ОЛЕКСАНДРА СТУПАК, ПРИКОРДОННИЦЯ: “КОЛИ ПРИТИСКАЄШСЯ ДО ЗЕМЛІ, ШАНСІВ ВИЖИТИ БІЛЬШЕ”
Головна » Війна » ОЛЕКСАНДРА СТУПАК, ПРИКОРДОННИЦЯ: “КОЛИ ПРИТИСКАЄШСЯ ДО ЗЕМЛІ, ШАНСІВ ВИЖИТИ БІЛЬШЕ”
20.06.2023 | Війна
Олександра Ступак — офіцерка Держприкордонслужби. Стати прикордонницею вона вирішила в липні 2014 року, коли на фронті загинув її двоюрідний дядько Ігор Момот, генерал-майор Державної прикордонної служби, Герой України (посмертно).
«За рік стала жорсткішою»
29-річна Олександра СТУПАК родом з Дніпра, служить і живе в Чернігові. На роботі познайомилася з чоловіком. Пропозицію Сергій зробив у медчастині. Майже кожного дня Олександра на кордоні області з росією та білоруссю.
— Раніше на кордоні було безпечно. Зараз це місце залите кров’ю, — наче про щось буденне каже Олександра. — Чоловік також прикордонник. Одружилися в 2015 році. Це наш третій переїзд по країні з 2014-го. Жили в Дніпрі, Черкасах. Сподіваюся, що в Чернігові залишимося назавжди. Це рідне місто Сергія.
Сімейний бюджет у нас спільний. З нього витрачаємо на комунальні, продукти, інші покупки. У нас свої кишенькові гроші на базові потреби. Чоловіка влаштовує, де він зараз, колектив, графік. Якщо буде бажання піти навчатися, підвищувати кваліфікацію, я підтримаю.
— Як розподілені ролі у вашій родині? Хто готує їсти?
— Я це не дуже люблю, чесно кажучи. На мені прибирання. Чоловік любить готувати стейки. Я кришу салати, овочі. Улюблена страва 4-річної доньки Кароліни — паста.
— Як починається робочий день прикордонниці?
— Зараз я майже весь час на позиціях. Моя робота напряму пов’язана з персоналом. Спілкуюся з підлеглими, проводжу тренінги. На жаль, у нашій справі присутня смерть, загибель наших військових. Є ті, котрі намагаються тримати все в собі, інші йдуть на контакт і не проти говорити. Коли наші на позиціях, вони без зв’язку і без інтернету взагалі. Часто запитують, що там робиться в світі. Чи є хороші новини?
Зараз у чоловіка є більше можливості займатися дитиною, він частіше знаходиться біля неї. Відводить і забирає з садочка Кароліну. Але він також часто заступає на бойове чергування.
Бабусі чоловіка, Тетяні Іванівні, уже за 70. Але вона в нас живчик. Коли доньці був рік, я вийшла на службу. Бабуся — на підхваті. Під час бойових дій навкруги Чернігова вони не виїжджали з міста, сиділи в підвалах.
— До повномасштабного вторгнення, звісно, було все по-іншому, — порівнює службу до і після великої війни. — Чоловік сказав, що за цей рік я стала жорсткішою. Менше йду на компроміси вдома.
У броніку схожа на ведмедика
— Скільки часу ходите в формі?
— Весь час майже. День ненормований. Бувають нічні виїзди. Форма в нас така сама, як і у військових ЗСУ, бо ми в складі сил оборони України. Виконуємо такі ж завдання. Але ми найближче до ворога. Збройні сили або з нами, або за нами.
На позиції виїжджаю з автоматом, каскою, у бронежилеті. Але мені зручніше ходити в плитоносці (той же бронежилет, але легший). Вона зручніша. При моєму зрості метр 58 у броніку схожа трохи на ведмежа.
Коли не на службі, ношу і спортивне, і сукні, і взуття на підборах. Усе залежить від настрою і події. Можливо, різні стилі і пов’язані з тим, що більшу частину дня у формі.
— Берців малого розміру вистачає?
— Видають з 35-го. Бувало таке, що отримати могла не одразу, не було підходящих. Через тиждень завозять мій, 36-й. Найходовіші серед жінок — 37-39. Зимові в мене фірми «Лова» (німецькі), літні — класні, від ЗСУ «Талани».
