14 квітня на кладовищі «Яцево» відспівували 46-річного Євгена Бабенка, старшого навідника 58-ї бригади. Він загинув на Луганщині.
Вшанувати пам’ять прийшли найближчі люди і побратими.
Був дощ. Та як тільки два священники почали читати, накрапати перестало. Лише на вітрі шумно тріпотіли синьо-жовті прапори. Їх неподалік місця, де прощалися з Євгеном, нині 173. Ще з 2014 року ховають у тому секторі захисників.
70-річна Надія Бабенко, мати, схилилася над сином і шепотіла: «Як же так, ти ж трьох діточок полишив». Тихо ридала 41-річна Алла БАБЕНКО, вдова.
Євген Бабенко закінчив школу №32. Вивчився в ПТУ №6 на столяра. Більше десяти років працював на «Хімволокно». До війни трудився двірником у школі №3.
Виступив один з командирів. Згадав, що десь за тиждень до загибелі в Бабенка дуже боліла голова. Запропонував відвезти його в санчастину. Але Євген відмовився покинути позиції. Сказав: «Усе пройде».
Квіти, сльози, прощальні постріли. Провели з військовими почестями.
— Женя пішов добровольцем на третій день після початку війни. Сказав: «Хлопці воюють, а я що, у підвалі сидітиму». Я казала: «Може, в тероборону». Та він подався до військкомату. Сказав: «Я тільки подивлюся…» Невдовзі дзвонить: « Я вже в автобусі, їдемо з хлопцями в Красне», — пригадує Алла Бабенко. — Переживала, у нас же троє дітей — 19, 15 і дев’яти років.
— Якщо троє дітей, то могли б і не забрати.
— Хіба його можна було зупинити. Там, під Красним, їм дуже важко було. Командира тяжко поранили, але він зміг вивести бійців. Потім їх перекинули під Буди. Третього березня Женя був тяжко поранений, осколок чи куля поцілили в праве стегно, зачепили кишківник і вийшли навиліт. Місяць чоловіка рятували в Ніжині. Потім доліковували в Києві. Після відпустили на два місяці на реабілітацію. Йому ще треба було збирати документи, що поранення отримав саме під час бойових дій.
Потім відправили до Глухова Сумської області. У вересні — у Бахмут.
— Зізнався, що знаходиться в самому пеклі?
— Між нами не було таємниць. Усе мені розповідав. Повторював: «Ти ніколи не плач, мені потрібна сильна жінка». І я трималася. Просив: «Тільки мамі не кажи, щоб не переживала». Женя маму дуже любив.
— Як йому вдалося майже пів року протриматися в Бахмуті?
— Нашими молитвами. До церкви в мирному житті чоловік ходив нечасто. Та на війні усвідомив, що є Бог чи якась вища сила над нами. Жені завжди вдавалося дивом виходити живим із запеклих боїв. Після мені іноді казав: «Я думав, що вже все…»
У кінці січня його відпустили на два тижні додому. Ми старалися якомога більше побути разом, сім’єю. Женя часто зустрічав мене з роботи. Війна показала, наскільки ми дорожили одне одним. 20 років прожили разом. Важко здавалося б відродити яскравість почуттів. Та після початку війни не було розмови, у кінці якої він би не сказав: «Я тебе кохаю. Міцно обіймаю».
Після відпустки чоловіка відправили на межу Донецької і Запорізької областей. Там був на позиціях. Вмикала телефон на гучний зв’язок, щоб і діти почули голос, а він їх.
Якось сказав, що вони переїжджають: «Возять якимись селама. Не знаю, де ми знаходимося». Коли назвав населений пункт, я дивилася і розуміла, де ті гарячі точки. Але ні на мить не допускала думки, що з чоловіком може статися непоправне. А він наче передчував, говорив, ніби прощався. Казав: «Роби операцію, зможеш нормально ходити. Тобі це треба». У мене розрив меніска ноги. Я йому: «Може, улітку». «Улітку в тебе, може, і часу не буде. Можливо, я не повернуся». «Сплюнь, —говорю.— Що ти таке кажеш». А він: «Ти не знаєш, навіть не уявляєш, що тут відбувається».
Востаннє ми говорили третього квітня. «Я з тобою не прощаюся. Я тобі передзвоню», — сказав Женя, і слова дотримав. Наступного дня передзвонив, та я його не чула, лише якийсь шум, і все. А потім взагалі зв’язок обірвався. Що його не стало 8 квітня, я не знала. Тієї ночі наснився дивний сон: Євген купує багато хліба. Я йому кажу: «Навіщо стільки, ми ж його не з’їмо». А він: «Забери, забери, з’їсте».
Я на роботі, дзвінок з військкомату. Спитали, куди під’їхати. Перше, що подумала, можливо, старшому сину повістку вручатимуть. Дивлюся, ідуть, один із сумочкою-аптечкою. Усе зрозуміла. Ноги підкосилися, мене підхопили, напоїли заспокійливим. Я боялася повідомити мамі Жені, що його немає. Звернулася до двох його друзів. Виявилося, один в лікарні і не може. Інший працює у другу зміну. Сказав: «Не знаю, чи встигну зайти». Мені настільки було страшно. Здавалося, що це я винна в його смерті, що я його туди послала. Якби не Женин рідний брат Серьожа і його дружина Оля, не знаю, чи змогла б. Мамі дуже багато заспокійливого дали. Особливо перед похоронами.
— Алло, я чула, як хтось з рідні запитував хлопців, з якими Євген служив, як він загинув. І ті сказали, що йому поцілило в бік, прямо на позиціях.
— Ми з батьком ходили в морг, дірка була розміром з тенісний м’ячик. Осколок пройшов не навиліт. Він пошкодив печінку. Увесь одяг на спині був у крові.
— Чому відспівували не в храмі, а біля ями?
— Ми сподівалися, його привезуть раніше і зможемо попрощатися в четвер. Та так не сталося . Страсна п’ятниця, у храмі відспівувати не можна. Немає мого Жені. Знаю, а прийняти не можу. Душа страшенно болить…
Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора
На знімках: Євген Бабенко, Алла Бабенко, вдова (зліва) та Надія Бабенко, мати, біля труни героя
