Нацгвардійці з ЧАЕС досі в полоні

Чекає на повернення сина з полону 43-річна Наталія КИРІЄНКО з Дніпровського.

— Уже три місяці, як їх вивезли. У душі все вигоріло…

22-річного Богдана Кирієнка взяли в полон 24 лютого, коли російські військові захопили Чорнобильську атомну електростанцію. Богдан — військовослужбовець Національної гвардії України, охороняв ЧАЕС. Сама частина — у Славутичі. 31 березня, коли окупанти покидали станцію, 169 нацгвардійців забрали із собою.

— Богдан служить три роки, у жовтні мав би контракт закінчуватися, — згаслим голосом розказує мати.  Богдан — старший з чотирьох дітей у сім’ї. Брату Жені 15 років, сестрам: Лілі — 14, а Павліні — 20. Наталія — адміністратор старостинського округу села Дніпровське.

Хлопець після дев’ятого класу пішов навчатися в Чернігівський коледж транспорту і технологій (що на ЧЕЗАРі). На останньому курсі одружився.

— У Ліди дід у Повидові жив, це поряд з Дніпровським. До клубу ходили, от і познайомилися. Вона навчалася в політеху. Коли Богдану виповнилося 18 років, розписалися.

Як Ліда завагітніла, ще неодружені були, Богдан сказав: «Дитину залишатимемо». Самі виховували. Онучці Жені 30 червня виповнилось чотири роки. І так вона все за папою… — не стримує сліз Наталія. — Питає: «Чого він так довго на роботі, хай уже приїжджає». «Я, — каже, — тата так чекаю… А його нема і нема». Місяць тому викликали нас всіх, родичів у Славутич на збори. Треба було заїхати на синову роботу, а Женєчка була з нами. Каже: «Бабушка, ти мого тата забереш?» А я сліз стримати не можу…  Ми з чоловіком на машині їздили. Вийшов до нас хлопець у формі. Він сів у машину на переднє сидіння, дорогу показати. А внучка так на нього зазирає. І всю дорогу розказувала, як вона скучила.

24-річна Ліда працює на Головпоштамті в Славутичі. Садочки не працюють, і внучка сидить у селі, у бабусі з дідусем.

— Коли Богдан закінчив навчання, уже йшла війна на Донбасі. Подав документи в Нацгвардію. Чекав місяців вісім. Нарешті зарахували до складу. Згодом підвищили до старшого солдата.

— Син поїхав на службу 15 лютого,  — розповідає Наталія Кирієнко. — Добиралися електричкою. І от вже через тиждень їх мали поміняти. А тоді телефонує: «Нас не поміняють, бо нема ким. Залишили ще на тиждень». Вони там техніку ремонтували. Телефонував батькові. Він у нас тракторист, а у БТРа мотор, як у трактора. Батько радив, як краще зробить, що там покрутить треба. Богдан фотографію висилав, як вони з хлопцями їдуть  на тому БТРі, коли відремонтували.

Два тижні мали закінчитися 26 лютого. Почалася війна. 24 лютого Богдан повідомив телефоном, що їх взяли в полон, наказали скласти зброю. Ворожі війська на станцію зайшли зі сторони білорусі, з того берега Дніпра. А з цього боку мости попідривали наші, залізничний і автомобільний.

Я сама йому не дзвонила. Звикла. Їм і на службі телефонами користуватися не можна було і син просив на роботу йому не телефонувати. Сам дзвонив. Я ж не знаю, може, і слухають. Я йому писала: у вайбер, телеграм, месенжер.

— Що писали?

— Ой… що тільки не напишеш, як душу пече. Усяке. Писала, що хліб печемо, фотографувала і показувала який.

— Питали, де він, як поводяться?

— Нічого такого. Я ж знала, де він знаходиться. І не знала, чи він сам пише, чи хтось над ним стоїть. «Як справи?» «Все хорошо». Навіть фото раз вислав, на початку березня. Бачите, який замучений, — мати показала фотографію. Симпатичний хлопець у формі сидить перед об’єктивом. Можливо, селфі. Погляд сумний.

— Він постійно писав, що все добре. Але ж я бачу його погляд. Тримали їх окремо, в якійсь двоповерховій будівлі. Він мені скидав фото. А потім видалив.

1 березня  в мого чоловіка був день народження. Богдан написав, привітав батька. І на 8 березня усім жінкам розіслав вітання. Не знаю, як воно було в них з телефонами.

«Якщо протягом двох-трьох днів нас не прийдуть визволити, ми поїдемо далеко і надовго», — одне з останніх повідомлень від сина.

20 березня змогли поміняти робітників зі станції. Через Мньов човном забрали тих, хто відбув вахту і повезли нових. Коли була заміна, старалися їм їжу передати. Хліба просив, сухарів. Сухофрукти, у мене ще був чорнослив, ізюм. Пластівці вівсяні. Цукерки передавала. Уже й не пам’ятаю що. І цигарки просив, хоч і не курив. Невістка через Славутич знайшла людей, хто туди їхав на зміну. Тоді ще можна було проїхати. До нас, у Дніпровське, зайшли 21-22 березня. А літаки над нами зразу літали, і ракети.

Уже коли повернулись ті жінки, що були на ЧАЕС, кухарочки, розказали, як там, що було. Харчувалися раз на день. У день, коли вивозили, рашисти на кухні попередили, що обід сьогодні буде пізніше. Так їх і не погодували. Хлопців з Нацгвардії завантажили в автозаки і повезли. І не знаємо, чи в росії він, чи в білорусі.

— Щось робите?

— Усе, що могли, робили. Писали гуртові звернення (дружини, батьки, сестри) із Славутича, Чернігова, області. На всі організації, на всі чисто гарячі лінії. На минулому тижні не витримав нервової напруги батько одного з полонених Дмитро Даниленко з Славутича. Інсульт. Військова частина взяла на себе поховання.

— Якісь виплати як за військовополоненого родина отримала?

— Я мати. А є дружина. Документи вона якісь подавала. І на допомогу на дитину теж. Але виплат їм ще ніяких не було.

Зателефонувала матері Богдана 30 червня, коли стався обмін полоненими.

— Є добрі новини? Богдана не повернули?

— Ні. Наших, зі станції, то не стосується. Так само, ніякої звістки…

Олена ГОБАНОВА