Сапер Ігор Леоненко загинув на Курщині. Рідні шукали його вісім місяців. Миколу Масановця Сирський нагородив «Золотим хрестом», а в частині оголосили СЗЧ

22 квітня в Катерининській церкві Чернігова попрощалися з Ігорем Леоненком та Миколою Масановцем.

22 квітня в Катерининській церкві відспівали двох захисників: 47-річного Ігоря Леоненка з Чернігова  та 42-річного Миколу Масановця з Редьківки під Черніговом.

Коли труну з Ігорем везли в Чернігів через Ніжин, у селі Безуглівка місцеві стали живим коридором. Бо  прожив у цьому селі майже 20 років, працював в агрофірмі «Злагода». І в церкву багато людей з Безуглівки приїхало, аби підтримати Наталію Терновську, цивільну дружину. Її син Ярослав уже понад рік вважається безвісти зниклим після бою в Луганській області. Другий син Олександр теж воював, був тяжко поранений на Донеччині.

Прийшли попрощатися і перша дружина Алла та син Богдан. Був батько Ігоря, котрий майже 30 років живе окремо. Та найбільше горювала мати, 69-річна Галина ТРОЯНОВСЬКА. Ігор був її єдиною дитиною.

— Біля ліцею №22, який синочок закінчив,  висадили 14 дерев. Стільки вже випускників загинуло. Він закінчив училище на теслю та різьбяра. Працював на радіозаводі начальником караулу. А потім познайомився з бізнесменом Фурсою. Поїхав працювати до нього, у село Безуглівка Ніжинського району. Там вирощували мак на експорт. У селі і познайомився з Наталею.  Пішов у прийми на двох дітей. Я тоді йому сказала: «Якщо кохаєш жінку,  то і синів її маєш полюбити», — розповідає Галина  Трояновська. — Син дослухався. Хлопці називали мене бабусею. Ярослав деякий час навіть жив у мене в Чернігові. Був розвідником. Повернеться з завдання, помиється, відпочине. Казав: «Бабусю, нам треба добрати людей,  бо є  втрати». Пішли на завдання і не повернулися.  Малий синочок росте без батька.

Ще у 2022 році Ігор сказав Наталі: «Ярослав воює. А я що, удома  буду сидіти?» Вона відмовляла. Стала у хвіртці, розставила руки, аби не йшов. Так він рюкзак перекинув через паркан. А потім і сам перебрався. Поїхав у ніжинський військкомат. Вивчився на сапера. Отримав два сертифікати: наш та англійський. Взяв кредит, аби купити міношукач за 45 тисяч гривень, бронежилет за 30 тисяч, а ще павербанки, ліхтарики і всяку всячину для фронту. Боліли ноги. Здувалися вени. Не міг ходити в берцях, тому купив міцні шкіряні кросівки. Тепер треба той кредит закрити.

Пройшов найгарячіші точки. І потрапив на Курщину, у район  Малої Локні. 16 серпня торік уранці ще розмовляв з Наташею. А потім — тиша.  Це вже згодом ми дізналися з акту розслідування, що того дня загинула вся група саперів. Їх було п’ятеро. І ще десять чоловік. У сумських моргах місць не було. Тому їх повезли в Кропивницький. Там пролежав вісім місяців. А ми і не знали, де він. Я, батько і син Ігоря,  24-річний Богдан, здали ДНК. Та його результати  при розслідуванні загубили. Бо мінялися слідчі. Онук найняв адвоката в Києві. Знову  здали ДНК і через три тижні після цього син знайшовся. Добре, що внука маю. Є кому все залишити. Хоч з першою дружиною син і розлучився, ми підтримували і підтримуємо добрі стосунки. Вони мене і по гриби брали, і на відпочинок. І на роботу до колишньої невістки ходжу — вона працює в міськгазі, відповідає за персонал.

Доки тривали пошуки, я не втрачала надії.

А якось наснилося: сидить синочок удома в білій сорочці. Дзвінок у двері — заходить Ярослав у військовій формі. Ігор піднявся назустріч, обнялися. Уже згодом до мене дійшло, що то,  мабуть, їхні душі зустрілися.

Поховали сина на кладовищі в Ялівщині.

***

За Миколою Масановцем плакали мати Ніна Вікторівна, брат Володимир, братова дружина Світлана  та близькі. Дружини і дітей у нього не було.

Микола  народився в Редьківці на Ріпкинщині. А після чорнобильської аварії сім’я переселилася до  Редьківки під Черніговом. Займався тим, що возив на південь фермерську картоплю. Пішов служити в кінці 2022 року до 58-ї окремої мотопіхотної бригади, був піхотинцем.

«На Донеччині під час відбиття однієї з російських атак почався ближній бій. У хід пішли ручні гранати. Микола своїми кидками знищив трьох окупантів. А потім під мінометним обстрілом витяг пораненого побратима. Через кілька днів знову врятував двох поранених. Надав першу домедичну допомогу і допоміг евакуювати. За проявлену особисту мужність, героїзм, стійкість і рішучість при виконанні військового обов’язку Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив його почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», — про це повідомила Новобілоуська громада, куди входить  Редьківка.

— Син був двічі контужений. І поранений в обидві ноги, — плаче  68-річна Ніна МАСАНОВЕЦЬ, мати. — Через ті контузії мав проблеми з головою. Пити йому не можна було. Та іноді випивав. Коли був на реабілітації, навіть у Халявин (обласну психлікарню) попав. Останнім часом Коля служив на Харківщині. У відпустку не приїздив (не дали). Сказав, що полаявся з начальником.  Син правду любив і не боявся казати її у вічі. Треба було лікуватися, а не воювати. Якось його відвезли до лікарні.  Коли повернувся, запізнився на шикування. І його оголосили СЗЧ (самовільне залишення частини). Перекрили всі виплати. Добитися нічого не міг. Сподівався, що покличуть назад. Чекав. Жив неподалік того місця, де його підрозділ. Побратими йому їсти носили. А потім так склалося, що тиждень ніхто не міг прийти. Коли навідалися, уже був мертвий.  Дату смерті поставили 13 квітня. Та, думаю, його не стало раніше.

Валентина ОСТЕРСЬКА.