Сапер Володимир Слободянюк переніс 42 операції

Володимир Слободянюк у лікарні

— Мені важко було відпускати Володю в те відрядження, у Миколаїв. Він і сам не хотів їхати. Хоча ми розуміли, що військові накази не обговорюють. Раніше відпускала його і на два-три тижні без жодного хвилювання. Та не тоді, — плаче 41-річна Світлана СЛОБОДЯНЮК, вдова сапера Володимира Слободянюка. — Поїхав з групою 10 лютого. Перевіряли розмінування поля. Працювали три дні: 12, 13 і до обіду 14 лютого.

Світлана Слободянюк

Того дня в Миколаєві близько 14.10 жінка-смертниця принесла до кафе вибухівку в пакеті. Щоб підірвати військових.  Семеро чернігівців планували пообідати та виїжджати додому. Пролунав вибух.

Загинули: 26-річний Вадим Єлісєєв, 38-річна Олена Ключнікова та 40-річний Євгеній Сірик.

Постраждали: 28-річний Дмитро Мурашко з Вересочі Куликівської громади, 40-річний Дмитро Ященко та 39-річний Володимир Слободянюк. Володимир лікувався шість місяців, переніс 42 операції.

Сапери, які постраждали від вибуху, прийшли провідати

Мав позивний Обелікс

— Є відео з вуличних камер. Наші стоять у військовій формі. Жінка з пакетом наближається до Володі і щось показує в телефоні. Відходить на два метри, через кілька хвилин — вибух. Жінку теж розірвало на шматки. У неї залишилося двоє синів.

Володя з Вінниччини. Після строкової служби залишився в Чернігові. Працював в охороні на м’ясокомбінаті. А потім уклав контракт і служив з 2009 року в Національній гвардії на Чорнобильській станції.

У 2021 році контракт закінчився.

Чоловік погано себе почував. Боліла голова та коліна, нудило. Просив купувати йому зелені яблука та морську капусту. Ймовірно, нахапався радіації на ЧАЕС. У лютому 2022 року його товариші там потрапили в полон. Наш кум Юра Гончар і досі в російській в’язниці.

У січні 2022 року Володимир почав служити в Центрі протимінної діяльності. Був старшим інструктором з розмінування. Підвищував свою кваліфікацію в Косово. З початком повномасштабного вторгнення був на Харківщині, Херсонщині, Донеччині, у Запоріжжі. Мінував кордони на Чернігівщині. Мав позивний Обелікс. Був найстарший у групі і міцний за статурою. Встиг вивчитися на водолаза.

Має безліч подяк від командирів, від міністра оборони Олексія Резнікова, від секретаря Чернігівської міськради Олександра Ломако, голови обласної ради Олени Дмитренко, — показує два десятки рамок з грамотами, нагородами чоловіка. — Про більшість я і не знала. Володя не хизувався цим. Отримає і заховає. На службі зробив понад дві тисячі фотографій.

«Мої хлопці називали його татом»

— Скільки ви були разом?

— З 2015 року. Він знайшов мою сторінку в інтернеті. Сподобалися мої дві татушки у вигляді діамантів. Одружилися у 2018 році. Для обох це другий шлюб. Зараз його доньці 13 років, моїм синам 16 і 20 років. Я теж служу з 2020 року, прикордонниця. Проживала до того в Семенівці. У 2018 році продала свій будинок та наполягла, щоб батьки так само продавали і переїжджали до Чернігова.

Мої хлопці називали його татом. Хотів спілкуватися з донечкою, але перша дружина була проти. Хоча Володя завжди допомагав та був присутній у житті дитини. Окрім аліментів, ще додатково завжди висилав гроші, купував речі, забирав малу до нас.

У 2022 році перша дружина з дочкою виїхали за кордон. І мати всіляко обмежувала їхнє спілкування. Володя боляче це сприймав. Коли вони розлучалися, чоловік забрав з дому лише сумку з речами. Усе інше та квартиру залишив доньці.

Як зійшлися з Володею, стали облаштовувати сімейне гніздечко. У мікрорайоні Олександрівка в Чернігові купили двоповерховий будинок. Володимир зробив опалення, добудовував, ремонтував, утеплював дім. Тільки доробив, і почалася війна.

24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Володя о третій ночі поїхав на Дніпропетровщину. Пів року не був удома. Мене викликали о четвертій. Та згодом відпустили, бо мала двох неповнолітніх на той час дітей.

