Пам’яті Костянтина Ярових. 15 червня стало відомо, що він загинув на фронті

18.06.2024 | Війна

Костянтин Ярових

Костянтин ЯРОВИХ, 47 років, чернігівець. За освітою — менеджер виробничої сфери. У 25 років став начальником цеху на «Чексілі». Нині підприємець, директор фірми «Будівель», засновник проєкту «Інтер’єр-Фасад-Ландшафт». Займається утепленням та декорацією фасадів будинків, розробкою і облаштуванням ландшафту у дворах замовників.
Голова сімейства. Найстаршому сину Владиславу — 28 років. Він з червоним дипломом закінчив факультет кібернетики та прикладної математики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зараз готується захистити докторську дисертацію. Кирилу — 17, перейшов до 11 класу, Глібу — вісім, другокласник. Дружина Людмила — журналістка.
— 24 лютого я прокинувся від вибухів. Сходив в офіс. Почитав новини і стало зрозуміло — не до роботи. Головне — уціліти, — пригадує Костянтин Ярових. — Об’єдналися з сусідами. Прибирали, облаштували побут у підвалі, в якому ховалися від обстрілів. Найменшому сину я всі наші клопоти подавав в ігровій формі. Наприклад, пропонував самому відкрити консерву ножем, як це роблять солдати. Щоденна біганина у підвал з важким рюкзаком підірвала здоров’я. Загострилися болі у спині. І в подальшому, коли мої йшли в укриття, я лишався в квартирі (дотримувався правила «двох стін»). Оскільки я така людина, що не можу без діла сидіти, то прибирав в оселі, перебирав шафи. Мив у під’їзді свій сходовий майданчик, прольоти вище і нижче, протирав батареї, підвіконня, рами. Стукав у двері до стареньких, котрі живуть самі. Цікавився, чи живі, як здоров’я. Спочатку боялися відкривати. Згодом виявилося, що через різні обставини багато людей лишилися покинутими. Рідні в іншому місті чи в окупації, або немає змоги дістатися до Чернігова через відсутність пального, чи живуть за кордоном. Писали в усіх меседжерах: «Мої батьки не виходять на зв’язок. Підіть, подивіться, як вони там». Просив дати адресу, обіцяв зайти, усе дізнатися. Громадський транспорт уже не ходив. Я сідав на підлітковий велосипед сина, підіймав сидіння. Та кожні 15 хвилин доводилося зупинятися і злазити, бо сидіння опускалося. Сусід побачив, як я мучуся, і дав дорослий велосипед. Так я почав волонтерити. Коли бував у стареньких, приймав заявки на ліки, фотографував або записував відео і скидав родичам. У нас на районі час від часу була електрика, і я мав змогу заряджати телефон пенсіонерів.
Однією з перших моїх підопічних стала незряча бабуся, їй за сімдесят. У неї двері не замикалися. Їжу готувала і приносила сусідка. А я розкладав ліки за схемою, яку скинув через інтернет її син. Ходив у аптеки. Вставати потрібно було о 6.00, щоб о 7.00 зайняти чергу. Хоч аптеки відкривалися об 11.00. Я брав блокнот зі списком, кому що і скільки купити. Іноді вдавалося потрапити в аптеку аж у другій половині дня, такі були величезні черги, а необхідних ліків уже не було. Доводилося йти до іншої аптеки і знову вистоювати чергу.
Дружині з двома меншими синами у другій половині березня вдалося виїхати за кордон, до Швейцарії. І я б міг поїхати з ними, оскільки один з синів має проблеми зі здоров’ям. Не захотів, кому я там потрібен. Тоді головне було — вивезти жінок і дітей. Мені б совість не дозволила зайняти чиєсь місце в маленькому автобусі. І були старенькі, які залежали від мене. До того ж я розумів, що рано чи пізно все закінчиться і в мене є зобов’язання перед клієнтами. Старший син лишився в Україні, і ми могли одне одному в якийсь момент стати потрібними. Ще я доглядав за батьком. Мати давно померла.
Якось мене попросили зайти до лежачої жінки, їй 63роки. Мені доводилося міняти їй підгузки. Мити її.
— Ви її носили у ванну?
— Ні, вона десь близько 100 кілограмів, з моєю проблемною спиною не зміг би. Обтирав вологими серветками. Одного разу вона поскаржилася, що вже декілька днів не може випорожнитися. Знайомі порадили поставити клізму. У них були чотири дитячі тюбики-клізми. (Такі продають в аптеках. — Авт.). І я поставив жінці клізму.
— Я мамі лежачій ставила, мене нудило. Так це ж рідна людина. А як ви зважилися зробити чужій?
— Я за натурою дуже брезгливий. Але, як виявилося, у критичних ситуаціях у мене прокидається цілковите холоднокрів’я. І я не реагую на побічне, а зосереджуюся на справі. Я робив усе в рукавичках. Мені підгузки та упаковку рукавичок дала знайома, у неї син інвалід. Вона знала, що я волонтерю. Якось ми випадково зустрілися, вона якраз під’їхала і вивантажувала необхідне для догляду. І мене наділила. Інші засоби гігієни брав у волонтерських пунктах.
