Малиш приніс у зубах череп. «То мама…». Ольга вже бачила це уві сні
36-річна Ольга РЯБЧЕНКО з Чернігова намагалася розшукати матір, дізнатися, що з нею сталося. Але мати, 66-річна Парасковія Рябченко, приходить тільки у снах. Вона зникла в березні 2022 року в селі Друцьке, за 40 кілометрів від Чернігова.
А восени Малиш, собака Рябченків приніс додому людський череп. Експертиза, що тривала рік, підтвердила: це Петрівна.
Під обстріл потрапила на Валу
— Ви відразу батьку сказали, що череп мамин. Як здогадалися? — запитую Ольгу.
— Наснився сон, за два тижні до знахідки. Приснилось, що цей череп розрили в селі за хатою, де батько живе. Я дивлюся, що то таке. А чоловік поряд каже: «Жіночий череп». І ховають того ж дня в сусідському дворі. Я сестрі сон розказала. І тут собака реально припер той череп. Коли батько зателефонував, я сказала, що то мати.
— У тому місці останки шукали, за хатою?
— Там усе дуже позаростало. Треба розчищати, щоб добратися. Я казала, щоб, може, у дворі в сусідів-дачників глянули. Та… Я ж туди не їздила. Але поліція три години шукала. Казали, що скопаного нічого не було. Може, і немає там нічого. Але собака наш далеко не забігає. Десь зовсім поряд він череп знайшов. У таких корчах і тіло може лежати.
Ще один сон наснився вже перед похованням. Якась жінка каже: «Останки не шукайте. Де ви збираєтеся їх шукати?» Показує на луки, на ліс: «Де ти збираєшся їх шукати?» Прозвучало як попередження. Це як голку в копиці сіна шукати. Останки тіла звірі могли рознести.
А визначили, чий череп, за ДНК. Спершу сестра здала. Потім, у серпні, я. Підтвердили в різних лабораторіях.
Ольга — інвалід війни другої групи. Ходить помаленьку, з паличкою.
— Я чекала два дні після того, як сказали, що мати десь поділася, — зітхає Ольга. — А тоді думаю: треба якось пробратися в Друцьке. Раптом вона перелякана десь забилася, сидить. У зятя, чоловіка сестри, взяла велосипед. Він його звідкись дістав, щоб воду возити.
Щоб мати кудись заходила і забувала, як повернутися, ніколи не було. Вона вдома сиділа. Одна. Спочатку ми з нею постійно були на зв’язку. Потім телефон сів, а зарядити ніде було. Ходила сусідка дивитися, де мати, потім фельдшерка.
Думаю: ну що сидіти і плакати? Треба щось робити.
Пішохідний міст постійно обстрілювали. Але іншого шляху з Чернігова тоді не було — міст через Десну вже розбомбили (23 березня 2022 року. — Авт.). На блокпості мені сказали, що зараз виїзду з міста нема. Коли розвернулася, почався обстріл. Гатили по пішохідному мосту, по Валу. Я в цей час підіймалася дорогою вгору, на Вал. Навіть не зразу дійшло, що сталося. З велосипеда впала, не можу зрозуміти чого. Болю не відчула. А ноги відмовили. Мабуть, перебиті були нерви. Три уламки влучило, один попав у хребет.
— Хто вам допоміг?
— Тероборона. Я валялася на дорозі. Лежала обличчям донизу, одною рукою намагалася прикрити вуха — мені здавалося, що так я врятую свої барабанні перетинки. Дуже гучно гупало. А другу руку підняла догори. Тероборонівці мене побачили і забрали.
Першу операцію зробили зразу, як привезли до госпіталю. Перенесла як у тумані. Навіть не зрозуміла, що вона була. Стрес, шок. Запитую: «Операція була?» «Так». Тоді вийняли перший уламок. А інші два виймали вже в обласній лікарні, перевезли туди.
— А велосипед?
— Тероборонівці сказали, що потім заберуть.
Зразу нейрохірург лякав, що я не ходитиму. В обласній два з половиною місяця пролежала. Обидві ноги не працювали. Спочатку нижче пояса зовсім нічого не відчувала. А потім запрацювала ліва нога. Праву треную. Вона рухається, але сили нема. Чутливість наполовину є. У лікарні пробула два з половиною місяця. Ще два тижні зайвих через пролежні. Коли зробили все, що могли, по медицині, відправили додому.
