У підвалі Донця сиділи 32. З військових зняли два автомати, давали 30 годин, щоб повернув

Іван Донець показує осколки

64-річний Іван ДОНЕЦЬ два місяці сидів під обстрілами в підвалі свого приватного будинку по вулиці Пухова, що в Березовому Гаю в Чернігові. У минулому депутат Чернігівради, власник пивного дворику «Березовий гай». Прихистив вісім родин, 32 людей. Будинок і за сумісництвом кафе побиті снарядами. Двері на літню терасу відчинені. За водою і морозивом заїжджають діти на самокатах і велосипедах.
— Ось, у мене ще є помічник, — показує на хлопця, який пере у відрі сорочку. — Називає себе Міша-ополченець. Сусід мій. Мати Палагея Тихонівна померла, серце розірвалося. Лишилися декілька кіз і стара хата.
З першого дня, як вони зайшли, у мене у підвалі сиділо вісім родин, — веде вузенькою стежечкою за посічений будинок, до входу у підвал. Всюди валяється сміття: скло, ганчірки, розтрощені дитячі велосипеди. — Посходилися з усього району, у кого в домі не було підвалу. Діти майже надвір не виходили, молодь, мами-папи — до виходу тільки на перекури бігали. Добре, що не встигли вийти у той день, 9 березня. Як бабахнуло. Летіло з боку військової частини, що в районі Бобровиці. Оцей контейнер, — веде до купи металобрухту, — стояв на пагорбі, під парканом. Коли потрапив снаряд, його розірвало і відкинуло метрів на п’ять. Уламки порозліталися, посікли всю хату. Розтрощило 20 вікон, побило шестеро дверей. Осколками пробило металеві ворота, які ведуть у наш бункер. Пробило труби з теплом. Під входом стояли газові балони, як рвонуло. Я вибіг з вогнегасником, намагався загасити. А воно все горіло.
Люди сиділи трохи далі, — веде вглиб. — З лавок поробили спальні місця. Змайстрували грубку, трубу вивели у вікно. Тут і їсти готували, і грілися, — показує на пусті стільці навколо іржавої грубки. — Ось іще одну хованку зробили, — веде до сходів ще нижче. — Як не пройду по хаті, так і знаходжу нові осколки. Збираю. Дзвонив у поліцію і зареєструвався у додатку «Дія», про пошкодження майна. Чи починати щось робити, чи комісію чекати — ніхто нічого не каже.
— Підрахували збитки?
— Ні, — махає рукою. — Боюся і думати, у скільки обійдеться хоча б одне пластикове вікно (тисяч десять гривень. — Авт.).
Ось, жінка моя тут спить, — веде до кухні, показує на диван під стіною. — Я ось тут, — показує на диван навпроти. — А ось тут моя мама, 97 років.
Іван Михайлович піднімає металевий ролет, що веде до кімнати навпроти:
— Мамо, як тебе звати, ще не забула? — сміється.
— Поля, — тихо відповіла жінка, важко піднімаючись з ліжка.
— Вона у свої 97 ще грубку допомагала нам топити. А ось-о воно пролетіло, — показує побиті стіни. — Залітало через вікна, рикошетило від стін. У телевізор попало. На чорному екрані — цятка, яку ледь помітно, але він вже не фуричить. У кожній кімнаті стіни побиті.
Коли в мою хату прилетіло, коли гасив пожежу, двоє наших хлопців загинуло, — повертається до подій 9 березня. — Чи військові, чи тероборонівці, не знаю. І хтось із трупів познімав автомати. Хлопці, які стояли біля одного із наших танків, прийшли до мене. Кажуть, Іван, це твоя робота. Тільки ти міг їх забрати. Кажу, не треба вони мені. А тоді пізно ввечері зайшли, вивели мене в один із рівчаків, і сказали: «Не віддаси — розстріляємо будинок. Даємо тобі 30 годин». Пізніше з’ясувалося, що знайшли ті автомати. А хто їх поцупив, я так і не знаю.

Юлія СЕМЕНЕЦЬ
Фото автора