29 травня у Катерининському храмі Чернігова відспівали 37-річного Ігоря Скока з села Іванівка Чернігівського району. 7 травня на передовій під Васюківкою Бахмутського району Донецької області він врятував побратима і кинувся за іншим, саме тоді з ворожого дрона скинули вибуховий боєприпас.
Голосила матір Ігоря Скока «Устань, синок, а я ляжу. Ти ж обіцяв, обіцяв вернутися». Її прийшли підтримати рідні, односельці, Олена Швидка, голова Іванівської громади.
— Мені кажуть — син загинув, як герой, не тужи так, не угроблюй серце, Його не піднімеш. А я не можу заспокоїтися, — ридає 67-річна Ольга СКОК. — Сходила на могилку. Тиск підскочив, не збивається, пульс вище ста, серце калатає. А як не плакати, коли з чотирьох дітей він у мене був самий кращий. Останнім ділився і зі своїми, і з чужими. У нас під будинком великий гараж з бетонним перекриттям. Коли почалася війна, туди посходилися ховатися багато людей. Ігор їм картоплю варив, бігав по воду. Був повен погріб картоплі, а після деокупації син попросив у мене на посадку. Пояснив: всю поїли. Отакий щедряк. До нього шість разів з перевіркою приходили рашисти: роздягали догола, дивилися татуювання.
Тільки натякну, що потрібна допомога, вже летить. Ігорьок. Саме так його звали ми з дитинства. Після школи він поїхав заробляти на будівництво у москву. Коли повернувся, молодша сестра вже навчалася у Києві, в академії МВС. Сказав, що теж хоче вчитися. Вирішив йти на ветеринара. Вибрав Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини, Білоцерківський аграрний університет. Працював у Чернігові в приватній ветклініці. Проте дуже любив село. Тому ми порадилися родиною і йому хату залишили. Хазяйство розвів. Коня, нутрій. Дівчата були, але так і не одружився. Коли у серпні торік отримав першу повістку, плакала, вмовляла: «Не йди!». Про другу не признався. Коли вже пройшов комісію, у понеділок подзвонив: «Мамо, треба все купити».
Я фельдшер, працюю у пункті здоров’я в Красилівці. Зібрала гроші, поїхала в Козелець, знайшла йому шолом, бронежилет хороший із захистом для шиї, берці, павербанк, шкарпетки, труси, футболки, штани такі й утеплені. Продуктів набрала. Згодом ще на заправці якусь рідину брала для чистки автомата, посилки відсилала. Де служить, не розповідав. Казав: «У мене командири хороші, частина і бригада хороші. Як закінчиться війна, залишуся в армії служить». Заспокоював — не переживай, я не старий дід, добре бігаю, стрибаю, плаваю. Я вбережуся і повернуся. Так склалося, що прибув у відрядження 28 квітня і заїхав додому. Прийшов до мене на роботу, сходив у ЦНАП, сільраду, контору — наче прощався. Тоді й обмовився: «Я у пеклі, може, ще й не вернуся». 15 травня принесли сповіщення: зник безвісти. 16-го ми почали пошуки і здали ДНК. Коли привезли в Чернігів, ходила упізнавати. Голова була вся згарена. Ні очей, ні вух, тільки череп і зуби. По одному зубу впізнала: половина була відколота. По руках: на одному пальці татуювання — буква І. На стегні ще з того часу, як колись упав з мотоцикла, лишився слід від опіку.
