Олексій Ануля десять місяців провів у російському полоні. Їв живу мишу, хвіст жував довго, як жуйку

7.12.2023 | Війна

Обмін

31 грудня 2022 року 140 українських військових, серед яких був і 30-річний Олексій АНУЛЯ, кікбоксер з Чернігова, повернулись з російського полону.
— За два тижні до обміну я згадав американську новорічну пісню «Джингл белз». Наспівував її про себе. фсб мені постійно повторювало, що я єдиний у СІЗО, кого не будуть міняти. Показували списки, де прізвища були виділені різними кольорами, лише я один — темним.
Після чергових катувань повернувся в камеру. У мене вже було заготовлене скручене простирадло, на якому планував повіситися. Тільки закидаю на решітки нар, аж переді мною з’являється силует покійною бабусі. Вона померла незадовго до війни. Ходить, миє умивальник і каже: «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив». У мене двоє: донці — дев’ять, сину — п’ять. Наглядачі по відеонагляду побачили, що я нібито з кимось розмовляю, відкрили камеру і знову зі всієї сили побили мене.
У донському СІЗО, де нас тримали (місто донське  в тульській області, колонія №1),  сиділо 192 полонені українці. 28 грудня мені і ще декільком чоловікам сказали зібрати особисті речі. Було схоже на те, що переводять в інше місце. Я ледь ішов, ноги не відчував. Завели в кімнату, змусили роздягнутися догола і знову били. Один запригнув на мене, сказав: «Ти будєшь за бацьку воювать? Ну, за лукашенко?» Я мовчав.
Дали інший одяг. На трусах засохле гівно. Темно-сині штани з червоними лампасами, схожі на ті, як носила колись міліція, були прострілені на колінах. На них висіли сухожилля, були сліди блювотиння і крові. Руки вперше зв’язали не ззаду, а спереду. Я вже міг підняти скотч, яким заліплювали очі,  і подивитися, де ми. На автозаку нас підвезли до літака. Посадили лише 10 чоловік. З них два хлопці були зі Славутича і один з Чернігова. Привезли знову до курська, у ту ж зону, де я вже був. Я вкотре попрощався з життям.
Мене впізнав тюремник, який бив вісім місяців тому. Скільки через нього полонених пройшло, а він мене згадав! Здивувався, що я ще живий. На добу нас зачинили в камері.
31 грудня о п’ятій ранку нас знову зібрали. Назвали дев’ять прізвищ з 10. Одного, за крок від обміну, повернули назад до тули. А нас повезли двома автобусами. Казали, на розстріл. Не били, але фізично вимотали настільки, що я був готовий до того, що пристрелять. Привезли до якогось басейну в курській області.
Обмін проходив з боку Сумської області на території росії. Нас довезли до певної точки. Російський спецназ вибіг з автобуса. Двері відчинені. Чую, хтось знову заходить до салону і каже українською: «Хлопці, хіба повинні так герої сидіти?». Я ще п’ять хвилин  був у ступорі. Дев’ять місяців не чув української. Той чоловік допоміг нам піднятися і перейти у вже наш автобус. Уявляєте, як він ризикував, ідучи за нами в росію. Дав кожному по пачці цигарок. Я не курю і раніше ніколи не курив. Але в день обміну затягнувся цигаркою вперше. У нашому таборі для полонених ми були о 00.30 1 січня.
Чув, що тоді нас поміняли на 30 чеченців.
Першій подзвонив дружині Наталії в Чернігів. Вивчив її номер 23 лютого. Усі номери знав, а її ні:). А до того, десь об 23.30 їй подзвонили з СБУ і також повідомили, що я їду додому. Вона не повірила. Адже до того їй уже разів сім дзвонили, з квітня, з різних служб, і так само казали, що от-от я буду вдома. Хоч і не можна було, але я домовився, і Наталя з мамою приїхали до мене в табір наступного дня.
— Розповідали їм, що з вами було?
— Тоді ні.

