Розстріляв однополчан

«Дитино, краще б ти його вбив…»

Уночі 2 жовтня  на вулиці Лаврській у Києві сталося подвійне вбивство. Підозрюють, що 28-річний  Костянтин Кирияченко  з автомата Калашникова розстріляв однополчан: Андрія Крищука та Павла Васильєва. Усі троє чернігівці. Служили в полку зв’язку (в/ч 2995).

Сталося все в частині. За версією, оприлюдненою Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Центрального регіону,  «…солдат однієї з військових частин, дислокованої в столиці, після добового чергування розпивав алкогольні напої з двома співслужбовцями. Внаслідок раптово виниклого конфлікту розстріляв зі штатної зброї обох, після чого намагався покинути місце злочину, проте був затриманий правоохоронцями».

Костянтин, підозрюваний у вбивстві

Підозрюваного Кирияченка затримали через дві години на бульварі Миколи Міхновського. При собі у вояка був Калашников з чотирма магазинами до нього.

Костянтин Кирияченко — випускник чернігівської школи №33. Ще в десятому класі попався на крадіжці, отримав три роки умовно.

Життя пов’язав з армією. Спочатку служив радіотелеграфістом відділення командно-штабних машин  центру зв’язку. Його притягали до адміністративної відповідальності за розпиття слабоалкогольних напоїв у частині та самоволку. Проте суд закривав справи у зв’язку з малозначимістю скоєного, обмежившись  усним зауваженням.

Кажуть, далі служив у штурмовій бригаді на передовій. Був сильно контужений, довго лікувався, проходив реабілітацію. Комісія не дозволила повернутися на фронт, отож служив у тилу. Досудове розслідування за статтею 115 Кримінального кодексу «Умисне вбивство» проводять у Печерському управлінні поліції Києва. Санкція статті передбачає до 15 років.

Біду, що сталася в полку зв’язку, перекрутили російські пропагандисти. Розповсюдили фейк, що нібито Кирияченко застрелив співслужбовців, бо не хотіли воювати. Насправді вони щойно повернулися з боїв, провели на сході по вісім місяців.

Андрій

39-річного Андрія Крищука, начальника малоканальної  радіорелейної станції зв’язку, відспівали 5 жовтня о 9.00 у морзі обласної лікарні. Горювала вдова, 41-річна Вікторія, доньки: Катя, котра навчається на другому курсі політеху,  13-річна Надя. Та найбільше голосила  мати, 60-річна Марія БУКША:  

— Я переживала, коли він був на передовій в Авдіївці. Стільки по церквах за нього молилась. Контужений був, прокапався і знову туди: «Мамо, там мої хлопці».

Моя дитино, краще ти б його вбив і сів у тюрму. Я б тобі передачі носила і у 55 років уже б вийшов. А тепер що? Ну як триматися, як? У мене вже сили немає.

У грудні в нього день народження. Говорила: «Синку, я тобі квартиру перепишу». Аж він мені зробив такий «подарок».

Жінка гладила закрите білою тканиною обличчя сина, і час від часу стогін виривався з її грудей.

— Син для мене був всесвітом. Як я його берегла від першого чоловіка. З Івано-Франківщини ми тікали по сибірах. Там зустріла другого чоловіка і приїхали на Чернігівщину. Оселилися в Юріївці Чернігівського району, на його батьківщині. Андрій виріс, вступив до радіозаводського училища на автослюсаря. Чоловіка не стало у 2015 році, тепер і Андрій похований поряд з ним, — розповіла Марія Іванівна через кілька днів після похорону. — Син працював у Франції, потім у Фінляндії. Міг би там і сидіти, доки в Україні війна.  Я три ночі його вмовляла: «Не поспішай повертатися, устигнеш». А він: «Мамо, як я у вічі своїм дітям буду дивитися? Я лишаю все, рюкзак на плечі і їду».

У березні 2022 року вернувся. Чернігів обстрілювали, міст через Десну вже був розбомблений. Зупинився в Козельці, там і пішов у військкомат.

Ми не бачилися десять місяців, доки був за кордоном, і вісім місяців, поки на фронті. Отож, коли в листопаді повернувся, розслабилася. Три місяці прослужив у Чернігові, а тоді його направили в Київ.

Якось обмовився: «Мамо, я втомився. Краще б був рядовим. На мені така відповідальність». У нього як не служба, то робота в селі.