— Бабусі не соромилися? Ви ще молодий мужчина.
— Вони сприймали мене як соцпрацівника або медика, хоча намагався їм пояснити, хто я. Я ж і уколи їм робив. Навчився на собі, коли дружини вдома не було. Ліки купував і за свої, і за ті, що переказували родичі пенсіонерів. Потім дізнався від інших волонтерів, де дають безкоштовно медпрепарати, і брав необхідне за списком.
Ще доглядав за жінкою, їй за 60 років, вона на візку, але намагалася сама себе обслуговувати. Колишня вчителька.
Одного разу мене попросив товариш, щоб я відвідав його вітчима. Йому 75 років , у минулому військовий. Він згадав про сестру своєї колишньої дружини — 79-річну Діну Вікторівну. І я поїхав до неї в інший район міста. Перше, що вразило, — двері у квартирі не замкнені, лише причинені на ганчірку. Прочинив — тиша. У квартирі вікна повибивало вибуховою хвилею і гуляв вітер, але дуже тхнуло сечею. Дорогою до туалету — ганчірки у фекаліях. Стояв дубар, на дворі березень. Гукнув — ніхто не озивається. Квартира чотирикімнатна. В одній з кімнат знайшов жінку, вона лежала на брудній, вологій, холодній постелі під купою ковдр. У шапці, натягнутій на очі. Подумав — мертва. Аж бабуся розплющила очі, дивиться і не розуміє, хто я такий. Намагався пояснити — марно, доки не розповів про Юрія Миколайовича. Вона його згадала і вже з довірою поставилася до мене. Розказала, що йшла до вбиральні і впала, тому не може ходити. З рідних у неї — лише племінниця в Ізраїлі.
Я звернувся до волонтерів, які забивали вікна, адже скла тоді ніде було купити. Вони розібрали старі меблі на балконі, позабивали фанерою вікна. Позакривали всі кімнати, окрім однієї, щоб стало тепліше. Дякую тим хлопцям. Я помив бабцю. Брудну постіль забрав до себе додому, виправ у машинці. А у нас світло відключили. Кілька днів пакунки лежали на балконі.
Щодня приходив до неї. Я їй робив уколи, мазав мазями. Спину і ноги масажував. І почала моя бабуся оживати. Уже старалася на ноги встати. Сусіди принесли їй ходунці. Якось приїхав, а вона каже: «Я сама дійшла до туалету». Для мене то була велика радість, бо вона не вірила, що зможе встати. А сталося так, що і на вулицю я почав її виводити. Змушував робити присідання, аби швидше одужала.
Ось так у мене було шестеро підопічних: два дідусі і чотири бабусі. Моя місія закінчилася в кінці квітня. Родичі змогли приїхати, соцпрацівники. З Діною Вікторівною ми зідзвонюємося, як є час, я забігаю до неї.
Багато було і трагікомічних випадків. Один з них залишив відбиток і в пам’яті, і на обличчі на все життя. Я мав отримати пенсію за Діну Вікторівну. Де взяти довіреність, нотаріуси не працюють. Проконсультувався в поштовому відділенні. Написав довіреність, вона підписала, я зняв це на відео, як вона дає згоду. Взяв її паспорт, свій і поїхав на пошту. Там все показав. Сказали, гроші прийдуть 5 квітня. А це було 28 березня. 30 квітня на Красному мосту зупиняють мене на блокпості для перевірки документів. Я до портмоне, а паспорта немає (він пластиковий), лише банківські картки. У мене руки тремтять. Питають, звідки стільки карток. Кажу: «Я підприємець. А паспорт привезу, завдяки вам я згадав, де його залишив». Дивом мене не затримали. Я на велосипед і помчав. Біля педуніверситету не вписався в поворот і грохнувся разом з велосипедом. Розбив підборіддя, кров тече, іскри з очей, сколовся зуб, руки-ноги побиті. Паспорт на пошті віддали. Вернувся на блокпост, показую паспорт, мовляв, я ж вас не обдурив. У мене ніс у подряпинах, обличчя розбите, підборіддя заклеєне. Питають: «Чому побитий?» «До вас спішив», — відказую.
— Дружина і діти досі за кордоном?
— Так. Синам потрібно навчатися. Учити німецьку мову. Майже щовечора я зідзвонююся з родиною.
— Костянтине Вікторовичу, ви майже пів року без дружини, як обходитеся?
— Готувати я і раніше вмів: відбивні, плов. Інші страви навчився під час облоги. Одного разу сусіди роздобули качині грудки на весь під’їзд і мені наділили. Я їх повну мультиварку натушкував. Ніколи не думав, що вони такі смачні.
Іноді гуляю на Валу, там читаю книжки. Повз проходять жінки, і я на них задивляюся. Але ж я людина віруюча, ходжу до храму, дотримуюсь моралі і заповідей.
Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото автора