9 березня 2022

Вторгнення застало Олексія з родиною в Чернігові. З батьком, 57-річним Юрієм Анулею, зустрілись 25 лютого у військкоматі. Сказав, теж буде воювати. Батько і син потрапили в різні бригади. Але обох відправили під Лукашівку, за 19 кілометрів від Чернігова.
— 9 березня вранці ми повернулися з Юрою Вороною  після нічного чергування. Вирішили відпочити в пустій хаті на околиці Лукашівки. Аж раптом гул танків. Повертаю голову — бачу наче білий лазер. І один за одним чую два вибухи. Рашисти заходили в село і гатили з танка по хатах.
У тому бою наших воїнів було 140 проти п’яти тисяч рашистів, 35 танків і по дві броньовані машини прикриття на кожен  танк. 250 орків загинуло, 31 одиниця техніки підбита. Нічим було по них гатити, нам підвезли лише один НЛАВ (шведсько-британський протитанковий комплекс).
Артем Шеремет з Жоведі на Сновщині, другий кулеметник нашого розвідвзводу, був з нами. Отримав осколкове поранення в шию. Намагався надати йому допомогу. Після наступного прильоту осколками йому знесло лицьову частину черепа. Мене контузило. Після четвертого вибуху я відключився. Уламки потрапили і в мене. Уже потім нарахували 49 на обличчі, вісім у щелепі, чотири в руці. Зуб вилетів, з голови капала кров. Підповз до Юри і не впізнав його. Тіло було настільки знівечене, обличчя жовте і обгоріле. Я не повірив, що то він. І, поки був у полоні, думав, що він живий.  Юра був з Великого Листвена на Городнянщині.
Тіла Артема та Юри через десять днів прикопали місцеві жителі. Знайти і забрати вдалося лише після деокупації села 3 квітня 2022.
А тоді я виповз з цього будинку, скинув із себе бронік і каску, щоб легше було,  і заховався в канаві, де пробув 12 годин. Закопувався у смітті, ховався в очереті. У цей час орки проходили повз і шукали мене. Як це, є броня в крові, а мене немає. Лежав на затворі автомата. Якщо орки  підійшли до мене, застрелився б.
Під кущем заховав автомат, воєннік, медаль атошника Артема Шеремета. Ще одну медаль він поклав мені в куртку. Я навіть не бачив, коли. Він передчував свою смерть, казав: «Це моя третя війна, і я звідси не повернусь». Дав мені свої нагороди, щоб я віддав сину. Власної родини він не встиг створити. Саме цю медаль потім знайшли орки і били мене через неї, змушували їсти шеврони. У роті сухо, шеврон не жується. Ледве проковтнув.
З Лукашівки я йшов 18 кілометрів до сусіднього села Слобода. Там живе мати мого кума, тому хотів попасти туди, щоб вона сховала мене. Першою  зустрів бабусю-білоруску, вона мені дала в один пакетик варених яєць, у другий —  цукерки. З таким набором я і вийшов від неї. Назустріч іде місцева жителька, років 35-40, каже: «Солдатик, солдатик, что там? Что там?» Показую їй, щоб тихіше розмовляла, на що вона знову запитує: «Ты что, наш? Ты не за нас?» Наскільки я зрозумів, вона потім розповіла росіянам, в який бік я побіг.
— Що зараз з нею?
— Не знаю, казали, що сидить. Але хочу сам з’їздити туди і переконатись.
Прохожу трохи далі вулицею. Аж раптом мені назустріч ідуть четверо бурятів з автоматами. Півтора метра зросту, але широкоплечі. Клацнули затвори автоматів. Дула дивляться на мене. Зрозумів, що не втечу. Обшукали  і забрали цінні речі — німецькі черевики, ремінь з написом «Пентагон», ніж, японський годинник «Касіо», який коштував близько тисячі євро. Була мета: пограбувати мене, а не брати в полон. Аж раптом до них підійшов командир. А вони перед тим робили зачистку в селі і відзвітували, що нікого немає. Я прикинувся дурником, що місцевий, ходив їжу брати. Може б, і прокотило, аби командир не сказав зняти з голови плащ. Знімаю, а голова розбита. Ще й у формі я, хоча вона брудна, розірвана.
Найбільшою проблемою в бурятів було розблокувати мій сенсорний телефон. Скільки показував їм пароль — корінь квадратний √, — вони не могли запам’ятати. Також телефон реагував і розблоковувався на відбиток мого великого пальця. Це побачили буряти і сказали, що відріжуть мені пальця, аби їм можна було самостійно розблоковувати екран. Не вірили, що через мертвий палець воно не буде спрацьовувати. Уже коли мені зв’язали позаду руки, то весь час приносили телефон до мого пальця, щоб я розблокував.

