33-річний Антон РИЖИК із Новоселівки під Черніговом воював, як міг: ходив у розвідку, коригував вогонь наших військових, вивозив поранених. Стріляв з автомата. З гранатомета.
Зараз живе в модульному містечку. Допомагає відбудовувати сімейні будинки. Повністю розбитих — п’ять.
На кожному блокпості клали обличчям у землю
— До останнього не вірив, — згадує Антон 24 лютого, початок вторгнення. — Разом із другом о дев’ятій ранку вивезли його дівчину в село Берестовець на Борзнянщину. Черги на заправках, метушня. А я все думаю — прикол якийсь. По дорозі наші заміновували мости.
Погостювали в Берестовці, допомогли по господарству. 26-го о пів на сьому ранку вийшов на вулицю в туалет і почув, як гупнуло. Зрозумів, під Сосницею мосту немає. Єдина дорога до Новоселівки — через Кіпті. 27 лютого товариш вивіз машиною до московської траси, якщо точно, до Вертіївки.
Батько був у Ніжині. Кажу, їдь по мене, вези в Чернігів. Стою на залізничному мосту біля станції Вертіївка, батя дзвонить, кричить, біжи мостом у бік Чернігова, зараз буде обстріл. Добігаю до станції, назустріч їдуть наші хлопці на БМП, кричать: «Гради». Мене підхопили, почався обстріл. Хлопці довезли мене до батька. Звідти машиною до Количівки. Але там машини не пропускали. Батьку сказав, щоб їхав назад, а сам пішов пішки. 17 кілометрів. Бо в Новоселівці ж мамка, бабусі, тітки. А йшов я без документів, — уточнює важливу деталь. — Дурень. Не взяв взагалі нічого з собою. На кожному блокпості хлопці клали обличчям в калюжі. Кричали, що будуть стріляти. Казав: «Що хочете, те й робіть. У мене мамка в Новоселівці». Дійшов до Катерининської церкви. Там стояла наша гаубиця. Гарно потім працювала.
Біля технологічного університету не пропустили. Вирішив обійти навколо районної лікарні. Заблукав у дворах. Спіймали двоє, трохи напідпитку, із жовтими стрічками на руках. Повели до лікарні. А там половина новоселівських працює. На порозі Ромка, водій «швидкої», курить. Підтвердив, що я свій. Він мене ще вмовляв, аби не йшов додому, бо там повний …. Та я обійшов блокпости і добрався додому, у свій гуртожиток, о першій ночі 28 лютого.
Зранку зустрів односельця Олега Вороб’я, він питає: «Будеш зі мною гребти?» «Так». Поїхали на переправу (місце в мікрорайоні Бобровиця, звідки виїжджають в Мену, Сновськ, Городню і т. д.), узяв автомат, патрони, гранати. І понеслося…
Військову форму не носив, був у цивільному. Ходив у розвідку, видивлявся, де стоять ці тварі. Потім нашим хлопцям показував на планшеті.
28 чи 29 лютого в село прибрів російський солдат. Маленький, 18 років, без зброї. Чмоня. Постійно плакав. Його колону розбили. Рубав нашим хлопцям дрова, чистив картоплю. А потім його кудись забрали. Кожні 24 години в Новоселівці наші військові змінювалися. Їх завозили на позиції, потім везли перепочити. А я їм то акумулятор заряджав, то кип’ятку приносив.
Бої на Кукушанці
— Пагорб біля Новоселівки вважають одним із найважливіших. Його обороняли до останнього. І орки не зайшли в Чернігів.
— Наші були на горі, за колишнім постом ГАІ. Танки, БПМ, артилерія. Росіяни — на іншому боці, з напрямку Улянівки (тепер Вознесенське, а давня назва села — Свинь).
У Новоселівці стояли міномети, піхота, хлопці на «Козаках» (броньованих автомобілях). Продвинулися вперед до улянівського повороту. Тримались на позиціях днів п’ять. А потім почали відступати. Бо росіяни на наших поперли через Терехівку, Стасі, Товстоліс, зайняли «гетьманські ліси». Працювала арта (артилерія). Зайшли на гору, потім на Кукушанку, так ми називаємо пагорб, де закінчується Новоселівка і починається Чернігів. Нашим довелося відійти аж до «Універмагу» (магазин, поворот на кладовище «Яцево») і там вже тримали позицію до кінця.