— Форма?
— Жіночої поки що в нас немає. І в хлопців, і в жінок однакова. Далі вже «підганяємо» її під себе. Для зручності, а не для краси. Форма повинна забезпечувати мобільність. Наприклад, швидко залізти в автомобіль і в цей час у тебе не повинно ніде нічого репнути, — сміється. — Як правило, два-три комплекти в гардеробі є. Багато фірм, які відшивають саме під анатомічну будову жінки. Але купувати таку форму доводиться за свої кошти.
— Головні убори є?
— Я люблю бейсболки. Кепки видають класні. Улітку — панами. Чоловік її вже отримав. Приміряла — личить. З розпущеним волоссям не завжди зручно. Роблю або хвостики, або косички. Це культура прикордонників: акуратна зачіска. Манікюр також люблю короткий, кольори спокійніших тонів.
Білизна
— І футболки в жінок-прикордонниць такі, як у чоловіків?
— Так. Є звичайні, є поло. Унісекси. У моєму гардеробі їх багато.
— З чоловіком не плутаєте, де чия?
— Буває. Чоловік візьме, каже, щось не можу натягнути. А то моя, поклади на місце. Удома люблю ходити в чоловіковій, бо вона широка, зручна.
— Чоловікам видають шкарпетки, спідню білизну, труси-боксери. Жінкам щось перепадає?
— Шкарпетки є. Іншого ми ще не отримували. Не секрет, що зараз військові можуть дозволити вдягнути себе самі. За власні гроші.
— В окопах сидіти доводиться?
— Бувало.
— Чоловікам простіше сходити в туалет.
— Якщо це окоп і на кордоні… Перед виїздом треба підготуватися до довготривалого перебування на позиції. Бо тебе може помітити ворог. Інколи доводиться і потерпіти. Умови не п’ятизіркового готелю. Ліс, мошки, комарі. У нас є класні панами з москітними сітками. Схожі на бджолярську маску. Перед виїздом мажемося кремами, прискаємося спреями.
«Бруд, кров, ніякої романтики»
— Буває, потрапляємо під обстріли, — продовжує Олександра. — Останнім часом кордон Чернігівщини обстрілюють кожен день по декілька разів. Доводиться шукати будь-яку заглибину і падати туди. Земля врятує. Очі самі шукають, куди приткнутися. Коли снаряд падає на землю, розривається, осколки розлітаються вгору. Коли ти притискаєшся до землі, шансів вижити більше. Може відкинути хвилею, оглушити.
— У місті про небезпеку повідомляють сирени, а як у вас?
— Нам не говорять: «Увага, зараз буде обстріл». Від вибуху на іншому боці є секунди до «приходу». Снаряд не обирає, куди прилетіти.
Комусь стає легше, якщо покричить. Хтось поп’є чаю з м’ятою. Комусь достатньо, щоб сісти разом покурити. А хтось просто не хоче про це говорити. Не завжди є така можливість, особливо після обстрілів. Війна — це некрасиво, бруд, кров, ніякої романтики.
— Жінок-прикордонниць стало більше після повномасштабного вторгнення?
— Ні.
— Буваєте вдома, іноді відпочиваєте?
— Удома буваю не кожного дня. Найкращий відпочинок, коли дитина біжить з криком: «Мама приїхала». У мене немає такої розкоші, аби прокинутися з дитиною, приготувати їй сніданок, відвести в дитячий садок, позайматися. Я, мабуть, єдина мама, яка в садочку кожні декілька місяців обновлює тривожний портфель. Зимові речі змінюю на весняні, літні. Докладаю серветки. Узимку навіть клала теплі одноразові грілки. Вони вакуумні, коли відкриваєш, пом’яв, поклав у взуття і шість годин гріє.
— Які плани після перемоги?
— Мій тато і брат зараз на запорізькому напрямку. Були на донецькому. Маленька-велика мрія — зібратися разом. Тато мені пообіцяв, коли все скінчиться, він приготує мені каву. Він завжди зранку варив каву мені і мамі.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото з архіву Олександри СТУПАК
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу
