РОДИНУ ГАРАГЕЗОВИХ ПОХОВАЛИ В ОДНІЙ ТРУНІ. КОМПЕНСАЦІЇ НЕМАЄ, БУДИНКУ НАЧЕ Й НЕ БУЛО

17.02.2023 | Війна

«Дай Бог нам пережити цю ніч», — написала ввечері 6 березня 2022 року на своїй сторінці 46-річна Олена ГАРАГЕЗОВА. Мабуть, саме тоді починався мінометний обстріл району музею Коцюбинського в Чернігові.
Потім під постом з’явився коментар: «Як страшно бачити, що цю ніч ти якраз не пережила…». Від прямого попадання двох російських снарядів у будинок на вулиці Десняка, 55 Олена загинула. Разом з чоловіком, 50-річним В’ячеславом, і 19-річною дочкою Настею.

«Виглянули, — а за вікном суцільне полум’я»

Двір Гарагезових — під самою стіною музею. Під товстою цегляною огорожею садиби Коцюбинських. У воротах — штучні цвинтарні квіти. За ними — руїни.
— Ось тут ми сиділи. А отуди прилетіло, — показує через вікно свого будинку на розбите дворище 46-річна Лариса ЖИБЕР, сусідка. Двори межують, туляться щільно.
— Я прийшла після нічної зміни, ми тоді добу працювали, — пригадує страшні події. Лариса працює оператором котельні на вулиці Бєлова, від «Облтеплокомуненерго».
— Поспала трішки, уже куховарила: якраз була електрика, газ і вода. Ніяких тривог, бо коли на телефоні звучало попередження, ми бігли в підвал до сусідки. І тут почалося… Снаряди гупали один за одним. Здається, вісім прильотів було. У школу №20, щось там і 10-й дісталося, у двір Казанської церкви, у нову дев’ятиповерхівку, у сарай музею Коцюбинського. Кажуть, то був мінометний обстріл. Коли влучило в сусідський будинок, наш наче згорнувся і розгорнувся. Вікно побило, шпалери порвало, з даху покриття полетіло.
— Сусіди намагалися вибратися?
— Ні. Якось воно все зразу, одним махом! Вони, як і ми, сиділи в дальній кімнаті свого будинку. І треба ж, щоб саме туди влучило.
Вікна в нас були завішані, відкрили, — а в сусідів суцільне полум’я! Ніхто там не кричав уже. Снаряд розірвався і зразу все запалало. Ми викликали пожежників. Хвилин через 40 вони приїхали, коли обстріл закінчився. Ще тоді промовили: «Мінус три».
Ми тут поряд 20 років прожили. Слава був дуже гарним сім’янином, — відвертається від руїн сусідка. — Своїми силами цей будинок звів, разом з Лєниними батьками. Поступово прибудовували. І закінчили не так давно.
Любив своїх дівчат, доньку і дружину, усі примхи виконував. Одна дитина в сім’ї була. Настя гарно співала. Я от згадую, як вона колядувати ходила. Інші всі «щедрики-педрики» кричать. Вона як заспіває «Ісус народився…». Ой, як красиво!
Моя старша донька Діана з Настею дружила, то вони її на всенощну перед Паскою завжди з собою забирали.
Я була, коли їх знайшли, — кутається в куртку Лариса.— Рано-вранці приїхала машина, комунальники шукали на згарищі останки. Літак російський пролітав завжди о 6.00, а о 6.30 ми з чоловіком прийшли. Я тут стою, вони всередину полізли. Чую: «А що тут збирати?!» Три обгорілі людські черепи. І один маленький. Кіт Рижик. У них років 13 жив. Усе завантажили в один мішок, повезли в морг.

