Раїса та Іван Дегтяренки — перші переселенці з Сумщини в Шестовиці

66-річна Раїса та 71-річний Іван Дегтяренки 18 березня оселилася в Шестовиці під Черніговом. Вони з Малої Рибиці на Сумщині. Село біля кордону з Росією. Житло в Шестовиці знайшли діти. Це перші переселенці з Сумщини в Киїнській громаді. Усього в Шестовиці сім таких родин. Більшість з Семенівщини.

— Сваха родом з Шестовиці. Донька живе в Чернігові, — пояснює Раїса Петрівна. — Наша Мала Рибиця — Миропільської громади. Розбита майже вся. Росіяни туди не заходили, бомблять з неба. Артилерією криють. Спочатку мінометами обстрілювали прикордоння. Ще до Курської операції. А тоді почало все летіти. Від дрона ще є шанси вижити. Як КАБ прилетить у будинок, шансів немає.

Останній час зовсім стало нестерпно.

— Тут уже виспались, — каже Іван Олександрович. — Віримо, що повернемось додому.

— Дід важко переносить зміни, — додає Раїса Петрівна.  — Але тепер спати вночі почали. Удома лежиш і думаєш: коли і куди прилетить, — описує останні місяці життя в Малій Рибиці. — Страшно вийти на вулицю. Була дев’ятирічна школа, два магазини. Напряму до Росії кілометрів 10. Сестра живе на Курщині. У гості до нас їздила грунтовими дорогами. Спілкувалися з нею ще до великої війни.

Влада оголосила обов’язкову евакуацію. У кого є транспорт, виїжджали своїм ходом. Мене з чоловіком вивозили волонтери.

Хазяйство збували. Бо знали, що прийде цей час. Залишилися курочки. До десяти. Випустила їх. Собаки половлять, поїдять. Кіт Мурзик лишився. Вуличний, не давався в руки. Лишилося чоловік п’ять. Які уперто відмовилися виїжджати. Чоловіки-одинаки.

У дорогу ми взяли дві сумки з одягом. До Сум везли дві години. Тиждень були в доньки Алли в Сумах. А тоді вже діти привезли в Чернігів до доньки Олени.

У Шестовиці раніше не були. Будинок дали безплатно. Платимо за комунальні.  Чоловік у колгоспі працював трактористом. Я була вчителькою зарубіжної літератури та мови наших ворогів, — має на увазі російської. — Будинок у нас був новий, але зручності на вулиці. Тут теж дім великий. Є газ і навіть піч. Не так, як у нас на Сумщині прийнято. Тут дім довгий, кожна кімната прохідна, — проводить екскурсію. — У Малій Рибиці нема вже ні газу, ні світла.

Раїса Петрівна готується до Великодня.

— Пасочку куплю. Сусіди яєць дадуть, пофарбуємо. М’ясо, сало запечемо. У центрі хороший базар, — каже жінка. — У чоловіка тяжка форма діабету. Скільки тут, з хати ще не виходив. Казав, коли буде сонечко — вийде грітися.

Городу вже собі наміряла п’ять соток. Бур’ян викорчувала, спалила. Скопала дві грядочки під щавель, петрушку, цибульку.

Оформилися як ВПО. Виплат ще не отримали. Обіцяли по 10 тисяч 800 гривень евакуаційних. Оформлювали їх у Сумах. А чи виплатять?

Люди в Шестовиці привітні. Вітаються, запитують, як справи. Сусідки квіти одразу принесли, клумбу облаштували. Насіння дали. Запрошують на свої грядки зелені нарвати. Пообіцяли картоплі на посадку.

— Шестовиця була в окупації…

— Розказували, що тут люди пережили. У сусідки Наташі в городі танк стояв, у будинку вони жили. Снаряд не вибирає, кого вбивати. Чи військового, чи цивільного…

Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.