РУСЛАН РОССОХА ЗАГИНУВ НА ЗАПОРІЖЖІ

Третього серпня в Катерининській церкві відспівали 33-річного Руслана Рассоху з села Товстоліс, що під Черніговом.

приїхали десятки односельців. Плакали і нахвалювали Руслана. Тримав дві корови, свиней, курей, повен двір техніки: і машина, і трактор. Хто просив про допомогу, нікому не відмовляв.

Підтримуючи одна одну, ридали над труною 53-річна Любов РАССОХА, мати, і 14-річна сестра Аня.

У селі захисника проводжали живим коридором і квітами. Було пів сотні машин з сусідніх сіл: ветерани АТО, друзі.

З громади дали шкільний автобус, аби ті, хто не має авто, змогли провестии воїна в останню путь. Такого велелюдного похорону в Товстолісі давно не було.

—І досі до мене йдуть висловлювати співчуття. Отакий син хороший був. Проклята війна, — не стримує сліз Любов Рассоха. — А нас як він любив. Коли не подзвонить, так і питає: «Як ти, що Аня, як хазяйство. Що, де і скільки посадили». Планував, як приїде у відпустку, одружитися, дівчина в нього була.

Руслан міг і не йти на фронт. В армії не служив, бо мав проблеми із зором. У нього був білий білет. Коли орків відігнали від села, допомагав саперам розміновувати територію навколо. Вони його запрошували у свій підрозділ. Говорив мені: «Я боюсь». У так склалося, що все-таки забрали в сапери.

Коли дали повістку, сказав: «Я ховатися не буду». Я була проти, аби Руслан ішов до війська. Син — моя опора.

Сподівався, на комісії побачать його проблему з оком. Повернувся і розповідає, що лікар вирішив: «Ты же водитель,водиш машину, трактор. Иди служить. Комисоваться нужно было до войны».

Пішов 24 січня. Господарство лишилося на мені. Одну корову збула. От зараз односельці кажуть: «Переходь на Русланів двір, там же такий порядок». Не можу. Душа болить. Якби не сестра, уже чокнулась би. Вона взяла відпустку два тижні, щоб підтримати мене. Сиджу на гідозепамі. Я не живу, просто дихаю.

12 травня він був у Гончарівському. Тоді на три дні відпустили. А потім відправили на передову. Був контужений, потрапив ненадовго в госпіталь, і знову на фронт. Внаслідок контузії почалися жахливі головні болі, глушив їх таблетками. Піднімався високий тиск. Йому б прокапатися, трошки підлікуватися. Та до найближчої аптеки, де можна було купити  необхідні препарати, було 60 кілометрів. Так і служив.

Я найняла адвоката, заплатила йому 11 тисяч гривень, аби допоміг, щоб сина хоча б на десять днів відпустили. Аби пройшов військово-лікарську комісію. Адвокат гроші забрав і нічого не зробив.

Покинути службу син не міг. Судили б. А тепер я думаю, нехай би сидів у тюрмі, зате живий був. Щоб зрозуміти, треба бачити людей після контузії. Он хлопець з сусіднього села тричі контужений, з госпіталя приїхав…

 — Багато хто заздрить, що вони там отримують 100 тисяч.

— Які 100 тисяч. Син купив каску за 14 тисяч, тактичні штани за три з половиною. Скидалися вони на «Пікап» і ще багато на що.

Я постійно переживала за Руслана. Він же був сапером. Лихе передчуття з’явилося, коли перестав виходити на зв’язок. І я бачила, що не в мережі.

Востаннє ми говорили 23 липня. Сказав: «Відпочиваємо, потім ідемо на вилазку». 25-го він опинився на полі бою. Їх накрили з гранатомета. Це сталося біля Приютного на Запоріжжі.

Тіло забрали лише 28 липня.

Мене просили поховати сина на «Яцево», на Алеї Героїв. Не погодилася. Вирішила: нехай буде ближче до мене. Місце обрала біля монумента загиблим у 1943 році воїнам. Міркую: як мене не буде, хтось могилу прибере. Від Другої світової війни вже стільки часу минуло, а люди йдуть до поховання — хто квіточки, хто цукерки несе. І моєму синочку принесуть.

Валентина ОСТЕРСЬКА