Було дітей двоє, залишились самі

67-річна Надія КАМКО, мати Олени, з чоловіком живуть у районі П’яти кутів у Чернігові, у п’ятиповерхівці.
— Залишились ми з дідом удвох, — киває на Віктора Івановича. — Лєні він вітчим, але ростив з п’яти років як дочку.
Рідного батька Олени вбили молодим у Ленінграді після закінчення морехідного училища. Тільки у перше плавання збирався, за кордон. Знайшли прикиданого матрацами в нежилій кімнаті готелю, з п’ятьма дірками в потилиці.
— Олена у вас єдина дочка?
— Ще є син Євген, п’ять років різниця. Але він у москві. У 2007 році поїхав на заробітки, будівельником. Одружився з москвичкою. Вона викладач німецької мови. Зв’язок із сином по вайберу кілька разів на день. Дуже переживає, російську владу засуджує. Хоче додому. Але діти маленькі: одному чотири з половиною, другому ще двох немає. Дружина в декреті. Як же їх покине?
На цих словах у квартирі стає темно, вимкнули світло. У вікні похмуро. Надія Петрівна розшукує і вмикає ліхтарик.
— Усе життя пропрацювала в торгівлі, 42 роки безперервного стажу. Коли народилась дочка, від «Продтоварів» дали кутову кімнату в гуртожитку на Любецькій. З 2014 року я на пенсії. Зоб багатовузловий, а тепер пішло по всіх суглобах, пальці крутить, — веде розмову здалеку Надія Петрівна, аби тільки відволіктись від страшних подій. У ніші серванту, поряд з іконами, виставлені фотографії загиблих: дочки, онуки, зятя. На стіні навпроти — портрети всіх трьох у чорних рамках.
— О, тут Настуся ще маленька, — бере в руки фото внучки з альбому. — А недавно закінчила музичний коледж імені Ревуцького. Вокалістка. Удома піаніно стояло, іоніка. Комп’ютер поряд. «Бабусю, я написала пісню, зараз для тебе виконаю, слухай!» Сама і грає, і співає… Її викладачка готувала за кордон. Настя збиралась ніби в Німеччину. Казала, уже запит на неї прийшов. Грошей зібрали: і в доларах, і в євро, і в гривнях. За доччині жили, а зять відкладав. Радів: Насті на дорогу є. Тримали вдома.
Моя Олена працювати пішла зразу після школи. Взяли в собез, у відділ контролю. Юридичний чернігівський технікум закінчила заочно.
Надія Петрівна дістала з шафи доччину трудову книжку.
— Потім скоротили з собезу. У банку «Демарк» працювала. Банк закрили. Вона і в касі на вокзалі пару місяців сиділа, звідти пішла. Харківський університет заочно закінчила за своєю спеціальністю. За конкурсом прийняли на роботу в головне управління Пенсійного фонду. Була головним спеціалістом, виконувала обов’язки начальника відділу кадрового адміністрування.
Зять В’ячеслав працював охоронцем. Останнім часом охороняв машини на Широкій, 2. У церковному хорі в Спасо-Преображенському соборі на Валу співав.

До церкви ходили, постів дотримувались

— Вони віруючі були. Православні, — продовжує мати. — Регулярно ходили на службу у Воскресенську церкву, що біля Центрального ринку. У Троїцький собор також. Навіть код ідентифікаційний не брали, не прийнято в них.
Зі Славиком дочка з 1998 року, познайомилась на службі в храмі. Він у Воскресенській церкві навіть пономарем був. Швидкий такий, азербайджанець. Вони виїхали в Україну в 90-х, коли була заваруха в Нагорному Карабаху. Мати українка.
— Правда, що чоловік Олені в шортах ходити не дозволяв?
— Дочка сама вибирала, у чому ходити, — здивувалась мати. — Незадовго до війни купила собі джинси, кросівки нові. Настя в Київ їздила, полушубок модний біленький купила… Як же страшно це все розказувати, — тяжко видихає Надія Петрівна.

«У прощену неділю зранку відстояли службу»

У прощену неділю, 6 березня, вони разом побули на службі в церкві. Ми з донькою поговорили по телефону, вона з Настею додому поверталася, а Славик зайшов у магазин за рибою. Бо з понеділка починався великий піст. Зранку було тихо.
— Чому вони не виїхали?
— Славик і казав їм, щоб виїжджали. А Лєна… 24-го вже був обстріл, а вона зібралася і на роботу поїхала.
Дочка писала, що буде тяжка ніч… А це ще ночі не було, 19.20. Славик пішов до сусідки через дорогу, кран зробив. У неї день народження був. Якби хоч затримався трохи, може б, живим залишився, а вона не справляла. Повернувся о сьомій.
Хоч би вони до нас прийшли… — зітхає мати. — Я в цей час лежала в коридорі і підлога піді мною тряслася. Обстрілювали з «Градів», але в будинок не влучили.
А в них навіть погреба не було. Сусідка в підвал запросила, ніч переночували — холодно.