Допит у генерал-лейтенанта в Іванівці

— Буряти мене зв’язали і повезли в штаб, десь в Іванівці. Було схоже на ферму чи бараки, смерділо кількою, брудними шкарпетками, дизелем, цигарками. На допит до генерал-лейтенанта. Був одягнений у форму з погонами, у каракулевій синій шапці. Вуса кручені. Дивлюсь на нього, і мені так смішно чомусь. Думав, уже не носять такі шапки. Наче і лячно, бо взяли в полон, але й сміх ледь тримав.
Після того, як назвав себе і батьків, хвилин через 15 виходить до мене цей генерал з новеньким ноутбуком. Показує фото батька в молодості, у  формі. Зачитує всю його біографію. Де жив, де, в якій частині і ким працював, у яких санаторіях лікувався, куди їздив у відрядження. Більшість цього навіть рідні не знали. Бо в нього секретна частина була.
Звідти мене повезли на Ріпкинщину, ближче до білоруського кордону. Там у закинутій будівлі була катівня. Поряд стояв «КамАЗ», в якому впродовж тижня палили тіла вбитих орків і наших.
Якось російський військовий вів мене  з допиту і запитав, чи брав я участь у змаганнях з кікбоксингу. Бо йому знайоме моє прізвище. А мені аж моторошно стало, не знав, признаватися чи ні. Казав, що тоді він мені програв. Але мене запам’ятав. А я його ні,  і досі не згадав.
Він навіть попросив полковника наглядати за мною. Казав: «Хохол нам еще пригодиться». А мені: «Мне не все равно на твою жизнь». Водив мене до лікаря, підкладав під спину пінопласт, бо було дуже холодно, розслабляв скотч на руках. Приносив їжу не тільки мені, а й усім, хто був зі мною. Чоловік шість нас сиділо. Я тоді майже не їв, не було бажання.
Він обіцяв знайти мене в соцмережі «В контакте» і додатися в друзі, щоб я згадав його. Але з того часу, як ця російська мережа заборонена в Україні, я туди не заходжу і не буду заходити. Хоча дуже цікаво, хто він все-таки.
Найагресивніше в катівні поводив себе кавказець, який у полоні гвалтував чоловіків. Собою. Над одним чоловіком з Чернігова він поглумився, бо він буцімто на нього схожий. І взагалі таким чином задовольняти свої сексуальні потреби для багатьох з них вважається нормою. Зі мною в полоні також був 20-річний хлопець, якого на блокпості згвалтували по черзі шестеро рашистів, а поряд у машині на все це змушували дивитися його батьків.
Кавказець хотів згвалтувати і мене. Мені сказали повністю роздягнутися. Руки зв’язали за спиною, підвісили за руки до стелі. Пальцями ніг ледь торкався підлоги, — Олексій заводить руки за спину і піднімає вгору, показує.  Обличчя кривиться від болю. —  Не можу вище підняти, боляче і зараз. Так я провисів шість днів. Дивом врятувався, бо поряд почала працювати наша артилерія. Мене зняли і дозволили одягнутися.
Після чергових знущань якось до мене підбіг Сергій з іркутська і сказав, що він домовився, аби мене відвезли в росію. Мовляв, там буде тяжче, але більше шансів вижити. Сказав потерпіти п’ять днів. Я й не вірив, бо кожного дня в катівню привозили нових людей, було чути звуки знущань і пострілів.
Однак зранку Сергій мені дав термоштани й інший одяг, і на трьох «УАЗах» мене й інших вивезли в росію, у наметове містечко під курськом. Там я пробув 12 днів та зустрів ще одного чернігівського воїна з Лукашівки. Пізніше мені розповідали, що він збожеволів. Не витримав тортур. Мене також час від часу били.
Далі мене відвезли до курського СІЗО №1, де я провів 40 діб. На прийомці зустрів ще одного воїна з Лукашівки. Він і досі в полоні. Не здав мене, а я його. Я казав, що був водієм, і він щось брехав про себе, хоча обоє ми несли службу в розвідці.
30 березня в курському СІЗО мене допитувало фсб. Тоді ж мені показували в електронному вигляді на айфоні карту Чернігова. На ній були помічені всі військові об’єкти і об’єкти критичної інфраструктури міста. Навіть вказані місця видачі гуманітарної допомоги, бомбосховища. Де, в якій кількості і яка військова техніка стояла в місті. Не просто кружечки намальовані, а все грамотно позначено. Тобто, когось вже розкололи переді мною.
— У вас щось подібне запитували?
— Запитували про розташування ТЕЦ. Я показував на сміттєзвалище в мікрорайоні Масани:). Я можу пройти поліграф, бо знаю, що жодного об’єкта чи людини я не здав рашистам.
У курську збирали картотеку на кожного полоненого: ДНК, кров, нігті, волосся. Робили 3Д обличчя. Просвічували ультрафіолетом порохові гази під нігтями. Просили зайти в свої соціальні мережі. Передивлялися все, читали переписки. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили.
— Для чого збирати таку картотеку?
— Їм було важливо відслідкувати, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, проти московського патріархату, за Томас, хто був на мітингах за Порошенка та Зеленського, чи є родичі в росії. Камери відеонагляду все знімають і багато відео було в їхніх архівах.
Вносили ці дані в комп’ютер. Якщо знаходили когось з Майдану, убивали. Вважали, що ті люди повалили їх російський стрій. І те все було проплачене Америкою.
Думав, пекло я вже пройшов, а виявилось, воно мене ще чекало попереду. 5 травня мене й інших полонених відправили літаком до тули, а звідти — до донського СІЗО.

