батько, мати та сестра. Власної родини  Станіслав створити  не встиг.

Командир кулеметного відділення  Сергій Бойко загинув на Курщині

4 лютого в Катерининській церкві Чернігова відспівали 42-річного Сергія Бойка, чернігівця, командира кулеметного відділення. Загинув 26 січня на Курщині.

Сергій працював ветеринаром. Потім — пекарем на чернігівському хлібозаводі, інспектором охорони в  магазині «Смак». У 2016 році добровольцем пішов в АТО. Відтоді й воював.

— Ти ж у  нас був одненький. І того забрали. На кого ж ти нас покинув. Коля, Коля, як нам без сина жити, — голосила 62-річна Галина БОЙКО, мати. ЇЇ заспокоював 73-річний Микола, батько Сергія.

—  Повномасштабне вторгнення застало сина в Чернігові. Якраз був на ротації. Його прооперували. Важкого не можна було носити. А броник, зброя важкі. Та як тільки трошки зібрався з силами, пішов воювати — пригадує Галина Василівна. — Донецька область, Бахмут, Запорізька область — був у  найгарячіших точках.  Нещодавно його перекинули на Сумщину. А 18 грудня — у Курську область. Ми дуже переживали. Бо одного разу аж десять днів не виходив на зв’язок. А в нас була домовленість, де б не був,  зранку і ввечері дає про себе знати. Хоча попереджав, аби не хвилювалися. Не завжди можна вмикати телефон, бо можуть загинути побратими. І я через комбата дізнавалася, чи син живий.

Востаннє розмовляли з Сергієм 23 січня. Розказав, що в нього висока температура, погано почувається. Коли був  на позиції, йому з дрона скидали пігулки.  І знову їх заводитимуть на завдання.

Наснилося: заходжу в кімнату сина, а він там. Питаю: «А чого ти не спиш?» «А я вже прокинувся». На той час він уже три дні був мертвий. Загинув 26 січня в Суджанському районі Курської області. Сповіщення принесли 30 січня.

— Сім’я в Сергія лишилася?

— Був розлучений. Є син, йому 14 років. Колишня дружина приходила на похорон. Проте на поминальний обід не пішла. А внук був. Найбільше болить нам, батькам. Ми вже на «Яцево» поряд з синовою могилою і собі місця забронювали.

Назавжди 21

29 січня в Чернігові попрощалися з Михайлом Федусем.  Навчався в чернігівських школах №№ 34 та 35. У червні 2021 року уклав контракт  з ЗСУ.

З перших днів повномасштабного вторгнення  тримав оборону  Чернігова у складі 12-го окремого танкового батальйону.  Після  деокупації області  захищав  Донецьку та Запорізьку області. Був механіком-водієм БМП, зв’язківцем, піхотинцем, ппошником. Останній рік служив в аеророзвідці,  навчав  особовий склад.

Був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу», медалями «Незламним героям російсько-української війни», «За оборону рідної держави», «Учасник бойових дій», грамотами та подяками.

У 2023 році  вступив до національного університету «Чернігівський колегіум ім. Т. Г. Шевченка» на факультет психології та соціальної роботи. Того ж року й одружився. Загинув 13 січня на оріхівському напрямку  в Запорізькій області.

 Валентина ОСТЕРСЬКА