Догорали голови

— Ми з чоловіком приїхали туди, до дітей, на другий день.
Я дзвоню-дзвоню, на всі три телефони, аж до обіду 7 березня. Пишу: «Що сталося, чого мовчите?» Аж тут колишня сусідка з Любецької телефонує: «Кажуть, що на Десняка будинок розбомбило і три трупи».
Тероборонівці нас підвезли. Десняка 55/1. Підходимо: даху немає, вікна повибивані. Зайшли через сусідський двір, бо в наших хвіртка була зачинена. Уже було зрозуміло: живих тут немає… У крайній кімнаті догорали три голови. Дим ще йшов. Я це побачила. У кутку чийсь хребет, білий такий, на ньому обвуглені ребра стирчали… Не знаю, чий. І мені мову віднято від страху, кричати не можу, стою і дивлюся на це. Жодне тіло не вціліло.
Я там сиділа і телефонувала в поліцію, у ДСНС, у труповозку («вантаж 200»). Ніхто не відповідає. Не знаю, що мені робити, сиджу і набираю …
Там ще й череп кота Рижика був. Голову котові відірвало і занесло туди ж, у крайню кімнату. Як потеплішало, ми прийшли сюди, думаю: що воно смердить? Дивлюся: рудий кіт без голови в куточку сидить.

Поховали через місяць, відспівували дорогою

Я поховала їх на Забарівці. Стою в магазині ритуальних товарів біля моргу, тут батюшка заходить. У рясі, з хрестом. Отець Андрій з Масанів. Каже, вожу звідси на Забарівку. Це було 4 квітня. Питає: «За шість тисяч гривень згодні?» «Згодна». Спасибі, що забрав, я не знаю, як би я далі витримала. Хотіла труну купити оббиту, тисячі за півтори можна було. Але куди не зайду — усі кажуть, що лише під замовлення. А на Пирогова у дворі стояли прості збиті дерев’яні гроби. Нам кажуть: «Беріть соціальний, безкоштовно». Довелося взяти.
Ми приїхали, дощик моросив. Батюшка Андрій сказав: «Відвезу похорон, повернусь і щоб усе готове було». Я з дому взяла своїм одяг, два білих покривала. Заслала труну зсередини, подушечку поклала, хрестик. Весь одяг, взуття… Насті костюм свій білий — їхнє ж погоріло все. Хустку блискучу, шарфик з бахромою. Олені плаття й туфлі. Славику штани й сорочку чоловікову, ще не ношені. Про свічку забула. Хтось каже: «У руки б треба». А які руки?
Пакет з останками всіх трьох винесли хлопці. Важкуватий, може й хребет той весь зібрали… Поклали його в труну, накрили покривалом.
Хрестів не було. Паличка і дощечка, а на ній тушшю писали, хто помер. Гробовщики все забили, військові нам гроб в машину поставили.
Батюшка віз своєю машиною. Запитує: «Ви не проти, якщо відспівуватиму дорогою?» «Не проти».
Хрест ми пізніше поставили.

У реєстрації будинку відмовили: «Територія музею»

Ділянку біля музею у 1999 році В’ячеславу подарувала жінка на прізвище Зеленська, вони разом у хорі співали. Там жила її мама, вона померла. На ділянці стояла частина старенького будинку, спільна стіна з сусідами. Будинок був на три сім’ї. Є дарственна, є документи на ту частину, 54 квадрати. У мене зберігаються. Весь дім був 360 квадратів.
Вони потім відділилися, але ніде немає цьому документального підтвердження. Скільки зверталися в міські інстанції, щоб оформити будинок, але їм відказували, що це земля музею Коцюбинського, не можна. Як же не можна, люди ж жили там?
Спочатку зробили кухню. Там жили втрьох, уже з дитиною. В’ячеслав відокремився від сусідів. Залишили їм ту стіну, розвалили старе, відступили і почали будувати новий будинок. Запросив двох мулярів, склали дві кімнати. Я ще обід їм приходила готувати. Дах накрили. А потім поступово Славик сам штукатурив, робив усе інше. Дід, — киває на чоловіка, — постійно допомагав. Ямки рили, каналізацію, газ проводили. Побудували зі всіма зручностями, коридорчик зробили, ванну, туалет. Кухня чорною плиткою викладена, нову електроплиту в тон купили. Санвузол — рожевою. Машина пральна нова. Лампочки вставні на стелі. Цегла як посипалася зі стелі, прямо на ту машину… Так вона там і стоїть.
— Пам’ятаю Настин день зі мною, — тулиться до стіни з портретами загиблих Віктор КАМКО. — Років 12 тоді внучці святкували.
— Я питала в Олени: «Скільки там квадратів?» «Мо’, — каже, — 80. Навіть і не знаю». Прибудови поступово робили. Ходили в БТІ регулярно, на прибудови дозвіл брали. А на оформлення окремого будинку БТІ дозвіл так і не дало.
Потім викинули сарай і зробили там ще одну кімнату. Краще б вони її не робили, там і загинули. Піаніно туди поставили. Шафа була велика з одягом. Іконами вся стіна над столом завішана. Телевізор, ліжко, Славик там спав. А під ним консервація, бо більше нікуди ставити. Стільки скляння було! Лопатою вибирали.

