16 квітня в Чернігові попрощалися з двома захисниками: 20-річним Дмітрієм Веремієм, чернігівцем, нацгвардійцем, та 59-річним Петром Ковальовим з Терехівки Чернігівського району, командиром кулеметного взводу. Обидві труни заносили до Катерининської церкви під мелодію «Плине кача» у виконанні військового оркестру.

Попрощатися з Дмітрієм прийшли однокласники, друзі, майстри з Чернігівського будівельного ліцею №18, де він вивчився на газоелектрозварювальника. Над закритою труною ридали мати, бабусі, двоюрідна сестра. Утирав сльози 21-річний Богдан, військовий, найкращий друг. Він, доки й відспівували, простояв на колінах біля труни.

— Вони з Богданом десять років дружили. Братами один одного вважали. Діма закінчив училище, 18-річним пішов в армію, на строкову  Там і уклав контракт, — розповідає  52-річна Наталія БАБИЧ, мати. — Сказав: «Мамочко, у мене обидва товариші на передовій. Що я своїм дітям колись скажу. Друзі захищали країну, а я ні». Син завжди називав мене мамочкою. Коли його товариші приходили до нас, найперше заводив їх привітатися зі мною.

Богдан пішов у військкомат за Дімою і попросився, аби забрали і його. Діму відправили у Львів, а Богдана в Харків. Воював у Бахмуті, був парамедиком. У нього вже дві контузії. Зараз навчається у військовій академії.

Син у навчальному центрі вчився на танкіста, був водієм бронетранспортера. Хотів служити в підрозділі операторів безпілотників. Чекав переведення на дронщика, а його перевели в зовсім іншу частину,  штурмовиком. Це його дуже засмутило. Останні два місяці перед відправленням на нуль навіть номери телефонів змінив.

Ми часто розмовляли. Говорив: «Мамочко, прийду у відпустку, одружуся, онуків тобі буду клепати. Будеш з онуками сидіти».

1 жовтня торік син заступив на бойове завдання в Часовому Яру на Донеччині, а 2  жовтня загинув. Один раз наснився: ніби лежить у військовій формі на землі і дуже плаче. Хоч і вважався офіційно зниклим безвісти, знала, що  загинув. Мені зразу командир  сказав, що  це сто відсотків. Але надія десь глибоко в душі ще лишалася. Я здала ДНК, за нею ідентифікували.

Пів року лежав у морзі Дніпра. Їздила туди на опізнання. Опізнала за ногами і берцями. Йому батько купив дорогі берці — не в кожного солдата такі є. Залишилися ноги і хребет. Голови не було. На них безпілотник скинув вибухівку.

Речі сина мені віддали. Нічого не викидала. Одну футболку друг забере, іншу — подруга. Куртку, кофту, кепку теж товариші порозбирають. На пам’ять про Діму. Його всі любили.

Вийду, гляну: на небі сонечко, а свого сонечка я вже ніколи не побачу. Поховали  Діму на «Яцево».

***

Біля труни старшого лейтенанта  Петра Ковальова горювали  вдова Олена,  дочки Ірина і Наталія та молодший брат Михайло. 84-річна мати з села Дігтярівка Новгород-Сіверського району приїхати не змогла, бо дуже слаба. Родину Ковальових приїхали підтримати односельці з Терехівки. У мирному житті  Петро Олександрович працював головним агрономом в агрофірмі «Товстоліс» та фермерському господарстві «Мандрико».

— З Петром  прожили 31 рік.  Ростив з дев’яти років мого сина. Спільних двох доньок нажили, — розповідає  63-річна Олена КОВАЛЬОВА, вдова.  — У серпні 2022 року пішов до військкомату і залишився служити. Перше його бойове хрещення  було на Харківщині, у селі Глушківка. Далі продовжував воювати на куп’янському напрямку. Призначили командиром кулеметного взводу. У його підпорядкуванні було 15 чоловік. І він відповідав за кожного. Щоразу, йдучи на завдання, казав: «Я йду на роботу». Останнім часом,  коли відпочивав, дзвонив кілька разів на день. Побратими дивувалися, яка ж та Лєна, що він їй так часто телефонує.  Коли приїхали на похорон, сказали: «Нарешті ми вас побачили. Бо в нього все була Лєна, Лєна, Лєна».

Чоловік розповідав, що купив, як питиме чай з побратимами. Постійно цікавився, що я роблю, як почуваюся, що їла. Називав мене «моя маленька» або «мій бегемотик». У повідомленнях є картинки з бегемотиком, там обнімашки. І  ми обмінювалися  ними. Я зберігаю в телефоні  всі його повідомлення.

Останній раз написав доньці  28 лютого минулого року: «У нас великі зміни, про всяк випадок я вас усіх люблю. Бережіть маму. Іро, ти — за старшу. Пока».

1 березня о 18.00 загинув під  Синьківкою Харківської області. Бій на позиції. Вони були вшістьох. Їм сержант з позивним «Чупа» кричав по рації: «Я трьохсотий, прийдіть, заберіть». Напередодні їх дуже обстріляли.

Усі були контужені, нудило, сил бракувало. Але Петя очолив групу евакуації, аби врятувати сержанта. Ішов першим і його зняв снайпер. А потім почався шквальний обстріл. «Чупа» затих. Не вижив.  Хлопці закидали гаки-кішки, щоб підтягти тіло Петра. Та через страшенний обстріл їм це не вдалося. А потім кацапи зайняли ті позиції. 13 березня мені принесли сповіщення, що чоловік зник безвісти. Та я вже знала, що загинув, — побратими розповіли.

Переживала, що його ворони розклювали, звірі розтягли.  Коли наші вибили кацапів з тієї території 26 квітня, знайшли 20 обгорілих тіл. Обгоріли, бо кацапи, коли відступали, підпалили лісопосадку. Досі  десять з тих 20 не встановлені лежать. Чи родичів немає, чи ще якісь причини.

Чоловіка забрали в Куп’янський морг. Потім був у Харкові, доки не прийшли зразки ДНК. Доньки здавали ДНК.

У морзі в Чернігові  племінник сказав: «Тітко Лєно, вам не треба дивитися». Тіло обгоріло, але  вцілів жетон. Донька Ірина його замовляла. З одного боку на ньому були прізвище, ім’я, по батькові, група крові і рік народження.  З іншого — молитва «Отче наш».

У Терехівці в нього був друг Петро Балагура, афганець.  Помер від коронавірусу. Коли з чоловіком  ходили на похорон, сказав: «Лєно, якщо зі мною щось станеться, поховаєш  біля Петрухи». Але біля Балагури місця вже не було. Поховали мого Петю через доріжку від друга.

 Валентина ОСТЕРСЬКА