Коли наші вперлись на горі, не було зв’язку, бігав до них в окопи, передавав інформацію про розміщення русні.
— Чому саме ця гора?
— Виходу іншого не було. Під Десною, лугом наші не могли пройти. Росіяни теж тудою хотіли перти, два танки потопили. Не згадаю, який день, але їхні «Тигри» хотіли вдруге прорватися. Шість чи сім машин пішло. Назад поверталося двоє, а на бортах трупи висіли. На нас наступали з усіх боків. Новоселівка — у низині. Яма, могила. Росіяни боялись туди заходити, тільки грозились, що спалять село до тла. Наші казали: «Не відступимо. Стоятимемо до кінця».
На тій горі поховані наші хлопці. Військові ходять, доглядають. Стоїть чарка. І орки є прикопані.
Росіяни стояли в Улянівці. А в Березанці є «макаронка». Підприємство, де мололи борошно. Дзвонить знайомий, каже: «До нас прийшло троє росіян. Одягнені, як попало, у цивільне. Без автоматів. У місцевих просять їсти. Пішли ловити». Десь 17 березня було. Зібрали хлопців. А вони зачинилися з середини. Двері металеві, фіг виб’єш. Подзвонив нашим військовим, у СБУ. Кажуть, через два-три дні зможемо приїхати.
А ті росіяни були розвідгрупою.
Наступного дня цю позицію зайняли вже білоруси.
— Як зрозуміли, що то саме вони?
— За говором. Але вони не хотіли з нами сильно спілкуватися. Їздили білоруси на «Тиграх» (російський бронеавтомобіль), нарахував десь 17-18 одиниць, два «КамАЗи», машина-глушилка, декілька нових «УАЗів» без номерів. Якщо бачили, що хтось розмовляв по телефону, відбирали. Місцеві їх боялися, ховалися у двори. Вони відкрили склади і на мішки з борошном клеїли свої бірки. Роздавали людям як гуманітарну допомогу. І ми те борошно брали, знаємо, що не їхнє, наше. А в нас у підвалі 17 чоловік, і маленькі діти просять їсти. Ми ходимо складами, і вони за нами: «Чого не воюєте?» «На дурня впали, — кажу, — судимі». Звідки приїхали, не призналися. Я спочатку подумав, що один із них брудний, а то бурят виявився.
«Група «зачистки» в Кобилянці»
— 22 березня з Новоселівки до Улянівки вивозили поранених. Четверо місцевих. На половині дороги бабуся померла, скинули її, щоб вантажу менше тягнути. Я веліком поїхав першим. До росіян. Попросив, аби не стріляли, веземо поранених. Вони мене забрали до себе в штаб, у школу. Роздягнули догола. Перевіряли, чи є татуювання. Кажу: «Паспорт треба?» «Нафиг он мне, все равно не знаю, где какое село». Покликали старшого. Він сів у свого «Тигра» і в супроводі довезли людей до своїх.
Спілкувався з росіянином, звали Славою, поганяло «Кисель», його потім наші вбили на повороті на Улянівку. Казав, що вбивати нікого не хоче. Але в Кобилянці стоїть група зачистки. Якщо підуть назад, розстріляють.
— Які дні в Новоселівці були найжахливішими?
— Три авіаудари. Три ночі з 11 по 14 березня. 11-го вночі біля гуртожитку, де я жив, з літака скинули бомбу. На перехрестя. Вирва здоровенна! Я разом із собакою, вівчаркою Діком спав на кухні на підлозі. Як гухне. Дік «піймав» два уламки. Вибухова хвиля винесла стіни. Нас завалило. Мене оглушило. Устав, Дік пищить, нічого не розумію. Автомат завалило. Той, що я взяв на переправі. На вулицю вибіг в підштаниках і порваній футболці. Устиг забрати пошматований паспорт і телефон. Прибігли військові, дали якісь берці, куртку. Зранку в дядька взяв «Мерседес Спринтер», завантажили поранених і тих, хто хотів виїхати, повезли в Чернігів. Автомат мені видали інший. Жити перейшов до підвалу.
— Стріляли по орках?
— А як ви думаєте?
