Головна » Війна » Ліву руку замінив біонічний протез
9.10.2024 | Війна
Віктор Суботський, прикордонник
33-річний Віктор СУБОТСЬКИЙ правою рукою колише тримісячну донечку Єву. На лівій руці — біонічний протез, до якого звикає третій тиждень. Віктор — прикордонник. Руку відірвало рік тому.
Прощалися з життям
— Я служив на кордоні, на Семенівщині. 23 серпня 2023 року на сусідні позиції зайшла російська диверсійно-розвідувальна група. Застрелили нашого військового, коли той вийшов з бліндажа чистити зуби. Поїхали з товаришами забирати тіло. На годиннику було 22.30, — згадує Віктор. — Над головою кружляли дрони. Ми потрапили під обстріл зі 120-го міномету. Нарахували 18 приходів.
Нас було четверо. Уцілив один, отримав лише контузію. Другому посікло уламками стопу, третьому стопу відірвало.
Переді мною за два метри падає і розривається міна. Більшу частину уламків на себе взяло дерево поряд. Мене осліпило, у голові наче акваріум. Упав. Голоси, здавалося, десь далеко. Хоча хлопці були поруч.
Розплющую очі і відчуваю сильний біль у лівій руці. Дивлюсь, висить на шкірці. Притискаю до себе. І повзли ми всі ближче до дерев, у ліс. Щоб хоч трохи заховатися від дронів. Напівсидячи вигрібав з рани грязюку, що потрапила, доки повз. Щоб не було зараження.
Коли був у лікарні, батько розказав, що уламок пройшов по дотичній. Зрізав ліву руку і міг би розрізати мене навпіл. Але тулуб захистив бронежилет.
Відчуваю тепло на потилиці справа. Торкаюся — кров. Дірка. Просовую палець. Глибина десь з фалангу пальця. Відстібаю і знімаю каску. Печалюся, бо одна справа — поранена рука чи нога. Інша — голова, шансів вижити менше.
Джгут із собою був, але не перев’язував руку, аби не втратити свідомість. Міг повністю виключитися. Втратив багато крові. Поряд у цей час знову вибухало. Мене періодично вирубало, хотілося спати. З товаришами будили один одного, щоб не заснути.
Побратиму, який уцілів, вдалося викликати нам допомогу. Шукав і знайшов радіостанції, щоб зв’язатися.
— Чого не можна було подзвонити з мобільного телефона?
— Боялися повторного прильоту. Перше, над головою гули постійно дрони. Вони могли засікти світло від екрану. Друге, нас могли прослуховувати.
Час довго тягнувся. Між собою поранені почали прощатися. Кожен усно просив передати своїм рідним, здавалося тоді, останні слова.
Евакуювати їх вдалося години через дві. Приїхав «Рошель» (канадський евакуаційний бронеавтомобіль). Горіли фари і було тривожно, що знову прилетять дрони і почнеться обстріл.
— Підбігають до мене двоє. Один хапає під здорову руку, інший під поранену. Тілом знову пронизливий біль. Де той сон і подівся, — розповідає Віктор. — Закинули нас, трьох поранених, на залізну підлогу в машину. Везли по ямах до семенівської лікарні. Головою розбитою б’єшся. Рука теліпається, біль пекельний. Пам’ятаю, як просив, аби руку пришили. Бо у вересні планували весілля відгуляти, я збирався танцювати:). У семенівській лікарні роблять укол у спину, і я вирубаюся. Потім «швидкою» доставили до Корюківки, а звідти в Чернігів.
В обласній лікарні три дні був у комі. Ампутували руку. Відкривали череп, у голові залишився уламок. Вирішили його не діставати, аби не зашкодити. Розрізали живіт, щоб переконатися, що внутрішні органи цілі.
Рідні нічого не казали, що руки вже немає. А сам я цього не відчував. Мені постійно хотілося її почухати. Дізнався тижнів через два. Засмутився дуже. Я звик бути в центрі уваги, на першому місці, подобатися дівчатам, грати у футбол. Але частину мене таки забрали і важко було це сприймати.
Через місяць відправили на реабілітацію в київський госпіталь. Поряд була дружина Каріна. У жовтні повернувся додому і продовжив лікуватися. З’явилися фантомні болі. Ще два місяці був на уколах, до шести на день. Приймаю сильні заспокійливі й зараз.
Протез за півтора мільйона гривень
— Протез отримав у кінці вересня нинішнього року. Ампутантів багато. Але саме з виготовленням кисті важко. Мало в країні протезистів-професіоналів, які їх роблять. Технологія виготовлення набагато складніша, ніж з ногами.
У мене біонічний протез. На акумуляторі. Має частково чи повністю замінити руку.
— У скільки обійшовся? Робили за кордоном?