Фізкультура і час вилікували, але не повністю. Довго ходила з двома палицями, з ходунками.
До війни працювала касиром у будівельному магазині.
— За матір якісь виплати будуть?
— Ні. По-перше, у висновку про смерть пишуть, що загинула при нез’ясованих обставинах. Про війну там нічого.
«Думав, тельбухи несе. Хотів у гній викинути»
Парасковія Петрівна до пенсії 40 років працювала вчителькою молодших класів у Ладинці. У Друцькому жила з чоловіком, 65-річним Володимиром РЯБЧЕНКОМ.
Рябченка застала в Чернігові. Приїздив у лікарню на обстеження.
— Поховали дружину 18 жовтня 2023 року, — Володимир сідає на лавку під під’їздом у районі Льотки. Тут живуть дочки Оля й Іра. І 13-річний онук Діма, син старшої, Іри.
— З січня 2022-го лежав у четвертій лікарні з каменями в сечівнику. Як почалося вторгнення, лікар виїхав, мене покинув. У квартирі в Чернігові я сидів півтора місяця, виїхати не міг, — згадує події 2022 року. — У березні дружина перестала відповідати на дзвінки. Зателефонував нашій фельдшерці. Вона пішла провідати Пашу, а двері зачинені. Замок врізний, незрозуміло, зсередини чи зовні. Знайомий скло висадив, відкрив двері запасними ключами. Нема. Куди пішла, невідомо.
Повернувся в Друцьке в квітні. Добирався в об’їзд, старою дорогою.
— Дружину більше не шукали?
— Усе кругом виходив. Дві нерозірвані міни знайшов, метрів за сто від дому. Далі йти побоявся. Думав, мо’, далі, до Золотинки могла піти. Окопи були за селом, і там шукав.
Засадив город. Викопав. Кінець серпня-початок вересня, сиджу біля хати, перебираю картоплю. Пса відпустив, щоб побігав. Він уже старий, років 12. Дивлюсь: що то він поніс у зубах у гараж? Здалося, кишки якісь в оболонці. Тельбухи. Я туди — аж череп. Уже хотів на гній винести. Та придивився і зрозумів, що він людський. Череп був цілий, непробитий.
Моя служба теж не з простих була. Служив у льотному училищі, в інших місцях. Мав справу з покійниками, з черепами. У Чернігові, хто помер із сослуживців, возив на похорон, забирав з моргу і подібне. Був помічником коменданта на аеродромі в Півцях. Командиром взводу.
— І не подумали зразу, що то жінка ваша?
— Ні. Я не очікував знайти її в такому вигляді. Сподівався, що ще жива, зайшла кудись. Навіть і в мислях не було, що знайдеться отак… Зателефонував меншій дочці в Чернігів. Каже: «То мати».
Я викликав поліцію. Приїхали з вівчаркою.
— Коли пес приніс череп, ви просили шукати ще? Привести вас на місце, де то взяв?
— Дундук із дундука! — стукає кулаком об лавку Володимир Дмитрович. — Він не тренований. Але ж близько десь знайшов той череп. Бо, як відбіг, хвилин через п’ять-десять несе.
Собака поліцейський такий самий оболтус. Ходив-ходив, потім спати захотів, ліг під лавку і дрімає. Його будять, щоб він побігав. Марно. На тому пошуки і закінчились.
Забрали в коробку череп, повезли в Київ на експертизу. Я сам потім двір, сад у пошуках перерив. Погреби обнишпорив. Навіть одежини ніякої не знайшов. Пальто на ній мало бути жовте старе. Палка закручена, фабрична. Далеко вона не зайшла, бо вже негодна зовсім була. Мо’, розтягли лисиці, вовки та собаки.
Через рік череп привезли, я забрав його з чернігівськог моргу. Результат: 99,09 відсотків, що її. Я прийшов, оформили документи. Череп забрав, одяг склав. У дитячій труні ховали.
Коли занесли до церкви, батюшка каже: «У мене похорони такі перший раз за все життя». Поховали в Друцькому, коло матері. Усе село прийшло. Дивилися, перешіптувалися.
Дружина вже не сниться. Раніше разів три було. Уві сні сварилися. А про що, не пам’ятаю. Характер у неї темпераментний був. А я служив, додому рідко приїжджав. У командировки їздив, у військові табори.
