Російський лікар у погребі приймав пологи в Анни Мордюкової

Анна з чоловіком і старшою донькою

Пологовим для 19-річної Анни МОРДЮКОВОЇ з Лукашівки під Черніговом став погріб сусідів Ірини та Сергія Горбоносів.

— Ірина і Сергій ховалися у своєму погребі разом з 14 росіянами. Житло Горбоносів згоріло. Росіяни знайшли в селі генератор, протягнули туди світло. Це був найтепліший у Лукашівці погріб. Там стояла буржуйка, на якій варили їсти. Коли я почала народжувати, погріб росіяни звільнили для мене. Щоправда, ненадовго. На час пологів. Потім вони знову туди перебралися, бо йшли бої, — розповідає Анна. — З медиків у Лукашівці була Марина Денисевич, їй років 30-35, медсестра з Чернігова, і російський лікар Костянтин (прізвища лукашівці не знають). О восьмій ранку 23 березня в мене почалися перейми і Юля, чоловікова сестра, побігла до Марини. Покликали на допомогу і російського лікаря Костянтина. Він поводився нервово. Їм допомагали моя мама та Юля.

На вогнищі гріли воду. З дощок зробили лежанку. Поставили стілець.

Справилася сама, і швидко. Через дві з половиною години, об 10.25 народилася моя Вікторія. Російський лікар узяв її на руки і передав Марині. Пуповину він перерізав. Зважили кантером — два кілограми 600 грамів. Манюня. Зріст — 52 сантиметри, поміряли швейним сантиметром. Коли вийшло дитяче місце, лікар поверхнево оглянув мене.

Через годину після пологів  підійшов військовий і сказав, щоб ми з родиною переходили жити на інший бік села, туди, де було світло і газ. Чоловік з сусідом на тачці повезли мене. Бо не було ще сил ходити. Манюню мама несла на руках. Але в тому будинку майже не сиділи. Ховалися від обстрілів у погребі.

Ліків ніяких не було. Через два дні після пологів лікар Костянтин приніс один бинт і дитячий крем. Медпункт у селі був, але його росіяни розікрали ще на початку.

Анна Мордюкова — місцева, у хаті їх було п’ятеро: 27-річний Юрій, чоловік Анни, чотирирічна Ангеліна, донька від першого шлюбу, 42-річна Наталія і 60-річний Валентин, батьки Анни. 9 березня в Лукашівку зайшли російські військові і вигнали їх з дому.

— Перші два тижні біля села стояли наші армійці. Заспокоювали мене, що все під контролем. Але сили виявилися не рівними. 9 березня гуркіт був по селу страшний. Стріляли і вони, і наші. Усе навкруги трусилося. Коли орки зайшли в село, люди нарахували тільки БТРів 140. У церкві облаштували штаб та зберігали боєприпаси. Там сиділо близько трьохсот росіян. Вони нічого не робили. Тільки їли і пили.

У перші дні загнали чоловік тридцять у погріб і кажуть: «Ховайтеся швидше, буде обстріл!» Ну ми й послухалися, усі заховалися. Думали, вони турбуються за нас. Аж через декілька хвилин зверху починає щось горіти і запах диму потрапляє до нас у погріб. Ні вибухів, ні звуків прильоту чутно не було. Нам дивом повезло вилізти на свіже повітря і врятуватися. Як згодом з’ясувалося, росіяни хотіли всіх нас спалити. Бо думали, що ми ховаємо військових.

Потім вони передивилися у всіх паспорти. Забрали мобільні телефони. Казали, що через наші телефони в село прилітають ракети. Хоча самі весь час сиділи в інтернеті.

Свій телефон я встигла викинути в ящик з картоплею, чим і врятувала. Потім ховала між речами і документами, які з першого дня війни носила в рюкзачку. На щастя, його там не помітили. Людям обіцяли повернути телефони, але так нікому і не віддали.

Російська техніка заїхала в кожен двір, людям довелося розділити з ними свої хати, сараї й погреби. Росіяни зайшли і до нас додому. Забрали в батька автомат. Десь за тиждень до приходу росіян наші сусіди неподалік села спіймали групу чоловіків, які ставили мітки.

Троє росіян, серед них лікар, залишилися жити в моєму будинку. Ще десять приходило. Усю нашу родину вигнали, не дивлячись на моє пузо.  Ми переселилися в погріб, і час від часу вони теж ховалися від обстрілів там. Я постійно приходила додому і сварилася на росіян. Що в хаті від них безлад, і прибирати вони його не поспішали. Наказала, щоб усе прибрали, бо мені незабаром повертатися з двома маленькими дітьми. І дійсно, приходжу наступного дня, а в хаті прибрано. Не ідеально, але чисто було. Пробували відновити світло в моєму будинку, але в них не вийшло. Не вистачило розуму, як правильно зробити. Я їм казала, що мені скоро народжувати і просилась виїхати. Вони відразу попередили, що поїхати, куди захочу, я не можу. Будуть вивозити лише вони. Спочатку у Вишневе, колишній Ріпкинський район, а звідти — у росію чи білорусь.

Коли почалися перейми, теж бігали і вирішували, як мене відвезти туди в лікарню. Але я навідріз відмовлялася. І сперечалася з ними, що нікуди не поїду. Розуміла, якщо мене вивезуть за кордон, додому я можу не повернутися.

— Ви запаслися речами для малечі?

— Коли у двір мого будинку впало п’ять снарядів, я перенесла наші речі до сусідки. Але через декілька днів снаряд попав у її будинок і все згоріло. Різали простирадла, щоб сповивати дитину.

— Як донечки вели себе в погребі?

— Ангеліна перші дні кричала, а згодом, навпаки, засинала під час прильотів. Організм «вимикався» від страху. Іноді нападав на неї гарний апетит. Їла все  підряд.

Вікуся перші декілька днів була спокійною. Бо я ще годувала груддю. Потім, через нерви, молока ставало менше. А згодом і зовсім пропало. Тепер годую сумішшю.

— Ви постійно сперечалися з російськими військовими, не боялися їх?

— Мабуть, вони нас більше боялися. У перші дні обікрали всі магазини. Вигрібали алкоголь по селу. Пили багато. Тверезими їх майже не бачили. Як понапиваються, так виливають нам свої душі. Один військовий мені казав, що в Сирії був. І в нас зараз страшніше йому воювати, чим там було. 23 березня, будучи п’янючими, росіяни двічі поцілили з танка по моєму будинку. Частина зруйнована вщент, інша — поки не придатна для житла.

Зруйнований дім

30 березня російські війська вийшли з Лукашівки. Наступного дня Анна з родиною виїхали в Хмельницьку область.

— З чоловіком і донечками приїхали у Хмельницький 4 квітня. Добиралися чотири дні, поки знайшли, де осісти. Їхали навмання, куди дивилися очі. Бо тікали з пекла.

— Чи важко було зареєструвати дитину, народжену в погребі?

— Так. Чотири дні ходила і стукалася в усі двері. Мені ніхто не вірив, що це моя дитина і я її народила в погребі. Казали, може, я вкрала і привезла в Хмельницький чужу дитину. Мене і малу тричі оглядали декілька лікарів. Робили УЗД. Дивилися, чи справді я народжувала. Після декількох тижнів біганини змогла отримати і свідоцтво про народження, і  дитячі виплати.

Місяць тому родина Анни повернулася в Чернігівську область.

— Вікторія вже потроху наїдає щічки. На початку червня зважувалися — п’ять кілограмів 500 грамів. Живемо поки в селі чоловіка в Прилуцькому районі.

Ольга САМСОНЕНКО.
Фото надане Анною Мордюковою