«Мамко, я відчуваю, що звідси живий не прийду. Ти там якусь фотку знайди»

18.09.2023 | Війна

«Ти ж обіцяв приїхати. Я чекала, але не думала, що зустріну тебе так», — ридала над тілом єдиної дитини 18 вересня в Катерининській церкві Чернігова 67-річна Наталія КОТ, мати.
35-річний Денис Кот, чернігівець, розвідник, 12 вересня не прокинувся в селі Юрківка Запорізького району Запорізької області. У сповіщенні з військкомату написали: «Смерть пов’язана з виконанням обов’язків військової служби». А в лікарській довідці  — «Гостра коронарна смерть».
— Я то вию, то в прострації (сил немає). Неначе страшний сон, з якого не можна прокинутися. Із сином ми були найріднішими душами, — плаче Наталія Кот. Денис закінчив політех, інженер-механік. 25-річним уже став начальником двох дільниць на КСК. Навіть після того, як звільнився, дівчата приходили, просили, аби повернувся. Казали, такого чесного керівника в них ще не було. Згодом трудився на ЗАЗі. Перед початком вторгнення — на радіозаводі, у донецькій сільгосптехніці на зварювальному посту (підприємство переїхало в Чернігів). У нього була тяга до залізяччя. Коли почалися обстріли, трьох працівників з Донеччини і мого Дениса, як найвідповідальнішого, залишили охороняти майно і доповідати обстановку керівництву.
Ми живемо недалеко. Коло дому бахкає, а він біжить на завод. Там теж гриміло. Двічі дивом лишався живий. Одного разу вибуховою хвилею ворота вирвало, іншого 12-метрова плита обірвалася і провалилася в цех. Добре, що сидів у підвалі. Йому шкода було жителів вулиці Бобровицької, які ховалися в погребах. Сімох людей привів до нас додому.
У військкоматі був кілька разів, але не мобілізували. Лише в кінці грудня принесли повістку. Було страшно, але пішов. Десна, Волинь, Рівне, потім запорізький напрямок. Через шість місяців мали дати відпустку. Не пустили. Переживала: «Просися, нехай хоч на трішки дадуть». «Ну пустять мене на кілька днів, я лише розслабуху спіймаю. Уже звик по палатках, землянках та окопах, — відказав. — Не хвилюйся, на твій день народження (23 вересня) приїду», — пообіцяв. Чекала з дня на день. Усе крутилося навколо приготувань до зустрічі. Навіть картоплю не йшла копати.
11 вересня син був на полігоні, прислав відео, як на одному пальці крутить автомат, як стріляють на ходу.  Усміхнений, здоровий, красивий, і хлопці такі ж. У бронежилетах навіть сутулі видаються стрункими.
А 12-го вранці не прокинувся. Ще о третій годині ночі ходили курити, а о сьомій ранку кинулися будити — мертвий. Я хлопця, котрий спав поряд, питала: «Денис стогнав, хрипів?» «Нічого такого не було», — відповів.
— Наталіє Олександрівно, син вам зізнався, що за місяць до цього в нього була контузія?
— Ні. Про неї дізналася згодом, як і про багато чого іншого. Він же розказував: «Я гайки кручу, у мене все нормально». Не відразу зрозуміла, що в розвідці. Він був  і в П’ятихатках, і в Оріховому, і на проривах, і в зубах дракона (російська лінія перешкод). Спочатку попереду йде розвідка, потім сапери, за ними штурмовики, потім уже танки. І в рашиських окопах з трупами поряд сиділи.
Було, колись обмовився: «Мамко, у мене навіть шкарпетки трупом смердять, бо добу в рашиському окопі сиділи з розбитими, добитими і в черв’яках їхніми тілами».
На відео побачила, якийсь замучений, набряки під очима. Питаю: «Ти тільки прокинувся, чи що?» А він: «Якби ти в броніку пробігла 20 кілометрів, а потім на ходу заскакувала в машину, то ти б яка була?»
Коли до мене додому прийшли хлопці з військкомату, усе зрозуміла. Питаю: «Убили?» «Ні, помер. Він нічим не хворів?» «Ви ж його в армію забирали, дивилися», — відповіла.
Коли його привезли в морг, побігла подивитися. Ну, розпанаханий від пупка до горла. Ні синців, ніде нічого. О третій годині курити ходили, о сьомій не встав, яка може бути хвороба? Це наслідки пережитих навантажень.  Думаю, не одну контузію переніс. Удень дуркували на полігоні, і раптом…
Дівчина в Дениса була?
— Нічого серйозного. Казав: «Я тобі лише телефоную». Коли 19 серпня довбонули по нашому драмтеатру, того дня повернувся із завдання, був у такому стресі, ще й за мене переживав. Коли додзвонився, обмовився: «Мамко, я відчуваю, що звідси живий не прийду. Ти там якусь фотку знайди».
Я досі відчуваю його губи, як ми прощалися у військкоматі.  Перед тим, як іти на мобілізаційний пункт, ми весь день були вдома, один від одного не відходили. І вранці, тримаючись за руки, ішли у військкомат. Денис тоді ще сказав: « Мамко, ти розумієш, ти мене не в дитсадок, а на війну ведеш».
Кажуть, навіть Бахмут здається раєм у порівняні із запорізьким напрямком. Бо в Бахмуті хоч якісь будівлі, руїни залишилися, можна сховатися, а тут ти, як на сковорідці.

Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора

Денис Кот

Біля труни плаче мати Наталія Кот