Не за цілий, а за третину. І тільки тим, хто прописаний

— Що з будинком, чи буде компенсація?
— За дарчою, прямою спадкоємицею є мама В’ячеслава, Марія Михайлівна. Живе в Кременчуці Полтавської області. У травні приїжджала сюди з двома дочками, Ніною і Нелею. Їх на вокзалі зустрів колишній начальник В’ячеслава. Відвіз, подивилися розбитий будинок, побули на могилці. І поїхали. Хотіли займатися будинком з Кременчуга. Але виявилось, це треба робити за місцем проживання загиблих.
79 років людині. Прислала довіреність, щоб цим займалася я. Хоча який з мене помічник, ледь ходжу.
На Коцюбинського, 52 мені дали довідку про стовідсоткову руйнацію будинку. При стопроцентній руйнації компенсація, сказали, 40 тисяч гривень. Пішла на Шевченка 9, написала заяву від імені Марії Михайлівни. Код, усі реквізити дала. Сказали: коли будуть виплати, їй перешлють. Час пройшов, вона попросила дізнатися, чому немає грошей.
Виявляється, через те, що новий будинок не оформлений, компенсація тільки за третину старого, 54 квадрати за документами. Уже не 40, а 13 тисяч гривень.
Крім того, по-перше, Марія Михайлівна ще не вступила у спадок. По-друге, компенсація виділялася для Чернігова, а вона живе в Кременчуці. Про те, що і в мене там загинули дочка і онука — нікому не цікаво. Олена і Настя були там прописані.
Мамі Слави запропонували зареєструватися в тому будинку, тоді вона отримає 13 тисяч. Каже: «Не потрібно воно мені у 79 років, ще помру дорогою».
І з прізвищем проблема. У них у всіх по батьку було російською Гарагёзови. А при перекладі на українську мама записана Гарагьозова, а Славик — Гарагезов. Ще і я в морзі записала Гарагєзовими. Документи всі чисто погоріли. Навіть мої на землю в Грем’ячі, що дочка на зберігання забрала.
Збираю документи до суду. Адвокат за розгляд питання запросив п’ять тисяч гривень. Я пішла в суд, попросила безплатного адвоката. Дали номер юриста на Гончій, 57. Ми з чоловіком туди дошкандибали. Адвокатів немає, але юристи безплатно збирають документи і передають в суд.
Треба копію паспорта, її нема. У банку не дають. Юрист просить свідоцтво про народження В’ячеслава. Зателефонувала його мамі — нема. Хоча б свідоцтва сестер.
Про музей Коцюбинського скільки говорилось, що він обстріляний, як сильно постраждав. А ніде й словом не обмовились, що там поряд загинула ціла сім’я. Про інших загиблих ідуть сюжети по телебаченню, а моїх дітей наче й не було. Ні їх, ні будинку…
Я пішла на Шевченка 9, запитала: «Чи належить мені, як матері і бабусі загиблих, якась компенсація або матеріальна допомога». Відповіли: «Грошей нема». Ні похорони не компенсували, нічого. Добре, що з Олениної роботи співробітники скинулися, спасибі їм. Профспілка п’ять тисяч гривень виділила. Ото і все.

Олена ГОБАНОВА, фото автора
На знімках: Олена і Настя Гарагезови, В’ячеслав Гарагезов, Надія Камко, мама Олени, Лариса Жибер, сусідка, залишки будинку.