«КОЖЕН ПО ДІРОЧЦІ, І ЗАЛІПИЛИ ВСЕ»

15.09.2023 | Війна

ВАЛЕНТИНА ТЕПЛУХА ВІДРЕМОНТУВАЛА ЛІЦЕЙ У КОЛИЧІВЦІ

Валентина ТЕПЛУХА, директорка количівського ліцею під Черніговом, за три місяці з допомогою волонтерів, батьків, вчителів, техперсоналу, охоронців, колишніх учнів відновила приміщення ліцею, розбите під час бойових дій у лютому-березні 2022 року.
Іванівська громада, до якої належить Количівка, на його ремонт майже не витрачалася з власного бюджету: ні на дослідження пошкоджень, ні на проєкт відбудови, ні на будматеріали.
«Ішла така щаслива і голосно читала «Отче наш»
Валентина Миколаївна з чоловіком і двома дітьми жила в селищі Березна, на той час Менського, а зараз Чернігівського району. Працювала за спеціальністю — вчителькою іноземної мови та літератури в середній школі. Збудували дім. Анатолій Григорович, чоловік, трудився на птахофабриці. У 1999 році йому запропонували підвищення — посаду голови колгоспу в селі Красному під Черніговом. Погодився. Уся родина перебралася на нове місце. Валентині Миколаївні знайшли роботу завучки в школі сусідньої Количівки. Через два роки вона стала директоркою. Продовжила викладати іноземну мову та літературу. Знову побудувалися, у Количівці.
Коли почалося вторгнення, син Максим з родиною приїхав із Чернігова до матері, сподіваючись, що в селі буде безпечніше. Але в сусідню Іванівку вже зайшли російські окупанти. Наші оборонялись у Количівці. Бої були запеклі. Горіли будинки, літали осколки. Теплухи перебралися до Чернігова.
— І тут я згадала, що зі школи додому перенесла 10 нових ноутбуків, які напередодні отримала і видала вчителям, іншу оргтехніку, — продовжує директорка. — Максим розумів, що не заспокоюся. Сіли в машину, доїхали до Болдиних гір (виїзд до автомобільного мосту). А там черга. Мовчки вийшла з машини і попростувала пішки в бік дому. 10 кілометрів із Чернігова до Количівки. Кругом бахкало. Ішла така щаслива і голосно читала «Отче наш». На першому блокпості хлопці сказали, що далі дуже небезпечно, але пропустили. Біля другого зупинилася машина «Червоного Хреста». Закинули мене в будку. Там сидів чоловік з інвалідністю, на кріслі колісному. Довезли. Іду Количівкою, по дорозі — згорілі автівки.
7 березня прийшов син. Поставив ультиматум: або всі перебираються в Березну, або він залишиться зі мною в Количівці, будемо разом сидіти під обстрілами. Переконав. У Березні вже трохи прийшла до тями і знову переживала за шкільну техніку.
— Винесли?
— Усе залишилося на місці! У моєму домі жили наші військові. Чи розвідники, чи снайпери. Бо положення будинку зручне, з другого поверху добре проглядається річка, луг.
А в шкільному підвалі ховалися 240 дорослих і 30 дітей. У приміщенні ліцею ще й дитячий садок. У підвал перенесли ліжечка для малечі, іграшки. Садочок теж постраждав, але менше, ніж школа.
Запитав: «А то що за руїни?»
1 квітня росіяни відступили, стало тихо. 8 квітня Валентина Теплуха повернулся в Количівку. Перший день облаштовувалася, прибирала сміття з хати. Сусідський дім згорів. На другий день набралась відваги, пішла дивитися школу. Побачила, що даху немає. Вікна-двері повилітали, у стінах дірки. В Іванівській громаді радили почекати з ремонтом.
— Наша школа була найбільш побита в громаді (з 16 сіл). Отут був приліт, бачили небо. Мабуть, «Градами» обстрілювали. Вікна вилетіли майже всі. 20 класів, у кожному по два вікна. А ще їдальня, спортзал, коридори. Більше сотні точно. Подзвонила Олені Швидкій, голові громади. Вона приїхала разом з чоловіком. Обнімалися, раділи. А далі що? «Поки війна — нічого», — відповіла. А тоді пішов дощ. І я вперше за війну заплакала. Залило бібліотеку, комп’ютерний клас стояв у воді.
Валентина Миколаївна вирішила, що треба ліцей рятувати, він Количівці ще знадобиться. Директорка — активна користувачка соцмереж. Освоїла і комп’ютер, і смартфон. Звернулася за допомогою на відбудову через фейсбук. Донька Оксана, яка живе в Києві, підтримала.
А доки інтернетом гуляло количівське звернення, директорка зібрала педколектив і батьків. Почали з розгрібання завалів. Але робота стала, бо де взяти грошей на шифер, цеглу, дерево, цвяхи?..
Проблема вирішилася несподівано. У Количівку приїхав Кирило Богдан, волонтер. Чернігівець, живе в Києві. Майстер тату. Він хотів відбудовувати приватні оселі, розбиті війною. Зайшов до вчительки Лариси Чміль. Її дім був частково зруйнований. Походив, подивився. Тоді запитує: «А це що за руїни?». «То наша школа, — відповіла Лариса Михайлівна. — Була серед кращих у районі. Тепер, мабуть, закриють».