Але любив її. Хоч і сварилися. Прожили разом 40 років.
- Добре жили?
— Як усі. З господарства все раніше було: корова, свині, качки, кури, гуси. Зараз майже не тримаю. Собака отой нещасний, дві індокачки і два півні. Курка була, але лисиця вкрала.
Після звільнення я працював в охороні в психлікарні, що біля Халявина. А тоді — на льонозаводі у Ріпках. Закінчив на ТЕЦ. Добу відчергував, три вдома. Хазяйство переважно вона тягла. І косила сама, звичайною косою.
Перед війною Паша корову здала, вже 20 років їй було. А в жінки руки трусилися. За тиждень і війна почалася.
Останнім часом Паша забувала багато. Казала сусідам: «Я звідси піду».
Може, стомилася, лягла придрімнути і замерзла. Або не замерзла, під обстріл потрапила. Тоді вже й заміновано кругом було, може, наступила. Он у мене родич, Віктор Рябченко, біля Красилівського лісництва над трасою злетів у повітря на «Жигулях». На узбіччя звернув, і все…
Не вистачає її. Навіть плакати часом хочеться, — навертаються сльози на очі чоловіка. — Сволота та путінська! Такі от справи…
«Рву траву на городі і думаю: може, хоч кісточку її знайду
Вулиця Набережна йде краєм Друцького, під дворами зарості, хати пусті. З одного боку — двори, з іншого — луг, далі річка Десна.
— Тут на вулиці у війну були тільки Паша Петрівна і я, — вийшла з двору 70-річна Валентина ТУР, сусідка Рябченків через дві хати. — Я доглядала лежачого батька. Дожив до 97 років. Як тут у нас усе над головами летіло! — пригадує. — У Золотинці росіяни стояли, а сюди не дійшли. За чотири кілометри від нас — шестовицький міст, був зруйнований. Нижче по руслу росіяни зробили собі переправу. Одну наші розбили.
А з іншого боку, дорогою з Ладинки на Друцьке, їздили наші на машинах, що ракети пускають. За селом на горі стояли і звідти стріляли. А від річки росіяни по них гатили. І все летіло над нашими головами.
Суха трава на болотах, з боку Десни загорілася. Вітер повернув і все одним фронтом пішло на село. Палали трава, дерева, кущі, оті великі верби. Я думала: усе нам. Батька з хати не витягну, згорить. Але, слава Богу, пожежа дійшла до дороги і зупинилася.
— 17 березня знову пожежа, вдарив снаряд у будинок на нашій вулиці. Усі повиходили, а Паші Петрівни нема. Думаю: які нерви в людини міцні.
Раз на тиждень нам привозили хліб. Люди передавали сюди на вулицю дві хлібини, і я одну їй відносила. Достукаюсь — виходить перелякана, з паличкою. Було, відмовлялася, казала, що сама пече. Я дочці подзвонила, дивується: «Вона його зроду не пекла».
У вікно дивлюсь — їхні кури йдуть. У мене сіткою загороджено, думаю: ну чого вони сюди лізуть? Аж то вони голодні були. 14 числа я до неї не достукалася. Повернула людям хлібину, сказала, що її не знайшла. А на початку вересня дзвонить мій племінник: «Володя череп знайшов. Пашин». Я туди ходила, але роздивлятися побоялася.
Відтоді в голові: що ж з нею сталося. Рву траву на городі і думаю: може, хоч кісточку яку знайду.
Можливо, нікуди вона й не пішла. 17 березня я вийшла в центр села заряджати телефон і якраз почали тут стріляти. Заховалася і чую: десь на нашому краю кулемет строчить. Може, Паша попала під кулі? Така судьба страшна.
Олена ГОБАНОВА, фото авторки
Пошук по сайту
Категорії
- Місто (725)
- Війна (252)
- Перехрестя (178)
- Політика (91)
- Кримінал (86)
- Здоров'я (74)
- Заєдісь! (58)
- Довоєнне (45)
- Весілля (29)
- Проєкт «Допоможи випускнику потрапити на шкільний бал» (29)
- Будмайданчик (26)
- Земля (21)
- Про простих (16)
- Промка (15)
- Чорна скринька (13)
- Життя (10)
- Жіноча рада (9)
- Акція (8)
- Про складних (8)
- Кіно (8)
- Ковід (8)
- Розгрузись (7)
- Новини (2)
- Точка зору (1)