Тетяна Мозоль дочекалася чоловіка Руслана

23 липня автобуси зі звільненими з полону прибули в Чернігів пізно. Рідні нервували, плакали, молилися. Вірили і чекали.

Близько 22.00 у натовпі почалися радісні крики. З кордону обміняні військові стали дзвонити рідним. За пів години на «швидких» привезли тяжких хворих.

Чекали 12 нацгвардійців, захоплених у полон на ЧАЕС. Був навіть попередній список. Аж раптом о 22.02 73-річній Вірі Медведєвій з Чернігова на телефон прийшло повідомлення: «Захисника звільнено з полону». Ще один, 13! Віра та 74-річний Микола Медведєв, батько,  чекали три з половиною роки на повернення сина, 48-річного Михайла.

Нацгвардійці передають між собою: «Наші їдуть у червоному автобусі». І ось рівно опівночі п’ять автобусів заїжджають з сиренами в Чернігів.

— Ось він уже поряд, він уже в автобусі. Десь тут поряд, мій хороший, — не стримує емоцій 39-річна Тетяна МОЗОЛЬ, чернігівка. Її чоловік, 43-річний Руслан Мозоль, нацгвардієць, якого захопили в полон на ЧАЕС у лютому 2022 року.

Першим у лікарню заїхав білий автобус, другий такий самий. За ним довгоочікуваний — червоний. Зупиняється. Родини нацгвардійців біжать до нього. Поліціянти намагаються втримати натовп.

— Пустіть мене, там мій коханий, — кричить Тетяна і біжить до автобуса. Двері відкриваються, і за мить вона обнімає чоловіка. За Танею підбігають їхні діти: п’ятирічний Артем і дев’ятирічна Ангеліна. Старша донька, 22-річна Анна, за кордоном, у Чехії. Про Руслана Мозоля «Весть» писала в №38 від 19 вересня 2024 року.

Через дві хвилини військових забирають у лікарню. Там їх оглянули лікарі, видали новий одяг та взуття, телефони. Помилися та поїли.

Артемчик та Ангеліна не зводять очей з татка. Їм було півтора і п’ять років, коли Руслан потрапив у полон. Артем знав тата лише по фото. Як тільки побачив, заліз йому на руки, Ангеліна притулилася поряд.

— Злазь з татка, — кричить Тетяна на малого. — Йому важко тебе тримати.

Але малий міцно обнімає батька за шию. Руслан блідою, худою рукою гладить по голові донечку.

Родина Мозолів тепер разом

— Підемо на рибалку? Будемо грати в футбол? — звертається малий до тата.

— Авжеж. Лише трохи підлікуюся, — шепче на вушко малому.

Руслана Мозоля готували на обмін кілька разів.

— Уперше 31 травня 2024 року. Його привезли на пункт збору в Росії, а потім розвернули назад, —  каже дружина.

— Удруге чув, що хотіли в рамках «1000 на 1000» у травні 2025 року, — додає Руслан. — Та щось знову зірвалося. Але я вірив і знав, що мене чекають вдома.

Мені дуже приємно, що про мене не забували. Найбільше я хочу подякувати своїй дружині. Я їй дуже вдячний, що вона з першого і до останнього дня полону боролася за мене. Не втрачала надії на визволення мене з того пекла, — на емоціях каже Руслан МОЗОЛЬ. І зізнається в коханні. — Таня зробила все для мене, чим і довела своє кохання. Вона в мене найкраща, найчарівніша дружина у світі. Я її дуже-дуже кохаю. Вона для мене не просто жінка, а найдорожча у світі людина. Мій друг, моя дитина. Я буду її до кінця життя носити за пазухою і зігрівати своїм теплом. Я дякую, Танюшо, за те, що ти подарувала мені таких чарівних дітей. Таких, як ти, у світі мало. Я тебе LOVE, моя Танюшко!

Чотирирічна Соломійка Соя теж дочекалася тата. Їй було сім місяців, коли 40-річний Олександр Соя потрапив у полон. На обмін дівчинка принесла іграшки, щоб подарувати татусеві.

Розійшлися рідні після другої години ночі. Військових повезли на реабілітацію.

— Я не могла надихатися коханим, наобніматися. Емоції переповнювали. Я наче в трансі була. Мову відняло, — радіє Тетяна. Розмовляємо вже за тиждень після обміну. —  Їхали ще п’ять годин у госпіталь. І всю цю дорогу ми розмовляли з ним телефоном. Наче і багато всього за три з половиною роки відбулося, і стільки всього треба розказати. На диво, Руслан згадав усі паролі від соціальних мереж, відновив акаунти та запам’ятав мій номер.

Питав здебільшого про рідних. Хто і де. Попросив скинути фото і відео. Про новини в Україні більш-менш орієнтувався, у камері підселяли військових, які нещодавно були захоплені в полон.

— Провідали вже?

— Звісно! Через два дні поїхали. За тиждень двічі вже родини нацгвардійців побули в госпіталі. Дозволили побути кілька годин. Наступного тижня я з Тетяною Соєю і дітками плануємо їхати знову. І пожити поряд з чоловіками кілька тижнів.

З Танею нас здружило спільне горе. Її чоловік Олександр — побратим Руслана. Разом з нею та іншими рідними нацгвардійців з ЧАЕС щомісяця кілька разів їздили в Київ в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими та інші структури, збиралися на мирні акції тощо. І щодня всюди писали прохання включити наших рідних у списки на обмін. Мріяли з Тетяною, що от-от обнімемо коханих. Але й не сподівалися, що це буде в один обмін, в один день. Бо чоловіки були в різних колоніях і різних куточках Росії.

Боялася, що діти будуть боятися тата. Усе ж таки не бачили його три з половиною роки. Та діти тепер тільки про батька і говорять. Для них він — авторитет. Питають, коли тато буде вдома.

— Сильно схуд?

— До полону важив 100-105 кілограмів. Зараз — 80. Але каже, що  останнім часом полонених стали відгодовувати, бо пів року тому важив 60 кілограмів. Можливо, так їх готують до обміну. Сидів у колонії Пакіно, Росія.

— Що просив привезти з дому?

— Казав, що нічого не потрібно. Мовляв, у госпіталі годують смачно. А наступного дня передзвонив і попросив, щоб сама спекла піцу. Спекла і відвезла.

А також попросив шоколадних цукерок. Купила «Ромашку» і «Джеки». Щоночі з Русланом ми на зв’язку. Скільки не говоримо, усе мало. Щось він скаже, щось я. Здебільшого я все ж розповідаю.

* * *

23 липня додому також повернулися нацгвардійці з ЧАЕС.

Чернігівці: 51-річний Віталій Бровко, 42-річний Євген Вовк, 42-річний Владислав Красник, 43-річний Руслан Мозоль, 32-річний Максим Сизов, 46-річний Сергій Токмин, 45-річний Аркадій Шеін.

Зі Славутича: 46-річний Іван Ковальчук, 44-річний Віталій Тимоня, 42-річний Сергій Чоботар, 40-річний Петро Донець з Семенівки на Менщині.

26 червня в обміні теж були чаесівці:

Сергій Полосьмак, Віталій Змошко, Артем Матвієнко та Дем’ян Золотарьов.

У російському полоні досі залишаються ще 48 нацгвардійців з ЧАЕС.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки

Цей матеріал був підготовлений за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Відповідальність за його зміст несе виключно ТОВ «Редакція газети «Весть» і вона
не обов’язково відображає точку зору Європейського Союзу