«Дуже, дуже помогла». Григорій Мех роздавав російським солдатам «Весть»

Григорій Мех

— Окупант хотів мене вбити. Крикнув: «Стой! Иди сюда, стрелять буду», — розповідає 67-річний Григорій МЕХ з села Шестовиця під Черніговом. — «За що ти мене стрілятимеш? — кажу йому. — Я що, зі зброєю чи щось порушую? Просто йду по вулиці. Мій дід проти німців з сокирою воював. Медаль є. Може, він з твоїм родичем пліч-о-пліч боровся проти фашистів».
І підступаю. Автомат мені вже в груди тисне. А він не опускає, тільки потихеньку відходить. Лячно було і ненависно. Думав, щоб ти в гробу перевертався, і внуки, і діти твої , — хмурить брови Григорій Якович. — Таких, як той солдат, чимало було. У нас у селі одну вулицю майже всю розбили, хати попалили.
У Шестовицю з боку Михайло-Коцюбинського вони почали заходити 28 лютого. Гул страшенний. Вийшов на дорогу — танки, БТРи , машини колонами пруть і пруть. Я сотню нарахував, а далі збився. Вони ж поспішали на Київ. Наші міст біля Шестовиці підірвали, там росіяни понтонну переправу тричі кидали. Двічі наші її розбомбили. А втретє окупантам вдалося переправитися на той бік. Сунули і сунули. Страшно було не за себе, а за дітей. Їх у село з Чернігова стільки навезли, як на канікули. Повтікали від війни. А вона тут.
Я вийшов до росіян з білою ганчіркою. Кажу: «Вертайтеся назад. Живими зостанетеся». А вони мені розповідають, що ми брати-слов’яни, і вони нас спасати прийшли. Чи не в кожному дворі танків, БТРів понаставляли. Людьми прикривалися. Розселилися в порожніх хатах. А через чотири дні зайшла дика дивізія. Як заїжджали у двори, валили паркани. Снаряд влучив, горить хата, люди збіглися гасити, а вони не дають, автоматами розганяють. Кричать: «Стрелять будем». Серед них були і кацапи, і тувинці, і удмурти. Розказували, що в Україні російську мову притискають, вона заборонена. А я кажу, що і в школах її вчать. Не вірили. Тоді я дістав свій паспорт і показую, що на другій сторінці написано російською. Здивувалися.
А ще більше здивувався їх капітан, коли я їм виніс газету «Весть». У мене було десять штук. У них очі на лоба: «А что, у вас газеты на русском языке есть?» Вони ж вважали, що тут усі нацисти, говорили: «Моя бы воля, я б всех тут перестрелял». Дуже, дуже допомогла газета «Весть».
Їх там забили, затовкли пропагандою. Ще й обдурили простих солдат. Сказали, що ті їдуть на навчання. Це я зрозумів, коли їх капітан попросив у мене мобілку подзвонити рідним. Бо в них перед вторгненням в Україну позабирали телефони і документи. Коли розмовляв, нас з дружиною зачиняв у погребі, та ми раз почули, як говорив: «Мы под Киевом скоро будем». Номер після розмови видаляв.
На «Весть» приходили дивитися і татари, і башкири, і тувинці. Їм в голові не вкладалося, як так. Під час розмов з окупантами виявилося, що багато з них мають родичів в Україні. У когось бабуся тут живе чи тітка. Один зізнався, що в нього в Україні більше рідні, ніж в росії, а його відправили воювати. Вони іноді попереджали, що серед них є неадеквати. Один з таких прийшов у дім сім’ї з двома дітками, поскидав з постелі вночі і сказав: «Я тут буду спать». Батько обурився, так росіянин сказав: «Замолчи, а то и тебя, и детей пристрелю».
Просили в мене яєць. Я відповів, що кури молоді, не несуться. «Значит, реж кур», — наказали. Дружина каже: «Ріж. Хай їдять, може, подавляться. Бо ні тебе, ні курей не буде». Мусив. Це зараз смішно, а тоді було не до сміху.
Доки йшов телевізор, ми хоч знали, що відбувається в країні. А коли пропала електрика, порожнеча всіх окутала. Дай Боже, щоб вони ніколи до нас знову не повернулися.

* * *

Після того, як орки відступили, газета «Весть» відновила випуск. Перший післявоєнний номер був 12 травня. Ми перейшли на українську мову, так що роздавати «Весть» загарбникам уже не вийде. Проте передплатити для себе радимо. Усього за 179 гривень на півроку ви отримаєте чимало цікавої, ексклюзивної та корисної інформації. А ще папір, який згодиться в господарстві. Скоро зима, одне із застосувань газети — розпалити грубку. І хай буде тепло в домі й на душі від улюбленої «Вести». Якщо немає відразу необхідної суми, не засмучуйтеся. Можна виписати на три місяці.

Валентина ОСТЕРСЬКА,
фото автора