Надія Дуброва за двадцять днів поховала двох синів. Обидва служили у третій штурмовій бригаді (колишній полк «Азов»)
Надія Дуброва за двадцять днів поховала двох синів. Обидва служили у третій штурмовій бригаді (колишній полк «Азов»
26 березня у Катерининській церкві Чернігова відспівували 32-річного Івана Дуброву, водія відділення протитанкових ракетних комплексів третьої окремої штурмової бригади, старшого солдата з села Великий Листвен на Городнянщині. На блакитній подушечці лежали бойові нагороди — медалі та Золотий хрест. Разом з державним прапором до храму занесли і знамено бригади. Знак «Азову» був на кришці труни. Традиційно азовців ховають у домовинах, що надає підрозділ.
Іван загинув 21 березня у Бахмутському районі на Донеччині. Під руки родичі вели маму, 57-річну Надію Дуброву. Згорьована жінка ледь переставляла ноги. Дивлячись на неї, плакали навіть чоловіки. Адже 6 березня поховала старшого сина 36-річного Сергія Дуброву, молодшого сержанта, котрий також служив у третій штурмовій і загинув 28 лютого теж на Донеччині. Час від часу їй давали воду і заспокійливе. Люди перешіптувалися: «Бідна Надя, щодня ходитиме на роботу повз кладовище і бачитиме з дороги прапори». Втирала сльози вдова — 31-річна Ніколь Дуброва, 14-річна Вікторія донька від попередніх стосунків Івана. Не приховували сліз побратими та друзі.
— Коли прощалися з Сергієм, казав: «Ваня, ти ж маєш повне право не повертатися на фронт. Побережи себе». Рідні його просили. Відповів: «Я патріот своєї землі. На колінах стояти не буду» — пригадує 29-річний Ярослав КРАВЕЦЬ, близький друг, фельдшер військового госпіталю.
Іван вивчився на кухаря, проте пішов у будівельники. У 2014 році під час першої хвилі мобілізації з села покликали до військкомату спочатку шістнадцятьох, потім 24. І більшість з них виявилися не годні. Іван і Сергій підійшли. Не прийнято з сім’ї забирати обох синів, та брати не могли покинути один одного. Обидва відслужили в армії , непитущі, роботящі, розуміються на техніці — такі будь-якому командиру треба. Служили у 41-му батальйоні. Воювали на Луганщині. Сергій був розвідником, Іван стрільцем. Більше року пробули на передовій. Згодом повернулися до цивільного життя.
Іван, позивний Підпихня
На похорон брата Івану дали п’ять днів. 9 березня, коли від’їздив, рідні востаннє бачили його живим.
— З Іваном прожили майже 10 років. З двох років ростив мою доньку. Мріяли на старості жити у великому будинку, тримати багато котів і собак і щоб онуки до нас приїздили, а дід їх вчив, як що робиться, крутиться. Я б показувала, як готують вареники, пампухи, — зітхає Ніколь Дуброва. — Станемо беззубі, м’ясо блендером подрібнюватиме.
Брати були справжніми воїнами. Колись обговорювали, що не хочуть бути похованими на кладовищі. Говорили, коли їх не стане, їм буде по барабану на свою тілесну оболонку. Хотіли, аби врубили музику, смажили шашлики, їх тіла кремували, а попіл розвіяли, І вони опинилися у Вальгаллі. Там спочивають за божим вибором полеглі звитяжні воїни. Однак розуміли, є традиції і батькам треба кудись приходити.
Після повернення з АТО Ваня працював монтажником металоконструкцій. Жили у Чернігові. Потім поїхав на заробітки у Словаччину. Пробув майже два роки. Повернувся у лютому 2022 року. 19-го відмітили його день народження. І на кілька днів поїхав допомогти батькам. О п’ятій ранку 24 лютого подзвонив: «Це ніякі не навчання. Кацапва на нас напала. Лізуть зі сторони Городні. Прикордонники довго не протягнуть. Прибув до міста, пішов у військкомат. Зброї всім не вистачало. Боронив Чернігів зі сторони Старого Білоуса, також його підрозділ тримав оборону Масанів. Казав: «Ніка, не тільки ми їх бачимо, а й вони нас». Нікуди не поїхала, вважала, маю бути поблизу чоловіка. Ліками з сусідами ділилися, готували на вогнищі, без електрики сиділи. Я була відповідальна за свою доньку і сестру Івана, та навчалася в Чернігові і жила у нас. Іван прийшов додому раз, пішки через усе місто. Вдруге, вже коли москалі відступили. Багатьом чернігівцям він тоді запам’ятався машиною. З побратимами їздив на «жигулях»-трійці, замість лобового скла було пластикове вікно. Після деокупації області поїхав на фронт. З часом перевівся у третю десантно-штурмову бригаду.
Сергій певний час був інструктором і рвався до Івана. І врешті-решт добився переведення. Прийшов у підрозділ десь за місяць до своєї загибелі.