Обстріли були кожного дня і сильні. Якось стоїмо з Олегом на ганку зранку, каву п’ємо. На трасу до села виїжджає танк і давай пуляти. Цілився в рівчак, бо там «БМП» наше стояло. Але дуло російський танк нижче опустити не міг. Сім хат за п’ять хвилин розхреначив і поїхав. В Олега і кружка з рук випала, каже: «А що це було?» А я і сам не зрозумів.
— Ви кажете, що війною рознесло п’ять сімейних хат. А самі жили в гуртожитку. Це як?
— Постраждав будинок тітки з дядьком, сестри з чоловіком, бабусі, мами Світлани Олексіївни та моя кімната в гуртожитку.
Коли русня підібралася до будинків інших наших родичів, я попросив у військових гранатомет і пішов на полювання. Заховався в корчах і знищив БМП.
«Снайпери стріляли в ноги»
— Працювали снайпери. Їхав з Улянівки в Новоселівку на велику. Пострілів не чув, на автоматі був глушник. Чутно тільки свист і як летить щебінь. Зупинився, розумію, що він мене бачить, а я ні. Роздягнувся до пояса, покрутився. Показав, що немає зброї. Руками показав, що їду за їжею. Якщо вистрелив перед переднім колесом, їхати не можна. Якщо ззаду, дозволяє.
«Осколки над головою летять, а ми свіжину смажимо»
— За час військових дій закололи вісім свиней. Мої всі виїхали. А господарство залишили. Дзвонить сестра Таня. Каже: «Свиня вже два тижні не годована. Заколи, людям віддай». Пішли з Олегом, закололи. Танки гупають, осколки над головою летять, а ми сидимо, свіжину на вогнищі смажимо, — сміється. — Свиней, яких знайшли, зігнали в один сарай. Пофотографували хрюш, хазяї розпізнали, де чия і дозволили заколоти. М’ясо, сало роздали людям, військових підгодовували. Про курей і мова не йшла. Якісь бігали, якісь валялися, осколками побиті. Їх собаки поїли. Корів люди покидали. Коня розірвало, на горі корова на міні підірвалася. Яких могли, з хлопцями ходили, годували. У Полігеніхи, сусідки, навіть роди в корови прийняли. З Вовою Сидором.
Постійно літав їхній безпілотник з тепловізором і камерою. Як тільки бачать рухи — прильот. Особливо, де скупчення людей.
— Не страшно було?
— Навпаки. Адреналін. Я ж сюди коли приїхав, потрапив зразу в ж…пу. Обстріли сприймалися як звична справа.
«Місцеві розбирали речі в російських бліндажах»
— За Киселівкою, річкою Замглайкою, знайшли їхні журнали, карти чи 66-х, чи 67-х років. Поїхали через Клочків, за старими картами в них міст стоїть. А його немає.
Коли виходили, попідривали мости. У Березанці в Білоуса вкрали фуру, туди склали трупи і повезли з собою.
— Як зрозуміли, що вони відступають?
— Зранку танки завели, гул стояв, коли гусеницями по асфальту било. Перли через Седнів. Швидко, фух-фух.
Через п’ять днів вирішили проїхати, подивитися. Бліндажів покинули багато. На тому пагорбі є гаражі. Стояла білоруська «Волинка», «ЛуАЗ». Нова, без номерів, із заводу. Там же знайшли сумку командира, шкіряну. У ній були карти білоруською мовою, завдання. Погортали і військовим віддали. Мотоцикл «Ява» валявся. Видно, у людей украли, покаталися і кинули. Ножі, лавки, телевізори, мікрохвильовки, взуття, речі. Коли вже територію розмінували, місцеві ходили, розбирали свої речі. Проїхали далі, у бік Товстолісу. Там ліси. Зайшли і присіли. Кожен метр — бліндаж. Знайти їх дуже просто. Якщо сосни зрубані, там і вони. Ціле містечко. Думаю, десь біля п’яти тисяч їх там жило. А скільки їх було в Стасях, Терехівці. Стільки було пустих ящиків з-під боєприпасів, Новоселівку з них можна було б відбудувати, — жартує. — Гори по чотири метри. Тижнів два точно їздило СБУ. Сімох бурятів спіймали.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора
Текст був написаний у грудні 2022, опублікований в рамках спільного проєкту “Текстів” і “Весті” “Висота”