26 лютого обстрілювали Півці. Вдарила ракета і біля нашого будинку. Дім розбитий, непридатний для проживання. Мене поранило в передпліччя. І досі ниє, крутить, — показує руку жінка. — Контузило. Іду вулицею і все чорно-білим здається. Боляче навіть дихати було, з носа текла кров.

На щастя, діти були в батьків, проживають на вулиці Пирогова. Уранці тато забрав їх, а після обіду — приліт. Від держави немає ще жодної виплати. У родині обоє військові. Лише від міста отримали в 2022 році 15 тисяч гривень одноразової допомоги.

За програмою для військовослуж­бовців за контрактом у 2023 році банк дав кредит на квартиру, в якій ми зараз живемо. Оформили на чоловіка. Двокімнатна квартира з голими сірими стінами, без ремонту. Нам дісталася за мільйон 800 тисяч гривень. Ні кранів, ні унітазу, лише газовий котел був.

Банк дав кредит на 20 років під сім відсотків: чотири платить держава, три — ми. Залишилося сплатити мільйон 300 тисяч гривень. Щомісяця це 10 тисяч гривень.

Володя взявся своїми силами робити ремонт і тут. Сам клав плитку, шпаклював стіни. Разом клеїли шпалери. Економили. Усе вкладали в квартиру. З моєї зарплати. Його йшла на аліменти та на кредит по квартирі. Додаткові бойові виплати 30 тисяч гривень він отримував до грудня 2022 року. Їх теж вкладали в ремонт. Усе робили разом. Відкладали-будували-купували.

Після похорону пішла одразу в банк. Володя помер, процедура стає наступна: це вже не кредит, а прострочена заборгованість. Я, як поручитель, тепер маю погасити її найближчим часом. Часу десь пів року. А квартира потім буде ділитися на спадкоємців: мене, доньку, свекруху.

— Вовка був нам за сина. Коли донька на службі, міг і обід смачний приготувати, і прибрати вдома, — кричить від болю 64-річна Лідія ТКАЧ, мати Світлани. — Коли я пропонувала свою допомогу, сміявся і казав: «Петрівно, не чіпай. Я все сам зроблю»

«Кожні три-п’ять днів упродовж пів року»

— Вибухом Володі зачепило правий бік. Голову, обличчя. Уся спина, стегна в уламках. Розбите праве коліно. Наскрізне поранення в області тазу, — плаче вдова. — Вивернуло всі органи в бік та стегно. Кишківник розірвало в кількох місцях. На третій день калові маси пішли з усіх дірок. Під час обстеження не помітили сліпі поранення.

Вивели стому (отвір на передній черевній стінці, що дозволяє відводити з організму калові маси, сечу або гази) і дренажі. Поставили вак-систему, на вигляд і за розмірами, як дуйчик для опалення. Треба ходити з нею постійно. Сушила рани, витягувала з організму гній, сукровицю.

З Миколаєва Вову перевезли в Одесу, у госпіталь. Наче і відстань невелика (134 кілометри), але везли двома «швидкими» і спецавтівкою.

І почалося лікування. Був на сильних знеболювальних і при тямі. Траплялися провали в пам’яті.  Операції йому робили кожні три-п’ять днів. Спочатку на руці. Потім чистили спину від уламків. Підшивали по сантиметру таз. Дірка була велика, але її не можна було відразу зашити через судини.

У вухах обидві барабанні перетинки лопнули. Не чув. Спілкувався телефоном тільки в навушниках. Або потрібно було впритул до нього підходити і голосно говорити.

— Що пам’ятав чоловік про той день?

— Лише сказав, що останки тієї жінки були на ньому. Поряд лежав Вадим Єлісєєв. Помер на місці. Осколок прилетів йому в груди.

Лікування в Одесі було безплатним. Усім був забезпечений. Пролежав п’ять місяців. Потроху заживало. Але найважчою залишалася права нога: коліно, стегно. Не міг ходити.

На початку липня приїхав додому. Схуд на 24 кілограми. Важив 114, а став 90. Обличчя жовто-біле, змучене. Обожнював «Київський торт», купила йому. Сам увесь і з’їв. Так сильно він його любив.

Лікарі сказали розходжуватися і мазати ногу. Домашній догляд і харчування допомогли. Пішов на поправку, шкіра порожевішала, наїв за місяць сім кілограмів. Запалення та набряк на нозі пройшли.

Порахували всі операції. Зроблено 41.

У серпні Володя поїхав в Одесу на 42-у, свою останню операцію. Закриття стоми. Зашити і вставити назад кишківник.