Я доглянула бездітну тітку покійного чоловіка і мені дісталася у спадок її двокімнатна квартира. Уже вступила в права. Андрій жив у квартирі тещі. Йому так хотілося нарешті свій куток.

 — Що сталося тієї ночі?

— Невістка сказала, що до 23.00 вони переписувалися по інтернету. А о 1.20 його не стало.

— Чому в Андрія голова була закрита?

— Думала, постріл у голову, лице рознесло. У морзі гладила через пов’язку, щоб зрозуміти, чи є ніс, щоки, виїмки для очей. Мені ж не хотіли обличчя показувати. Наполягла. Виявляється, йому вдягли спеціальну маску від набряку. Коли відкрили, лице було, наче бджоли покусали.

На похорон у Юріївці зійшлося стільки людей. Були з Рижиків, з Мохнатина і з Рябців. Ще змалечку сину дали прізвисько Бендера, тому що ми з Івано-Франківщини. І були недобрі асоціації з цим словом. Андрій виріс і довів, що хороший. У пенсіонерів кроликів чи курку вкрадуть, хто там шукає злодюг. А він вирахує, тихенько підійде і каже: «Ще раз таке зробиш, будеш мати справу зі мною». Командування відзначало його грамотами.

Був боєць по життю, а його без форми поховали. Тепер планую форму передати на той світ з іншим покійником.  І щодня реву і молюся. Віднесла в Катерининську церкву панахиду і фото сина, хоч і армійське. До нього прикріпила аркушик: «Крищук (Гальчук) Андрій Іванович, 110-та бригада».

Павло

Того ж дня в морзі на Пирогова прощалися з 47-річним Павлом Васильєвим, головним сержантом. Без батька залишилися 25-річна донька та 18-річний син.

Павло працював монтажником та електрозварювальником у міськгазі. Повістку отримав у квітні.

Провести в останню путь приїхали земляки з села Нові Боровичі на Сновщині. Павло був шостим у багатодітній родині (десятеро дітей). Була мати 79-річна Любов ВАСИЛЬЄВА, брати Роман та Костянтин, який повернувся з передової.

— Це  третій син, якого втратила, — ридала мати.

— 29 років разом, не можу повірити, що його більше немає. Ми познайомилися з Павлом, коли йому було 18 років, а мені 16. Дві третини мого життя минуло з ним, — тамує сльози 45-річна Марина ВАСИЛЬЄВА, вдова. — У нас дитина-інвалід (зі слуховим апаратом). Коли чоловік отримав повістку, міг би не йти, адже на той час син був неповнолітній. Павло ніколи б не взяв до рук зброю, якби не війна. Він цілковито мирна людина, зводив будинки.

Якби не війна, були б живі і Андрій, і Паша. Костик зроду б їх не вбив. І його дружина була б щаслива.

— Павло здружився з Андрієм у Києві?

— Вони знали один одного десь три з половиною місяця. Андрій з Костею дружили. Мій чоловік про цього Костю нічого поганого не розповідав. Говорив, щось з ним сталося через війну. Начебто в Авдіївці побував. У нього дружина вагітна, на дев’ятому місяці. Я звинувачую тільки збройну агресію.

Для мене горе, для дружини Андрія горе. А хіба для тієї молодої дівчини, яка чекає  дитинку від Кості, це  не горе? Так, він повинен відповісти за скоєне і  відповість. Я дуже кохала свого чоловіка. На жаль, нічого вже не можу змінити.

— Марино Вікторівно, були передчуття?

— Коли любиш людину, ти її тонко відчуваєш. За тиждень до того, як Паша отримав повістку, наснився сон, що маю вдягти чорну вуаль. Я його вмовляла, просила:  «Не йди».

— Коли востаннє розмовляли з Павлом?

— За три години до вбивства. 1 жовтня о пів на одинадцяту вечора. Паша був у піднесеному настрої.  Ми бували плани. Працюю бухгалтером і 4 жовтня мала їхати до Києва здавати звіти, збиралися зустрітися після роботи і погуляти столицею. А вийшло так, що цього дня я їхала до моргу.

Вдова чекає результатів експертизи, хоче точно знати, були хлопці п’яні чи тверезі.

Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора

Газета “Весть” продається в кіосках і на розкладках у супермаркетах, у поштових відділеннях Чернігова та області, а також її можна передплатити на сайті “Укрпошти”.