Кирило Богдан пішов до директорки ліцею. Ось так і вийшло, що основна допомога добралась не через інтернет, а «своїми ногами»:). Щасливий випадок привів Кирила саме в це село.
«Хочемо, щоб діти вчилися у Количівці»
— Я розповіла Кирилу, що нам треба. Пообіцяв дати шифер, — розповідає Валентина Миколаївна. — Думаю, скільки там він зможе. Два листки? А він: «На всю школу». Це дві з половиною тисячі квадратних метрів!
—З якої він організації?
— Сам по собі. Молодий хлопець. У Києві займається татуюваннями. Через три дні привезли шифер! Колектив у мене — 40 вчителів, — підраховує Валентина Миколаївна. — Із них троє чоловіків. Вирішили самі якось крити дах. Зійшлися батьки. Кажуть, хочемо, щоб діти вчилися в своєму селі.
1 червня почали відбудову. Сільрада допомогла технікою, пригнали вишку. Волонтери везли нам балки, стропила. З ними була 24 на 7 на телефоні. Приїхали — вивантажили — поїхали. Анатолій Дуденко з сусіднього села Анисів, колишній голова Чернігівської районної ради, дав свого муляра. Цемент купував, привозив. Прийшов Сашко Ярош, колишній учень, його дитина вчиться в нашій школі. Саша працює в Києві. Сказав, що його директор допоможе. На вхідні двері треба було 56 тисяч гривень. Виділили половину. З іншим дверним блоком знову ж таки Кирило допоміг. Приводили чоловіків, братів, знайомих.
У школі 40 співробітників: 26 вчителів і 16 технічних працівників. Це охоронці, прибиральниці, працівниці їдальні, медична сестра. Техпрацівники об’єдналися, аби якнайшвидше відбудувати школу. Найтяжча робота була на даху. Там працювали Михайло Петренко, Анатолій Дорошенко, Сергій Хозяєв, Вячеслав Чміль, Сергій Миленький, сестра прибиральниці Людмила Доманська та її чоловік Сергій Погиба. Допомагала команда волонтерів Кирила Богдана. Ліс на дах давав підприємець Володимир Брайко.
— У селі живуть люди, які можуть робити все, — додав Михайло ПЕТРЕНКО, охоронець і за сумісництвом ремонтник количівського ліцею. — Наші техробки на деякий час перейшли на іншу роботу. Навчилися шпаклювати, клеїти шпалери, латати дірки в стінах. Усі об’єдналися, аби зберегти навчальний заклад. Якщо село без школи, у нього немає майбутнього. Хтось заліплює дірки в стінах, хтось криє дах. Той навчився шпаклювати. Кожен по дірочці, і заліпили все.
Татуювальник Кирило Богдан почав із шиферу, закінчив посудом. Він допоміг і з новими вікнами. Половину встановив він, половину взяла на себе держава. За шифером і вікнами потягнулися цвяхи, шпаклівка, фарба, кахлі на ганок. Навіть миючі засоби привозив нам. За нашими підрахунками, тільки Кирило разом зі своєю командою витратили на школу два з половиною мільйони гривень. Грунтовку, 300 літрів, дав Роман Мовчан, волонтер, колишній наш учень.
Була користь і від інтернету. На допомогу Валентині Теплусі і количівській школі прийшла Олена Парфьонова, співголова ГО «Батьки SOS». Та й чимало інших.
— Ще треба доробити спортивну залу. Вікна є, та відкоси не встигли, — каже Валентина Миколаївна. — Займатися там можна. Ганок трохи не дороблений і запасний вихід. «Українська призма» допомогла з меблями для укриття. Провели в підвальне приміщення світло, воду. Поставили біотуалети. Повністю його облаштували.
Коли вже все було готове, зробили вечір спогадів. Презентацію показали — як було і як вийшло. З паперу, на згадку, зробили обереги. Прийшли всі, десь 20 їх, і Анатолій Дуденко з лікарні відпросився. Подивилися відео, поплакали, пообнімалися, поспілкувалися.
— 27 вересня ліцей відновив очне навчання. Це найголовніший результат нашої спільної роботи, — підсумовує Валентина Миколаївна. — Назбирали 140 дітей. На сьогодні навчається 168, з них 29 — за кордоном. Працював підвіз шкільним автобусом із сусіднього Ягідного (того самого, де рашисти тримали людей у шкільному підвалі), Красного. Уроки були скорочені, по 30 хвилин.
22 роки я віддала цій школі. Рік ще допрацюю, сподіваюся, доведу до ладу приміщення і піду на пенсію. Втомилася. Є таке поняття, як педагогічне вигорання. Я викладаю тільки в старших класах. Але для себе вирішила, якщо піду, то на посаді вчителя не залишуся.
Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото з архіву Валентини Теплухи
На знімках: Валентина Теплуха, так відбудовували ліцей.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу