Головна » Війна » Прийшли п’яні з пляшкою горілки, хотіли інтиму
3.04.2024 | Війна
Наталія Яцюк закрила в погребі бурята, який хотів її зґвалтувати. Чоловік Олександр стріляв по орках з рушниці
39-річну Наталію ЯЦЮК з Іванівки, що під Черніговом, хотіли зґвалтувати двоє російських військових, під час окупації в березні 2022 року. Жінка виявилась не промах. Одного закрила в погребі, інший втік.
Підозрюваних встановили прокурори, відкрили кримінальне провадження. У документах про обвинувачених вказані: уродженець новосибірська 28-річний файзибек тохир-угли нематов і 41-річний житель бурятії ніколай будаєв. Військовослужбовці 55-ї окремої мотострілецької бригади тактичного сполучення сухопутних військ рф (військова частина № 55115), де служив будаєв, та 1-го мотострілецького батальйону 423-го гвардійського мотострілкового полку (військова частина № 91701), в складі якого перебував нематов.
Справу веде Дар’я Павлова, прокурорка Козелецької окружної прокуратури.
Слідчі приїхали, кажуть: «У вас тут наче поле бою було»
У Наталії дві доньки: 16-річна Вікторія та 19-річна Галина. Чоловік, 47-річний Олександр, на фронті, з серпня минулого року вважається зниклим безвісти. Наталія потроху відновлює будинок, що постраждав під час боїв. У дворі розібраний сарай, розбита іржава машина. Поржавілий металолом, що лежить під парканом.
6 березня у двір Яцюків прийшли двоє російських солдатів. Хотіли від жінки інтиму.
— В село вони заїхали 5 березня, — згадує Наталія події дворічної давності. — До нас у двір припхались наступного дня. З боку городів, — показує рукою напрямок. — Звичайно, минув час і ці події згадую не так болісно.
Було десь пів на четверту вечора. Ми сиділи в хаті, — повертається до моменту, як до них вломилися окупанти. — У вікно спостерігали за ними. Обоє були п’яні. Кажуть: «Ми з перевіркою». Саша вийшов до них: «У нас вже була зранку перевірка». Так вони робили кожен день, а ще видивлялися, чи немає по хатах наших військових. «Ми можемо хоч кожну годину ходити». В одного в руці пляшка горілки була.
— У нас десь вкрали?
— Перед цим же магазини пообкрадали, все повиносили.
Показали їм документи, а вони: «А ми до вас надовго». Повсідалися біля сараю на лавку. Почали переконувати мого чоловіка, що треба йти воювати за росіян. Зчепилися з моїм Сашею. Один був високий, інший низенький, бурят.
— Слідство їх ідентифікувало. Ви допомогли?
— Ці двоє нам розказували, що одного звуть абдула, чи якось так, — згадує Наталя. — Високий казав, що з бурятії. А низький розповів, що він мусульманин і йому все одно, чи людину вбити, чи тварину. За нього помоляться.
Але як вже почули на суді, імена інші. Брехали нам. Високий був менш п’яний. Низькорослий був мені по плече і зовсім п’яний. Почали стріляти. Аби куди, по машині, по хаті, по вікнах, в повітря. Коли настрілялися, кажуть: «Йдемо в хату». По часу, хвилин сорок минуло. Високий зайшов у хату. А малий ще бігав по двору, стріляв. Коли слідчі приїхали, кажуть: «У вас тут наче поле бою було». Стільки відстріляних гільз валялося.
«Ми твою жену забираем с собой или постреляем тут твоих детей»
Бурят теж у хату зайшов. Російською вони говорили погано. Малий каже високому: «Что ты тут разводишь балаган, нужно выводить и брать к себе». Дітей ми відправили в іншу кімнату, сиділи за диваном. Високий підійшов до них: «Будем знакомы, как вас звать?». А малі налякані, мовчать. «Мать, скажи, пусть отвечают, а то будет хуже». Я попросила сказати дяді, як їх звати. «Зачем так коверкать имя». Мою доньку звати Галина. Вимовляли-вимовляли, і Геліною називали, так і не вийшло правильно.
Саші кажуть: «Ми твою жену забираем с собой или постреляем тут твоих детей. Поставим на огороде, будем стрелять, а ви будете смотреть, как на них будем делать сафари». Я заспокоїла чоловіка, кажу: «Вийду».
Вийшла на ганок. Навели на мене автомат, сказали стати на коліна. Питають: «Знаешь, что у меня в руках?» «Автомат», — кажу. «Знаешь, как снимать с предохранителя?»і «Знаю». Чоловік колись працював у міліції, що таке зброя, знаю. Переговорили про щось між собою на невідомій мені мові, а тоді: «Пойдешь с нами в погреб». «Не піду». «Вибирай, или идешь, или выводим детей и стреляем их». Дітьми ризикувати не могла, погодилася.
— Вони цілеспрямовано хотіли інтиму?
— Так.
«Сходи здалися такими високими, і так довго по них бігла, наче вічність»
— Високий лишився чергувати на вулиці, біля сараю. Щоб чоловік з хати не вийшов. А малий пішов першим. Мені сказав йти попереду, — продовжує Наталя. — В погребі з піддонів, зі старих покришок ми зробили ліжка, ночували там, ховалися під час обстрілів. Чоловік від акумулятора, котрий зняв з машини, провів туди світло.