Потім залишалося тільки поправити хрящики у вухах, щоб прибрати шуми і повертався слух.

Добирався до госпіталю сам. Спочатку його відвезли на службовій машині до Києва, а звідти на потязі до Одеси. Хотіла поїхати з ним, супроводжувати, та він відмовився. Сказав, що впорається.

Володя так не хотів їхати в Одесу. Наче щось відчував. Перепитував, чи треба прибирати стому, — голосить вдова. — З цією стомою люди живуть пів року і більше.

Два тижні ще проходив обстеження та підготовку до планової операції. Призначили на 18 серпня, у мій день народження.

О 8.00 чоловік мені зателефонував. Привітав. Чекав обходу лікарів. О 10.40 Володя сказав, що забирають на операцію. Попросила, аби він сказав медсестрі, щоб після операції мені відправила з його телефона «+».

Я стала молитися і чекати. Розуміла, що дві години десь триватиме операція. Минає дві години, «плюсика» нема. Три години — нема. Мене всю калатало. О 16.10 подзвонили з госпіталя і сказали, що Володя помер.

Гостра серцево-легенева недостатність, відірвався тромб. Його намагалися реанімувати, та серце зупинилося.

 Сказали, наступного дня треба терміново прибути в Одесу. Як добиратися? Квитків на потяг на південь немає. Я військова, теж усе не кинеш. Змогла виїхати з сином через кілька днів на автобусі.

У відділенні, де лежав чоловік, медсестри плакали за ним. Чотири місяці він лежав і не вставав. Дівчата його виходжували, коли нас не було поряд. Вони, як метелики, літають над нашими пораненими військовими. «Мій соколику, мій дорогесенький», — так звертаються до воїнів.

Лікарі сказали: «Операція пройшла успішно». В операційній Володя прийшов до тями, розмовляв з анестезіологом. Перевезли в реанімацію. І він став хрипіти і задихатися. Зробили йому інтубацію (введення спеціальної трубки в дихальні шляхи, щоб провести штучну вентиляцію легень). Реанімували півтори години. Дивилася, на тілі, справді, були опіки від дефібрилятора.

Тіло додому допоміг забрати Центр протимінної діяльності, де він служив. 23 серпня були похорони.

Слідство триває

— Мені казали, що подібне слідство триває місяць, максимум два. Та наше триває вже більше пів року.

Довгий час не давали довідку постраждалого. Бо таке ж розслідування ведуть і в Миколаєві. Нібито знайшли чотирьох чоловіків-замовників теракту. Почався суд над ними. Володю викликали надати свідчення в суді в кінці червня. Прокуратура прислала повідомлення про це. А він був прикутий до ліжка.

Усюди пишуть, що травми отримав під час захисту батьківщини. Але до сьогодні, майже через місяць після смерті, — розмовляємо 16 вересня, — у мене на руках немає витягу з наказу про виключення його зі списків особового складу. Це потрібно для того, щоб почати оформлювати допомогу на загиблого та посвідчення по втраті годувальника. З цим би посвідченням матері нарахували трохи більшу пенсію.

І досі Володі не виплатили за відпустку, п’ять місяців стаціонарного лікування та грошове забезпечення за неотримане речове майно. Відповідають: «Іде службове розслідування». Лише виплатили 13 тисяч гривень на поховання.

Чи підуть назустріч мені, чи не хочуть? — печалиться вдова. — Але після поховання зі мною не зв’язався з його частини жоден керівник чи заступник. Не сказали жодного слова співчуття, не надали психологічної підтримки. Не прошу носити мене на руках. Я сильна, я все витримаю. Але Володі вже немає. І згадали про нього тільки товариші. Підтримали нашу родину в цей нелегкий час моя частина і мої колеги. Постійно зі мною на зв’язку.

— Як почуваються зараз Дмитро Мурашко і Дмитро Ященко?

— Ще лікуються. Травми теж тяжкі отримали. Мурашко був на похоронах.

Поховали Володимира Слободянюка на Алеї Героїв на кладовищі «Яцево».

— Кожної неділі їздимо з матір’ю і прибираємо могилу. Привозимо свіжі квіти. Розмовляємо з ним, — схлипує Світлана. — Удома щоранку варю його улюблену каву. Увечері насипаю йому вечерю, як і всім. Зранку віддаю цю їжу вуличним котикам чи цуцикам.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архіву

Цей матеріал був підготовлений за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Відповідальність за його зміст несе виключно ТОВ «Редакція газети «Весть» і вона
не обов’язково відображає точку зору Європейського Союзу