— Нормальне у мене життя. Але іноді я думаю, чому мене не вбило, — зітхає 49-річний Ігор ТРОФИМОВ, чернігівець, стрілець першої танкової бригади. — Значить, доля така — помучитися.
Він лежить у чернігівській лікарні №4, у хоспісі (це одне з відділень). Не може вставати, ходити. Навіть мобільний телефон взяти з тумбочки йому складно. Травмовані хребці у шийному відділі. Через це ноги скрутило, не тримають, руки теж слабкі. Пляшку води піднести до рота може, якщо її подадуть. А от самостійно поїсти не виходить. Годують медсестри.
Ігор цілодобово у памперсі. Тіло витирають вологими серветками або миють ганчірками. Його вага більше ста кілограмів. Викупати — проблема. Для відведення сечі медики поставили катетер, рідина стікає у спеціальний пакет.
І так уже більше півроку.
Тривалий прийом медпрепаратів дався взнаки. Трапляється блювота. Розлади шлунку часто. Коли йшла до нього, медсестри поцікавилися, що з продуктів несу. Переживали.
Ні телевізора, ні радіо у палаті нема. Єдиний зв’язок зі світом поза лікарнею — телефон. Раз чи два на тиждень провідують волонтери. Проте здебільшого він наодинці зі своїми невеселими думками. З рідних немає нікого поруч.
Колишня дружина і дочка з ним не спілкуються
— Батька я ніколи не знав. Бабуся, мати, вітчим, хрещений вже давно на тому світі, Два двоюрідні брати на фронті, — перераховує Трофимов. — Мама працювала провідницею, їздила на москву. Мене виховувала бабуся. Вона трудилася на чернігівській фабриці первинної обробки вовни, на сортуванні та мийці. Вчила мене бути самостійним.
Мати Ігоря зійшлася з вітчимом Костею. Народилися брат Стас і сестра Надя. Поїхали на роботу до Києва. Працювали двірниками. Брат власної сім’ї не створив. Сестра народила двох доньок: Анжеліку та Діану. Анжеліці 18, нині вона за кордоном, молодша Діана в інтернаті.
— А батько їх де?
— В Києві, сестра була з ним не розписана. Брат Стас помер, а через деякий час і Надя. Сказали, серце. Смерть до всіх приходить, від неї нікуди не подінешся, — каже Ігор.
—УВас була сім’я?
— Колись. Дочці 24 роки. Як розлучилися з дружиною у 2007 році, з тих пір не спілкуємося.
— Хотіли б, аби вони вас провідали?
— Не хочу, аби бачили мене в такому стані.
Друзів у місті в Трофимова немає. В компанії з дитинства їх було четверо. Один вже у землі, другий у Сумах, третій у Ризі.
— Ви лишилися в бабусиній квартирі?
— Так. У двокімнатній, тут, на Шерстянці. Їздив працювати на Київ. Я ж зварювальник. На ікру червону і чорну не падкий, а на хліб з маслом завжди зароблю.
—Добре оплачувана робота, житло є, гроші теж, невже Вам не сватали жінок?
— Мені ще спробуй догодити, перебірливий. З віком починаєш розуміти, яку людину хочеш бачити поруч.
— Але ж є хитрі жінки.Які можуть позаритися на квартиру, прикидатися милими.
— Отож, м’яко стелють, а там наждачка.
Три контузії
24 лютого 2022 року застало Ігоря вдома. Хворів на запалення легень. Як тільки полегшало, пішки з Шерстянки пішов у військкомат.
— Сім днів отак ходив, — пригадує. — Казали: начальства немає, приходьте завтра. У перший день було п’ятеро таких як я, на другий нікого, на третій чоловік десять. Ще дід приходив, йому нікуди було дітися, дім розбомбило, просився воювати. На сьомий день нас зібралося шістдесят. Молодих відправили вчитися стріляти з джавелінів. А кому більше сорока років — у піхоту. Стояв неподалік «Епіцентру», на околиці Чернігова.
— Пам’ятаєте перший бій?
— Ми корчами обійшли цвинтар «Яцево», десятеро розвідників і нас десятеро. Зайшли в посадку, де стояли два ворожі «Гради», два БТРи, дві саушки (самохідні артилерійські установки), і цистерна з пальним. Вони нас не очікували. Техніка згоріла, бензовоз розвідоси забрали. Ми взяли зброю, а трупи там лишили, десь три десятки. А у нас навіть жодного трьохсотого не було. Окупантів ми називали зомбі, бо вони зазомбовані зі своїх телеящиків. Наслухалися всякої херні.