У Івана був позивний Підпихня, бо всіх підштовхував, спасав під час обстрілів. Чоловік пишався цим позивним. Говорив, ні в кого такого немає. У його побратимів були псевдо Сутенер (бо виводив групу на завдання), Булочка, Кнопочка, Царапинка. Де служить, чим займається, ніколи не розповідав. Якщо йшов на завдання, писав коротко: «Йду на роботу». Знала, був в Авдіївці. Коли виводили хлопців з коксохіма, ми розуміли, що там триндець. Коли поминали Сергія, говорили Івану: «Брат загинув. За законом, ти можеш не повертатися на передову. Навіть звільнитися зі служби. Подумай про батьків». А він відрубав: «Не маніпулюйте мною. Я люблю всіх вас безмежно . Через те, що люблю, не дозволю прийти до вас ворогу. Буду мстити і бити орків до самої нашої перемоги». Перед тим, як не стало Вані, написала йому смску, вона не дійшла. Просила: «Господи, збережи його. Досить горя на одну сім’ю». Та згодом його привезли…
Хочеться піти в ліс, щоб там викричати весь біль. Сльози душать, та я не можу дозволити собі стати слабкою. Бо я потрібна дитині, батькам Вані, аби підтримувати їх. А ще Іван би не схвалив постійних ридань.
Сергій, позивний Жаба
Дуброва-старший вивчився в училищі на секретаря-референта, та офісна робота його не приваблювала. Працював єгерем, трактористом. Коли служив розвідником у 41-му чернігівському батальйоні, мав позивний Жаба. Тому, що розвідники мають пересуватися блискавично і безшумно. Разом з побратимами провів не одну вдалу спецоперацію. Обурювався, що багато «язиків» взяв, а
тих протягом 80 годин викупляли. Або відпускали з автоматами і бронежилетами, як і взяли. «Мутки наверху», казав. Одного разу закінчились патрони, його оточили, ззаду удар прикладом по голові. Чечен з ножем кинувся, щоб перерізати горло. Та інший бойовик підняв автомат. Удар у праву скроню. Отямився в машині. До живота приставлений пістолет. Тяжко було в полоні, проте не зламався. Згодом його обміняли на тестя Бєса (Бєс — ватажок бойовиків Ігор Безлер). Сепари попередили: «Попадешся вдруге — уб’ємо». За вдалі операції був нагороджений двома медалями. Через кілька років після повернення із зони АТО одружився.
— З юності Серьожа любив цілком мирні заняття. Йому подобалося копирсатися в техніці. Щоб руки були в мастилі. Щось притягне, крутить, — схлипує 21-річна Марія ДУБРОВА, сестра. — За рік до повномасштабного вторгнення поїхав на заробітки до Естонії. Коли почалася велика війна, міг би там і лишатися. Проте приїхав до Києва і пішов обороняти столицю. Дружина Віта з п’ятирічним сином Єгором були в Чернігові. Племінник викапаний татко. Коли Сергію вдавалося на кілька днів потрапити додому, мама завжди смажила йому велику сковорідку яєчні. Це була його улюблена страва.
— Після того, як Сергій побував у полоні і його дивом не розстріляли, мати говорила, що більше не відпустить синів воювати.
— Хіба їх можна було втримати. Перед тим, як не стало Сергія, у всіх було погане передчуття. Тільки не розуміли, до чого воно. Десять років тому поховали бабусю. Тоді я була мала, проте добре запам’ятався запах покійника. І ось за чотири дні до смерті Сергія цей запах супроводжував всюди. Мамі снилося, наче горіла вся.
— Сергія відспівували в селі. Дозволили вдома відкрити труну, щоб упевнитися , що там саме він? Чи в морзі опізнавали?
— Побратими підтвердили, що то він. Дуже обгорів.
— Нещодавно у Чернігові говорили, що від одного із захисників в труну поклали лише берці і те, що в них лишилося, так обгорів. Це про Сергія?
— Ні. Спочатку син служив снайпером. Був нагороджений «Золотим хрестом». Потім інструктором, а коли перейшов в «Азов», став ракетником, — приєднується до розмови 59-річний Валентин ДУБРОВА, батько. — На машину, броньований Хаммер, ставили ПТУР (протитанкова керована ракета – авт.). І на відстані десяти кілометрів били орків. До кінця зміни залишалося дві години. І тут щось прилетіло, побратими побачили вибух. Хлопці поломані всі, а син відлетів від машини метрів на сто. Думали, Жабка живий і його хтось підібрав. Та знайшли обгорілого. Їх було четверо, всіх і знайшли. Ще нам показали фото. У нього на животі був шрам, по цьому шраму і залишках волосся опізнали.
— Після похорону Сергія ми всією сім’єю вмовляли Івана не їхати на війну. А він сказав: «Якщо всі лишатимуться вдома, то хто ж буде воювати. Війна значно ближче, ніж вам здається».
— Вони були не тільки кровно, а й духовно споріднені між собою. У Сергія такі ж медалі і Золотий хрест, як у Івана. Коли захоронили Сергія, Іван сказав:«Поховайте мене біля брата». Ми так і зробили. Мама не може ні їсти, ні спати, батько весь час плаче, я не можу оговтатися від біди. Не знаю, як з цим горем жити, — каже Марія.
Валентина ОСТЕРСЬКА
Фото авторки
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (609)
- Війна (213)
- Перехрестя (139)
- Політика (81)
- Здоров'я (72)
- Кримінал (62)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (28)
- Весілля (26)
- Будмайданчик (21)
- Земля (19)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Акція (7)
- Про складних (7)
- Розгрузись (5)
- Новини (2)
- Точка зору (1)