— Повністю за волонтерські кошти у Львові в центрі з протезування «Суперхьюманс» (анг. Superhumans). Коштує 35 тисяч доларів (майже півтора мільйона гривень! — Авт.). Розрахований на 500 циклів. Тобто 500 разів можна його заряджати.
— На скільки вистачає заряду?
— Десь на тиждень. 4 вересня їздив забирати протез. Додому повернувся після 20 вересня. Поки звикаю до нього. Не дуже зручно, пітніє шкіра під протезом. Кілограмів три сам протез важить. Учуся колихати донечку, возити дитячий візок.
Такий протез — це косметика. Більше для краси, щоб не лякати людей. Начебто рука в рукавиці. Третій рік вторгнення, а й досі лякаються людей без рук і ніг.
«Тепер між нами тисячі мін»
Віктор Суботський з 2008 року жив у Чернігові. Працював продавцем-консультантом у магазині одягу, у будівельному супермаркеті. Потім став рієлтором в агентстві нерухомості, з часом очолив його.
У 2016 році уклав контракт зі Збройними силами. Ніс службу в полку зв’язку. Їздив в АТО у складі Першої окремої танкової Сіверської бригади.
— Були на донецькому напрямку на нулі 7,5 місяців, — згадує Суботський. — Сім з половиною тисяч гривень тоді було грошове забезпечення (зарплата) і 1200 гривень бойових (зараз доплати 30-50-100 тисяч).
З 2021 року став прикордонником і повернувся до Семенівки.
— Немає вже там ні Миколаївки, ні Янжулівки, ні Тимоновичів, — каже про села Семенівської громади. — Усе повипалювали росіяни, одні труби від печей стирчать. До вторгнення віталися з росіянами. Ну як сказати, таке собі вітання було. Вони під’їжджали на «УАЗику» до кордону, бібікали нам. Махали руками. Тепер між нами тисячі мін.
Каріна та Віктор Суботські
Дружина через п’ять місяців
— Каріні 21 рік, із селища Холми Корюківського району. А я з міста Семенівка. Жила за 40 кілометрів від мене. Познайомилися на сайті знайомств ще до вторгнення. Шукав майбутню дружину. Планував створити родину. І знайшов.
Перше наше побачення було 24 лютого 2023 року. У Бречі. Своєї автівки немає. Попросив знайомого на машині забрати її. Узяв два букети з червоними трояндами і білими тюльпанами. Не знав тоді, які вона любить квіти. Це було кохання з першого погляду. За тиждень написав Каріні, щоб вона переїжджала до мене в Семенівку, до місця служби. Погодилася днів через 10.
Через три місяці, 25 травня, покликав заміж. Подарував 101 троянду. 19 липня пішли в драцс подавати заяву. Працівники дізналися, що я військовий, запропонували того ж дня й одружитися.
Реабілітація
— На комісії мені казали, що 100 тисяч гривень бойових мені не належить. Мовляв, отримав поранення не в зоні бойових дій. Ледь вдалося це довести, — обурений Віктор. — Після комісії МСЕК виплатили за поранення 800 тисяч гривень. Є пенсія 21 тисяча гривень, бо отримав інвалідність внаслідок війни, захищав батьківщину. Також після поранення відгукнулися друзі і завдяки небайдужим вдалося назбирати на протезування більше 10 тисяч доларів.
Злі язики кажуть, що багато мені виплатила держава і люди назбирали. Але ж ніхто з тих, хто таке балакає, не був на моєму місці. Не був на кордоні, під обстрілами.
Ніхто не знає, скільки грошей щомісячно в мене йде на таблетки і реабілітацію. Більше року був без протеза. Як раніше працювати і заробляти вже не зможу. Не потрібні мені ці гроші, поверніть мені мою руку.
Віктору важко пересуватися, накульгує.
— Нога ціла. Від того, що потрапило в праву частину голови, постраждав лівий бік. Права півкуля мозку відповідає за лівий бік, і навпаки, — пояснює. — Маю тепер парез (порушення правильного положення стоп) лівої ноги. Нога повинна відновитися. Питання тільки: коли? Проходжу реабілітацію, за рік стало краще. Після поранення зовсім не міг ходити. Батько по сходах носив мене на руках.
Суботські живуть у Чернігові на квартирі. Три місяці тому народилася донечка Єва.
— У Семенівку небезпечно повертатися. Громаду щоденно обстрілюють росіяни, — уточнює Віктор. — Планували маленьку давно, а вийшло завагітніти після моєї травми. Яке ж то щастя тримати манюню хоча б однією рукою. Після травми моїм психологом стала дружина. У мене була важка депресія. Каріна терпіла мої примхи, психи.
Після поранення не треба сидіти на місці, треба прийняти себе яким ти є. Уже зараз ми — країна з інвалідністю. Не треба нас жаліти, треба поважати нас.