108 діб у карцері

— Летіли чотири години, —  продовжує Олексій. — Приїхали рано-вранці, а в камеру потрапили лише наступного дня ввечері. Прийомка жорстка. Били палицями, дубинками, електрошокерами. Нікого не пропускали. Уже тоді я не міг ступати на ногу, гнила.
Били щодня, без перестанку і причини. О 6.00 підйом. І починається — о 7.00 б’ють, о 8.00 на перевірці б’ють, о 10.00 перед прогулянкою б’ють. Ідеш по СІЗО — б’ють, перед прогулянковим двориком — б’ють, заходиш туди — б’ють ще сильніше. Виходиш — досмотр і б’ють з усіх боків палками. Ідеш далі — знову б’ють. І це ще навіть не обід.  Можуть бити 15 хвилин, а можуть і півтори години. Кров ішла з голови, рук, ніг, анального отвору. Ребра, пальці на руках зламані. Спеціально били по хворій нозі. На правій руці іржавим ножем перерізали сухожилля на великому пальці. Казали мені: «Ти етім пальцем стрелял по нашим воєнним, убівал наших».
Мене гамселили відразу сім чоловік. Ставили раком. Один б’є долонею по лицю, другий — по колінках палицею, третій — залізякою по пальцях. Мені «повезло», що я великого пальця вже  не відчував. А саме по ньому і лупили. Решта били по голові, спині, рукам, п’ятій точці. Били не тільки чоловіки, а й жінки. Так само сильно. Жодного співчуття не було. Ні до мене, ні до молодших хлопців, строковиків по 18-19 років. Їм видряпували літеру Z цвяхом на щоках, щоб відрізняти від контрактників.
Якось під час чергового допиту мені сказали стати на чотирьох, навкарачки. Двері не зачиняли, було чути, як десь поряд знущаються над іншими. Росіянин каже:
— Тєбя мама біла рємньом?
Відповідаю: «Ні, жодного разу. Завжди розмовляла зі мною». «А мєня біла». Бере кухонну дошку і гамселить по сідницях. Потім бере два великі довгі електрошокери. Приставляв до мого тіла, поки не розрядилися. Заболіло серце. Шокер застосовували майже при кожному катуванні.
Тіло трималося тому, що був спортсменом. Старався віджатися від підлоги хоча б п’ять разів. На більше не вистачало сил. Кожного дня розтягував сухожилля, щоб відійти після травм.
Важив 102 кілограми, у полоні схуд на 40. І зменшився у зрості на шість сантиметрів, став 186 см. Був повністю здоровим, перевірявся раз на пів року.  Кожного дня бігав по 15 кілометрів і підтягувався 35 разів. Був чемпіоном СНГ по кікбоксингу, майстром спорту. Працював охоронцем. Зараз же і кілометр пройти важко, немає жодного здорового органу. Під час реабілітації в Латвії зміг кілька разів підтягнутися, але це було вкрай важко.
— Серед полонених були жінки?
— За всі дев’ять місяців полону бачив лише одну жінку, 23-річну Вікторію, вчительку української мови. Її сильно зламали психологічно. І взагалі, як на мене, у тих місцях, де був я, більшість полонених — саме цивільні. Був зі мною чернігівець, живе у приватному будинку на Старій Подусівці. Вийшов у двір, бо гавкав пес. Аж чотири дргшники в дворі в нього сиділи. Схопили і в полон забрали.
Якось при мені фсбшники проговорилися, що зараз у полоні близько п’яти тисяч українців.
108 днів я провів у карцері. У датах і днях не губився. На стіні робив насічки біля умивальника у вигляді календаря.
