Олексія Шиша вранці нагородили «Золотим хрестом», а ввечері загинув

— Я вперше був у Катеринці на відспівуванні. І зрозумів відмінність української церкви від російської. Тут усе чітко, зрозуміло. З промовою, яка проникає в саме серце, — каже 61-річний Віктор ШИШ, батько. Прощався з сином, 32-річним Олексієм.

Олексій Шиш

 — В Олексія був позивний Мольфар. Чому?

— З першого дня повномасштабного вторгнення пішов захищати Чернігів. Був у Першій танковій бригаді. Стояли вони на оборонних позиціях у районі кладовища «Яцево». Командир послав їхню групу на завдання. Був визначений маршрут. Та Льошик сказав хлопцям: «Підемо іншою стежкою». У нього спрацювала чуйка. Як згодом виявилося, на попередньому маршруті на них чатувала засідка бурятів. Наші хлопці зайшли їм у тил і розбили. На жаль, тоді загинув друг сина, Діма Лисенко з Ладинки. У голову поцілив осколок. Після того були інші завдання. І на них чуття не підводило сина. Тому побратими і назвали його Мольфаром. За ті бої був нагороджений медалями «За оборону Чернігова» та «За мужність».

У вересні 2022 року їх зібрали, роту добровольців (зазвичай у роті десь сто людей. — Авт.), і відправили на кілька місяців до Бахмута. Там не раз Льошик рятував життя побратимів. Казав, куди не треба їхати та йти, де не слід звертати. Потім пройшли Соледар. З тієї роти в живих лишилося шестеро. Їх прикомандирували до 95-ї бригади. І відправили в Терни. Це на кордоні Харківської та Донецької областей. Там було пекло, бо якраз тоді орки почали масово застосовувати КАБи. На позиції син виходив з хлопцями на три-чотири дні. Відбивали атаки і шукали недобитих орків. Утрьох бігли окопом. А в норі заховався кацап. Прикрився тілами вбитих і кинув нашим хлопцям гранату під ноги. Льошика і тут чуття не підвело. Побачив, що котиться граната, штовхнув побратимів. Усі попадали і прикрилися трупами, їх там в окопі було навалом: і кацапів, і наших. Сину осколок пробив ногу. На щастя, кістка вціліла. Його хлопці теж були поранені. Орк з нори кричав: «Не вбивайте». Говорив, що він з Москви. Якби він не кинув гранату, може б, і взяли в полон. А так, не пощадили. Якби здався, був би живий, баран.

Прощання з Олексієм Шишем. Посередині мати

Хлопці теж були поранені. Молодшому в обидві ноги дуже попало, а старшому діду — в одну ногу. Наклав їм турнікети. Доки Льоша возився з молодшим, щоб відтягти в безпечне місце, дід послабив закрутку на турнікеті і зійшов кров’ю. Льоша три доби сидів в окопі з трупом діда і пораненим. Почалася атака. Він розумів: якщо почне стріляти, його зразу накриють, не вибереться. Тому три дні по рації нашим давав координати, куди стріляти, коригував вогонь з мінометів. Наші орків пошматували. Через кілька годин вони знову лізуть.

Коли виходив, спочатку живого вперед відтягував, потім повертався за тілом діда. Так дотягнув їх до своїх.

На похорон Льоші приїздили дружина й діти того діда. Дякували, що завдяки нашому сину змогли поховати. А то невідомо, скільки б той значився зниклим безвісти.

 Син у Німеччині пройшов навчання на медика. І його відправили на Сумщину в медроту. Посадили на «Хамер». Вони з Курщини і кордону Сумщини вивозили вбитих і поранених. Він вивчив усі шляхи. Знав, як безпечно лавірувати. Та того «Хамера» підбив дрон. І його послали на БМП. А водій доріг не знав. Тому Льошик не сів у середину, а був на броні і керував, куди повертати.

 Йому прямо в тіло попав дрон, дуже знівечило. Тому і в закритій труні. Це було 21 березня на Сумщині. Ми то його впізнали. Але, не доведи Господи, нікому такою свою дитину побачити.

Через відеозв’язок ми розмовляли в середу ввечері. З матір’ю в четвер говорив. А в п’ятницю не вийшов на зв’язок. У неділю перед обідом напарник Паша повернувся з Запоріжжя з похорону брата і подзвонив мені з телефона сина. Повідомив, що Льошик загинув.

 У п’ятницю зранку йому вручили «Золотий хрест» за бої в Тернах, а загинув увечері.

Олексій ще не був жонатий. Закінчив Чернігівський залізничний ліцей на електрика.

Був у закритій труні.  Поховали його в селі Топчіївка Олишівської громади.

Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки