«Кістки, обтягнуті шкірою». Прикордонник Сергій Дудко вдома після трьох років полону

12 червня з неволі повернувся 25-річний Сергій Дудко. Після понад трьох років у російському полоні він нарешті вдома. У Чернігові його зустрічала тітка Ірина Гончар та дядьки Максим Гончар і Павло Зайцев. Батьки Сергія мешкають у Городні.

Сергій — військовослужбовець чернігівського 105-го прикордонного загону. Під час боїв за Маріуполь його приєднали до 36-ї окремої бригади морської піхоти. У полон потрапив 12 квітня 2022 року на території Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Востаннє рідні бачили його на відео, коли українських бійців вантажили в автозаки.

— 21 квітня я побачила племінника на кадрах з полону, — згадує 46-річна Ірина ГОНЧАР, тітка Сергія. — А коли почалися обміни, звільнений хлопець розповів, що був з ним у камері. Усіх забрали і вивезли, а Сергія залишили. У день обміну якось дуже щемило серце. Було передчуття. І воно справдилось — наш хлопчик повернувся.

Ірина Гончар з племінником Сергієм Дудко

Головне, що руки і ноги на місці та «цілі». Цілі — це умовно. Є великі проблеми з ногами. Незагоєні рани. Від тривалого носіння взуття та вологості попріли. Шкіра тоненька, ніби плівка. Раз на тиждень була лазня і прогулянка не більше 10 хвилин на свіжому повітрі.

Також має проблеми зі спиною. До полону був повністю здоровий. Зараз же викривлений хребет. Ніби знаком питання — ?. Має зріст метр 86 сантиметрів. Став сутулим.

Росіяни схиляли до співпраці. Казали, що України вже немає, рідні загинули. Сидів у колоніях міст Глазов, Іжевськ в Удмуртії. Це були його третя і четверта тюрми за весь час. Найважче було в Оленівці Донецької області та в Ростовській області. До полону важив понад 100 кілограмів. Схуд до 60.

У серпні 2024 року Сергія етапували до Глазова. Там, казав, покращилося ставлення та харчування. Навіть набрав за дев’ять місяців 10 кілограмів.

Сергій розповідав, що в інших колоніях вони або стояли в камерах цілий день, або працювали на роботах. У Глазові ж, навпаки, полонені днями сиділи на нарах, щоб м’язи атрофувалися. Цілодобово за кожним рухом слідкували відеокамери. Забороняли ходити чи розмовляти. Тепер племінник — кістки, обтягнуті шкірою.

Нікуди його більше не відпустимо, — тихенько додає Ірина.

Того ж дня повернувся 39-річний Олександр Залевський з Чернігова, боєць 119-ї бригади тероборони. Зник 29 серпня 2024 року під Карлівкою на Донеччині. Дев’ять місяців — тиша. Жодної звістки.

33-річна Таміла ПУЗИРНА прийшла 10 червня з портретом 29-річного Андрія Сільченка, свого коханого, прикордонника. Разом працювали на «Новій Пошті». Андрій зник безвісти в липні 2024 року під Стельмахівкою на Луганщині, за день до ротації. Пішов витягати поранених. З ним зникли ще 12 воїнів.

Таміла Пузирна чекає з полону коханого Андрія Сільченка

— Один з нацгвардійців, якого звільнили, сказав, що нібито бачив Андрія, — розповідає жінка крізь сльози. — Я тримаюсь. Сподіваюсь, що не загинув, що в полоні.

30-річного Михайла Мендюка, прикордонника 105-го прикордонного загону, який служив і жив у Чернігові, звільнили з полону 10 червня. Потрапив у неволю 25 квітня 2024 року біля Красногорівки.

Його батьки живуть на Львівщині. До Чернігова приїхати не змогли. Зустрічала воїна Вікторія Богдан, голова ГО «Зниклі захисники 105-го прикордонного загону».

— Я сама так чекала друга, Павла Алексєєва, — ледь стримує сльози 27-річна Вікторія Богдан. — Він зник у жовтні 2023 року на покровському напрямку. Тіло повернули з окупації через рік. ДНК-збіг у лютому. Поховали у квітні. Тож я тепер зустрічаю чужих, як своїх. Нехай хоча б інші повертаються.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архіву родини