Був у камерах особливого режиму. У кожній камері донського СІЗО нам дозволяли присісти лише для приймання їжі. На десять хвилин. У туалет дозволялося раз на день, по хвилині. 18 годин на  день ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці тримати розчепіреними і не ворушити ними. Наглядачі слідкували, щоб ніхто не закрив очі. Шия затекла, поворухнувся — миттю двері відкриваються, вони заходять, витягають у коридор і б’ють ногами в берцях чи дубинками. У камерах відеоспостереження, за нами постійно спостерігали. Били за будь-який рух.
Не відпочивали і вночі. Усіх — поранених, з опухлими ногами — піднімали і заставляли присідати по 500-1000 разів. Бувало, і декілька таких заходів. Я намагався рухатися під час прибирання в камері. Три рази на день по десять хвилин давали на прибирання. Умивальник, унітаз, який був жовтого кольору, я відмив до блиску. Нари і двері були чорними, стали сірими. Мою камеру наглядачі називали євролюкс. Хоча каналізація протікала, і сеча, і фекалії всі були в мене в карцері.
Вікно забите жерстянкою, денне світло не потрапляло. Горіла одна лампочка. Було дуже холодно. 9 травня в тих краях ще йшов сніг. Улітку майже весь час дощі. Комарі здоровенні.
У камері я чомусь згадував дитинство. Де мені чотири-п’ять років, і я граюся з машинками чи з татом. Постійно в голові звучала фраза з пісні Варум: «Ах, как хочеться вернуться в городок».
— У чому різниця між карцером і особливим режимом?
— На особливому режимі тримають терористів, підбирають відповідні умови.
Карцер — одиночна кімната. Підвальне вологе приміщення з цвіллю. Називають кімнатою покарання, щоб зламати людину морально. За законами росії, людина може перебувати там п’ять-сім діб. Я провів 108. Переді мною український офіцер сидів 136 діб.
А ще полонені в усьому СІЗО повинні були голосно кричати в камерах. Якщо наглядач стукнув палкою по твоїх дверях один раз, привітатися з «гражданіном начальником». Два — доповісти, скільки полонених у камері. Три — присісти 500 раз. Чотири — кричати «Піка-пікачу-у-у-у». Звук «у» тягнути доки, поки йому не набридне. П’ять ударів палкою по дверях — треба кричати: «Зеленський пид@р@с, Байден пид@р@с. Столтенберг пид@р@с, путін — наш президент». Шість — «Хто не скаче, той москаль, а хто скаче — пид@р@с». І при цьому плигати. Сім — «росия — щедрая душа». Був ще і восьмий, але не пам’ятаю. Ввели за два дні до мого від’їзду.
У мене й досі не вкладається в голові, як так знущатися над людьми можуть інші, такі ж самі «люди». В їхніх очах не було жодного співчуття чи жалю. А лише бажання опустити і замордувати. У тулу ці відморозки їхали спеціально, щоб знущатися над українцями. Вони гірші звірів. Бачили поранену чи знесилену людину і ще більше добивали її, били в поранене місце.
Одного слідчого вдалося мені завербувати:). Під час допиту він з’їв банан. Шкірку викинув. Я підібрав і проковтнув її, такий був голодний. Розказав, як мене тримають. Він був вражений. Слово за слово, і я попросив його передати додому звістку, де я перебуваю. Він це зробив. Це була вже друга звістка і допомогла моїм друзям повернути мене додому. Перший раз Сергій передав моїй дружині, що я в полоні. Коли повернувся додому, він з липового профілю в інтернеті написав про це моїй дружині.