В одну з ночей був мороз. Спиляли дерево, щоб перегородити дорогу, так на ньому бурульки соку замерзли. Тоді в голові крутилася лише одна думка: «Буду двохсотий або трьохсотий, тільки б зомбі не пройшли».
Після деокупації Чернігівської обласі піхотинця Трофимова відправили у прикордоння. Згодом опинився в Мар’їнці на Донеччині. Прикривали розвідку.
— Коли йдеш на нуль, важлива моральна підтримка. Виходили назад, кому плюсик слали?
— Нікому.
— Як витримали?
— З розуму не зійшов, і добре. Згодом перекинули нас у Запорізьку область, під Гуляйполе. Іноді там і води по декілька днів не бачили. Якщо дощ пішов — радість. Та, як би не було важко, необхідно триматися. Важливий відпочинок. Посиділи, поговорили і спати. Розмова має бути про що завгодно, тільки не про війну. Ми мультики переповідали один одному. Я рибалка-любитель. Найбільшу рибу, ляща на п’ять з половиною кілограмів, впіймав у Дніпрі, коли працював у Києві. Про це розказував.
І кіт, і пес були. Я тварин люблю. Вдома живуть кіт з собакою, за ними доглядає сусідка.
— Яка найстрашніша зброя ?
— Сонцепьок. Навіть цегла плавиться. Взагалі, вся страшна: і автомати, й пістолети, і касетні бомби, пушки, танки. Все це несе смерть.
Першу контузію Ігор пережив у Чернігові.
— За кілька метрів жахнуло, — розповідає він. — Вибухова хвиля відкинула на 3-4 метри. Вуха заклало, ні хріна не чуєш, ні хріна не бачиш, і мову відібрало. Десь через півгодини попускати стало.
Другу контузію отримав у Гуляйполі, поряд розірвалась міна 120-ка, третю в селі Марбуд Сумської області 25 листопада 2023 року. Вибухом відкинуло в окоп. Наступного дня нас звідти забрали, привезли на Чернігівщину. Тут і скрутило — знепритомнів, впав. Хлопці давай піднімати, а мене ноги не тримають. Відвезли в Ніжин до лікарні. А далі з Ніжина в Чернігів, з Чернігова у Київ, потім були Львів, Ужгород, Мукачево, і знову Чернігів.
«Потрібен помічник, щоб садити. А він сам…»
— Діагноз який поставили?
— Щось з хребтом: проблемні другий, третій, четвертий, п’ятий хребці. Після занять з реабілітологом перший раз мене посадили в Ужгороді через три місяці. Але там довго бути не можна, бо іншим теж потрібна реабілітація. І пролежні, і виразки на ногах, все пережив… Зараз бувають такі болі, що заснути не можу.
Чимало препаратів дають в лікарнях, деякі доводиться докуповувати. Побратими гроші збирали, ротний приїздив. Коли піднімуся, повернусь до своїх. Хочу, щоб війна нарешті закінчилася.
***
— Ігор стане на ноги? — запитала у Наталії НОРИНСЬКОЇ, завідувачки ревматологічного відділення з м’язово-скелетною реабілітацією четвертої лікарні.
— Чим більше часу проходить, тим вірогідність знижується. У нас було завдання хоча б у крісло посадити, щоб міг їхати. Але потрібен помічник, щоб садити. А він сам… Щоб навчитися пересідати, треба руками вагу тулуба перенести з ліжка на візок. Йому б більше підходило неврологічне відділення. Можливо, на наступний цикл туди і піде. У нас відбув три тижні. Місяць полежить в хоспісі.
— Що необхідно, аби швидше одужував?
— Тренування, виконання вказівок реабілітолога. Інструктор займається певний час, а не весь день з ним одним, бо потребуючих у нас двадцять. Тому сам повинен виконувати вправи. Ми для нього стараємося робити все, що можемо. Проте багато залежить від людини, наскільки вона вмотивована. Ну, і, звісно, моральна підтримка потрібна.
***
Йому щодня потрібні кошти на ліки (номер картки волонтерки Олени Лободи, яка збирає кошти для нього: 4149 4990 7549 4607), і чим довше він лежить, тим список стає довшим, а нестача коштів гострішою.