Максим  Кривопуск пішов на фронт у 18. Розвідник двічі був поранений, однак повертався служити. До 20-ліття не дожив півтора місяця

8 листопада в Катерининській церкві прощалися з чернігівцем 19-річним Максимом Кривопуском,  телефоністом-розвідником 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Прийшло багато молоді: колишні однокласники, одногрупники, друзі дитинства.  Ридали сестра 25-річна Ірина і наречена Лера. Близькі обнімали 49-річного Віктора КРИВОПУСКА, батька. Він з десяти років сам виховував сина. Так склалося. Мати Максима, Віта, трималася осторонь, прикладала хусточку до очей.  Утирали сльози бабусі, сусіди. Плакали мужики.

Живих квітів нанесли дуже багато. Аби вони не падали із закритої труни, їх брав і розкладав 45-річний Роман КІНИК, настоятель храму. Коли звертався до рідних воїна, голос тремтів. Видно було, що його душать сльози.

Коли почалося відспівування, крізь заупокійний молебень час від часу чулися схлипування присутніх. Усіх вражало, що такий молодий  і пішов добровольцем.

Після відспівування у проповіді Роман Кіник сказав: «Можна прожити сто років і бути паскудною людиною. Не залишити після себе доброї пам’яті. А можна прожити коротке життя, як  Максим. Здобути для себе мудрість і навчити інших любити аж до смерті. Віддати себе заради того, щоб ми мали майбутнє. З 2014 по 2022 роки в Україні загинуло близько п’яти тисяч воїнів. З 2022 року і по сьогодні лише на Чернігівщині близько п’яти тисяч».

—  Син, ще коли була облога Чернігова, ходив на блокпости, допомагав військовим, чим міг. Навіть був на «Яцево», де в той час точилися бої. Але про це я дізнався вже згодом. Хотів бити орків, але його не брали, бо був неповнолітній, — пригадує Віктор Кривопуск.  — Максим закінчив дев’ять класів школи №4. Пішов навчатися до ліцею залізничного транспорту. Вивчився на помічника машиніста. Навесні закінчив ліцей.

Вирішив іти добровольцем, служити за контрактом. Відмовляв його: «Синку, тобі ще рано. Наберися життєвого досвіду. Тоді підеш». Відповів: «Усі мої друзі там, і я піду захищати Україну». Восени вже служив. Його призначили телефоністом-розвідником. Перше поранення отримав під Кринками на Херсонщині. Осколками розтрощило ліву руку. Лікування, місяць реабілітації і повернувся на передову. Отримав статус учасника бойових дій і медаль «Учасник бойових дій».

Потім на островах на Херсонщині сталося друге осколкове поранення в області куприка, там, де не закриває бронежилет. І знову лікування. Знову просив: «Сину, бережи себе. Піди навчатися на сержанта або інструктора. Так ти зможеш більше врятувати життів наших хлопців». «Встигну ще. А зараз нам потрібно воювати. У нас усі молоді, вмотивовані хлопці. Ми — як одна сім’я. Ніхто нікого в біді не залишить», — відказав.

Зробив пропозицію своїй дівчині Лері. Збирався одружитися, коли прийде у відпустку.

Ми постійно були на зв’язку. Останнім часом Максим був на курахівському напрямку в Донецькій області. Востаннє говорили 31 жовтня о 7.00. Сказав: «Тут гаряче. Орки за чотириста метрів від нас. Почалися обстріли. Над нами  висить російський розвід дрон. Мабуть, нам хана».

Я просив: «Виходьте звідти». « Ми виконуємо наказ. І я не покину побратимів», — почув у відповідь. Це було в четвер. Потім зв’язок зник. Я відганяв погані думки. Налаштовував себе, що син живий. А телефон загубив, коли їх розбили. Або мобілка зламалася. Хлопці десь сховалися в укритті і там  немає зв’язку.  Та в понеділок принесли сповіщення, що Максим загинув 31 жовтня о 9.00. Тобто через дві години після нашої розмови. 16 грудня йому б було 20 років. Я, однак, не міг прийняти, що сина вже немає. Сподівався: раптом помилка. І лише коли з Дніпра тіло привезли в морг у Чернігів і пішов опізнавати, усвідомив. Мені наче серце вирвали.  Тіло було ціле, осколкові рани.

Хоча сина немає, та я постійно відчуваю його незриму присутність. Щоранку говорю до його фотографії. Ідемо пити каву, ходімо курити. Певен, його душа все бачить і чує.

Максима Кривопуска поховали на Алеї Героїв на кладовищі «Яцево». З 2014 року там уже покоїться 431 захисник.  В Ялівщині — 118. А ще є поодинокі поховання на інших цвинтарях Чернігова.

Валентина ОСТЕРСЬКА.

Фото авторки