Їжа

Декілька разів давали їсти з миски службового  собаки. На сніданок давали дві ложки крупи-січки. Воду, в якій відварювали  гречку чи рис. Навіть крупинки не траплялося. Шматок хліба. На обід — типа суп з капустою, на друге знову січка, розмішана з водою. У курську ще давали риб’ячі варені кишки з головами. Їв усе. Одного разу мені попався шматок вареної цибулі. Я довго жував його, розтягував. Такий смачний мені був.
Якось приніс з вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бочок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.
У карцері я полював за мишеням і жирною крисою. Щоб з’їсти. Наглядачі це зрозуміли й отруїли її. Тоді став ловити мишеня, майже чотири місяці пішло. Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били постійно по голові і було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка. Навіть було шкода крихти хліба, щоб мишеня прикормити.
Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відкривають двері. Аби мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст, як пропелер у всьому роті.  Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доклад зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Бо декілька днів до того не їв. Не давали їжі.
Вивели мене і почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. З рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будет». Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було не довгим. Я заповзаю по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На підсвідомості я розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові і печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку.

Медична допомога

— Як такої не було. Якщо ти скаржився, що болить рука чи нога, для вигляду відводили до лікаря. Він поверхнево оглядав. А потім по поверненню в камеру били ще сильніше. Саме по тих місцях, які боліли.
Були воші. Нас за це били, бо вважали неохайними. Насправді воші там живуть постійно в ковдрах і вивести їх звідти неможливо в тих умовах.
Була в СІЗО російська медсестра, років 45-50. Вона ненавиділа українців, як націю, постійно казала про це.
По четвергах нас водили в баню. Давали хвилину, щоб помитися. Але баня була для нас черговим місцем катувань. Росіяни напивалися цього дня, нас змушували ставати раком і водили електрошокером по мокрих тілах. Дерев’яними молотками-киянками, лупили по хребту. Мені так зламали три хребці. Також били гумовими палицями.

Батька спалили живцем

Батько, досвідчений військовий, не вірив, що буде війна. Жартував. Загинув у Лукашівці. Його побратими казали, що він вивів з оточення 40 чоловік. А сам повернувся за мною, встиг підірвати гранатометом декілька ворожих танків. Того дня його і ще чотирьох  українських військових  росіяни взяли в полон. Є свідки, які бачили, як їх катували та спалили живцем у місцевій церкві. Потім обгорілі рештки тіл викинули обіч дороги між сусідніми селами Анисів і Бакланова Муравійка.
Батька шукали більше року, ідентифікували за допомогою ДНК. Спочатку поховали в Ніжині. Бо після деокупації Лукашівки не було мостів до Чернігова, тому обгорілі тіла повезли туди.  Перепоховали наприкінці травня 2023 року на кладовищі «Яцево».

Реабілітація

— Реабілітацію проходив 10 місяців. Пів року — в Україні, лікувався у 16 лікарнях. Чотири місяці був за кордоном, місяць — в Ізраїлі та 99 днів — у Латвії. Повернувся звідти на початку листопада. 19 місяців не був удома.
Начебто і безкоштовні в нас усі послуги, те ж  МРТ чи КТ, наприклад. Але чекати два-три місяці черги. А треба зараз. Доводиться робити. І так в усьому. Лікарів теж треба віддячити. Днями порахував — витратив 28 тисяч євро (понад мільйон сто тисяч гривень) на це. З урахуванням проїзду. Більшу частину від цієї суми, тисяч 15 євро, мені назбирали чернігівці та Андрій Кужельний та Артем Ракітін, друзі по спорту. Одногрупниця оголосила збір в інтернеті. Решта — власні заощадження. І це ще не кінець. Попереду декілька операцій на щелепі, руці.
Рідний брат, на три роки молодший, зараз на фронті. Мати залишилася сама. У полоні тішило лише одне — я залишив після себе доньку і сина. Зараз багато хто каже, що дітей народжувати не на часі. А я хочу сказати — це продовження роду.
З нашого СІЗО йшли на обмін дев’ять чоловіків. І вже потім, випадково, я дізнався, що мене додали останнім. Щоб повернути мене додому, займався мій колега з минулої роботи. Теж охоронець. Піднімав усі можливі зв’язки в Україні і за кордоном, щоб мене витягти. І саме йому я завдячую тим, що вижив і знаходжуся на рідній землі.
18 листопада ми поріднилися, я хрестив його донечку.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото автора

Олексій Ануля

Юрій Ануля, батько

Пошук по сайту