Як спускалися, попросила бурята лишити автомат біля вхідних дверей. Нащо він йому в погребі. Послухав, поставив біля дверей, і спускається за мною. Каже, не думай, якщо лишив автомат, то у мене більше з собою нічого немає. Дістав з кишені гранату. «Неверный шаг… Мне все равно, умирать тут или в бою». В голові промайнула думка: наче смертники якісь. Їх відправили, а тим байдуже.
Спустилися, почав перекидати речі, постіль. Поки він розкидав речі по погребу, щось шукав, ми з ним помінялися місцями. Вже не я попереду, а він, зайшов вглиб погреба, а я біля входу. Розумію, що це шанс, що можна вибігти, — на обличчі жінки розцвітає посмішка. — Думаю: будь що буде. Починаю вибігати. Перед сходами чіпляю ті покришки, той акумулятор, від якого світло в погребі. І воно вимикається, темно стає. Він мене не бачить. А я що є сили біжу вверх сходами, кричу. Відкриваю двері погребу, — відкриває двері того самого погребу з крутими сходами. — Тоді вони мені здавалися такими високими, і так довго по них бігла, наче вічність. Крик мій почув чоловік. Вибіг на вулицю, Саші вдалося відібрати у високого автомат. Коли я вже роздивилася, що відбувається, високий тікав від чоловіка городами, звідки прийшли. Його підганяв наш пес, а чоловік стріляв услід. Саша навмисно не цілив у нього. Подумав, якщо вб’є, тоді вже русня прийде і нас точно постріляють. До мене дійшло, треба закривати малого на замок у тому погребі. Закрила.
Переховувались на іншому краю села
Ми всі вибігли з хати, постукали до сусідів. На годиннику була десь шоста вечора. Поки ми сиділи у сусідів, мабуть, високий прийшов з підмогою. Випустили малого і підпалили нам сарай. Вогонь перейшов на машину, «99»-ту.
— Вас шукали?
— Було вже темно. Але ми були впевнені, що шукатимуть. О пів на четверту ранку вирішили перебратися на інший бік села. Бігли городами. Якраз тоді наш клуб горів. Прийшли до друзів. На тому краю села теж росіяни були, але не вузькоокі.
— На іншому боці росіяни вас не здали?
— Про нашу історію чули. У той день, як ми прийшли до знайомих, росіяни питали у людей, чи не ховається десь тут «робінгуд», який у наших забрав автомат і стріляв. Сусід сказав. «Ну, то не наші проблеми». Пояснили, що росіяни також недолюблюють бурятів. Вони їх називали «узгоглазые». Сказали, там, де наша хата — їхня територія. Порадили нам туди не ходити.
Вперше додому повернулися першого квітня, коли росіяни вийшли із села. За хатою знайшли нашого пса. Чоловік в його голові нарахував 12 дірок. Мабуть, все ж таки шукали, але відірватися змогли тільки на вівчарці.
Командир взводу Олександр Яцюк вважається зниклим безвісти
— Коли давали покази слідчим?
— В кінці травня. Дату вже не згадаю, на вулиці тепло було, без курток ходили. В центрі, біля магазину, повісили оголошення, що в сільраді збирають людей, які постраждали від росіян. І ми прийшли. Розказали прокурорці нашу історію. Потім поліцейські приїздили два рази на слідчий експеримент. Один раз мене не було, на роботі. А тоді вже я була, а Саша пішов воювати.
Повістку отримав 15 лютого минулого року. Перші місяці були в Мохнатині, біля Чернігова. Місяць у Дніпрі. І під Куп’янськом. Пропав 2 серпня біля Новоселівського на Луганщині. Окупована територія. Але є сіра зона, де наші проводили спецоперації. Як розповідав чоловік, три рази туди заходив. Він командир взводу. Зараз офіційно зниклий безвісти. Наскільки мені відомо, в той день зникло троє військових і жодної інформації, при яких обставинах: чи взяли в полон, чи вбили, немає.
Якщо Саша в полоні, командирів важко обмінювати. Бо знає багато потрібної ворогу інформації. До цього чоловік мене готував.
— ДНК здавали?
— З Сашею разом 10 років. Він з Білої Церкви. Працював на будівництві в Києві. Я торгувала в Красному в магазині. А Саша приїхав будувати замовнику дім. З часом купили дім в Іванівці. Саша по будівництвах їздив, а я перейшла на роботу в Количівку, на виробництво меблів. У нього є повнолітній син. Віка і Галя — мої доньки від першого шлюбу. Син і свекруха здавали зразки, слину, кров.
— Виплати отримуєте?
— Перші декілька місяців отримувала повну зарплату. А потім «порізали» на частини.
Якщо я не визнаю чоловіка загиблим, два роки зможу отримувати виплати. Радилася зі свекрами, сином. До двох років будемо чекати.
— Якщо Олександра визнають загиблим, отримаєте 15 мільйонів, а як знайдеться в полоні?
— В Чернігівському військкоматі сказали, що таких випадків у них не було.
* * *
Родина Яцюків — символ Чернігова та приміських громад, що не скорились окупантам, відбивалися з усіх сил. В Чернігівському районному суді було вже декілька слухань цієї справи. Наталя Яцюк на засідання ходить одна. Слухали свідків. Сусідів, які живуть поряд.
нематова і будаєва судять за ч. 2 ст. 28 Кримінального кодексу України (Вчинення кримінального правопорушення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією) та ч. 1 ст. 438 КК України (Порушення законів та звичаїв війни). Кожному світить від 12 років тюрми.
